- Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До слова прийшов
Рона.
- Так, панове! - казав вiн.- Тимчасом до побачення... У Другу недiлю
влаштуєм шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
- Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене, але я
ще тодi не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
Вiн подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили iншi - хлопцi й
дiвчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрiй не був пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав собi минулорiчнi вибори й затягнув
хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому дехто пiдтягнув. Впало кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
- Спокiй! Без iстерики!
Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачекає. Але до нього прив'язався Йон. Був вiн, як звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
- А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого...
- Ну, що? - сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
- Органiзацiї... Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди тут. Йди туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем опору.
Не розумiю, чого ти ждеш...
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
- Тут вже є велика органiзацiя. Ми мусимо включитися до неї...
Невiдмовно мусимо. Ти все: "Просвiта", "Просвiта"...
"Просвiта" не поможе. "Просвiту" можна придушити за один день, а тут
треба...
Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати їх Йоновi. Той ще не розумiв Москви i не-Москви. Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон розумiв. Все
решта в нього - "петлюрiвство" й "сентименти" - слова, заученi на
партiйних сходинах у Крем'янцi.
- Все це сам знаю, Йоне! - накiнець казав Володько.- Тiльки воно не
таке просте, як ти думаєш...
Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька й пiшов. Обiцяв, що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
Подiї останнiх тижнiв поважно вплинули на Володька. Мусив думати.
Враження вiд книжки. Наталка. Ранка. Йон iз своєю сердитою мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження, надiй. Це змушує
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив своїм великим коханням, але життя робить удар за
ударом i змушує дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись i
зробити якийсь рiшучий крок.
Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
- Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
- Казав записуватись...
- Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
- Пiди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василевi земля
потрiбна.
Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу. Це його менше
торкнуло.
- Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
- А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли
нам її вирвуть. З рук рвуть.
- Думаєш, поможе вистава!
- Поможе собi свiдомий народ.
- Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди! Якраз
недiля... I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
Одночасно сказав Настi:
- Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втiкти
й Василь не пiймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти нi одної
хвилини. Володько знає, що в такi моменти перечити старому небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед ним п'ятдесят
кiлометрiв дороги, але знає її дуже добре. Навiть приємно ще раз пройти
тими лiсами, пiсками... Пригадати старi стежки. Вийшов з дому бадьорий i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг ще побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи. Все треба
розбирати й приводити до порядку. "От будуть лаятись,- думав вiн.- От
наберуться огню..."
Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня.
Сонце освiчує її, i Божi дари хвилюють сюди й туди, як морська вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям. Очi його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким
полем, оре його i сiє. Отам може поставити хату. То добре мiсце. На город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду... Глибоко тут вода, але дiстати можна... Тимчасом буде
возити воду з долини.
Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн би мiг її цiлувати. Обняти старими руками й
цiлувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти... Що вони? Не
зовсiм довiряє їх силi. Якiсь такi все перечуленi, панькуватi... А з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть...
Пiшов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти
його... Ну, але не бiда. Погноїти - родитиме. Тут земля - земля. Пригадав
старий Володьковi слова: "З рук вирвуть". Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а її випхнуть... Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч - у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти...
Але... Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще все-таки
великий. Вiн ще має силу. Вiн вже постарiв, так... Одначе навкруги нього
ростуть пасинки - сини й дочки з його кровi й костi, що вийшли з цiєї
землi, на якiй стоїть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i є закон! Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
думає старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала рiч,
то сам закон без сили - нiчого... Так воно є...
Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
- Здєсь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
- Кто там? - гукнув з кiмнати пан Рона, але Матвiй вже протискався
незграбно у вузькi дверi.
- Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
- А-а-а! Дядько Матвiй! Здрастуйте! - казав пан Рона, зав'язуючи
краватку.- Що скажете?
- Чув, знаєте,- казав повiльно Матвiй,- що продаєте землю.
- Продаю.
- От я й прийшов... У мене, знаєте, племiнник Василь, син мого брата.
Так вiн ото хоче...
Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвiя.
- Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити... Матвiй затупцяв.
- То знаєте... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
- Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан Рона.- Нi, нi, нi! -
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому нiчого не перечив.- Нiяких iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
Матвiй згоджувавсь:
- Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста рублiв...
Воно...
- Дорого? - перебив пан Рона.- Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що
продаю. Не продав би вам - прийшли б iншi й забрали б...
Матвiй це сам знає. Перечити тут зайве, а до того цiна можлива. Сам
колись дорожче платив.
- Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь...
Згодились. Хай тiльки приходить Василь i вiдкроює, скiльки потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i щасливий. Все-таки ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у роботящi. Це йому не
первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом,
працею й золотом... Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його за всiма
правилами...
А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через лiс - просто так, як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога пiщана, копка. Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
Самота викликає безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут не раз
iшов, отам спочивав. Знає, коли i як то було. Пригадує виразно той настрiй
приємно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там все-таки
якось iнакше... Завжди це виразно вiдчував.
Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають птахи. В сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той - майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, здається,
не тi... I небо... Не так промовляє до тебе, iнакше дивиться, не тi думки
викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. I верби, i бiла хатка, i
лагiдний захiд сонця... Зорi з неба лагiдно дивились. Де те все дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все ще розбурханi хлопцi, спiв учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш усього ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром. Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час, що
їх не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й бадьоростi. Пiдходив до того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок. Все
навкруги спить мiцним сном. Iшов стежкою "вiд Могили" через поля до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять непорушне в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана. По нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй не раз ступали ноги
його рiдної матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм свiтi. По
нiй ходили його дiди й прадiди... Навкруги старi, виробленi, сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi бiжать, мов двi колiї дороги, одна коло
другої, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим полям. Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, здається, домагаються, щоб
їх визволити з цiєї тiсноти. Виразно чути їх пригнiчену мову, їх тяжкий,
безупинний стогiн.
Зате сади чудовi, розлогi, обсадженi вiд захiдних вiтрiв живим
розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на розi, мов вежа, зiп'явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, нiби
фортецi, потужно стоїть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки яблунь, що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься туди...
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля звернув направо у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр'я. Колись тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця. Приглянувшись вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки
дiдiвської гончарнi, що були прикритi й забутi...
Вiд брами просто дорога на подвiр'я "Панка" Iвана, а налiво "до
дядька". Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з дверцятами, до яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
Володько звернув на подвiр'я. Проти нього стояла велика бiла, крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня й свининець. Здоровенна,
широка яблуня й сливовий садок заступили пiвнiч. Перед вiкнами хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже
два Дунаї... Собака кiлька разiв ледачо брехнув, але пiзнав Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько
погладив його по головi.
- Ну, що, старий? Ще служиш? - сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє
вдоволення.
Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi закривала її, мов хмарина. Там народився
Володько. Там вперше побачив свiтло сонця... Звiдсiль вийшов у свiт,
обiйшов шматок життєвої дороги, але це мiсце завжди тягне, мов магнiт...
Дороге, благословенне мiсце на землi... Далеко вiд великих шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов...
Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками
пологiв... Тут вперше забилось твоє серце... Тут вперше промовив слово...
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце моєї матерi... Вертаю. На! Кладу у
стiп Твоїх, Пренепорочна i Свята... Я бiльш нiчого не можу дати... Це все
моє багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну з них я радiсно iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волi. Не
мiг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очi, це старе, це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю, бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до нього. Можливо, трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Має пiдняту голову й виглядає на
чорну, висiчену фiгуру.
Довго не сидiв. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i незабаром
заснув сном здорової, втомленої людини.
"У дядька" багато змiн. Володько не може призвичаїтись до них. Вiн був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, здається, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий, так само
спiває татарську пiсню, так само сипле чужими словами. Дядина ще бiльше
схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й
постить.
Хатнi меблi тi самi. Той сам стiл, барвлений жовтавою барвою, бiля
якого Вододько завжди вчив свої шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато людей. Тi самi
лiжка й полик. Тiльки на стiнах мала змiна. Мiж тьм'яним, великим
дзеркалом i київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в
саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було,
тепер є. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь ще рекрутом з I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад башликом i в кашкетi з
напнутим дашком. З ним два його товаришi: Хоть "з-за рову" i Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
- Ну, от i добре,- казав Василь на звiстку, що принiс Володько.-
Значить, вибираємось.
- Господи, Господи! Як подумаєш... Я знаю: вибиратися звiдсiль
мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... - Це говорить
Одарка.
Володько пригадує цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
- Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те їх сьогоднi,
їм нiде вже нема краще, як там.
- Та правда! - весело каже Єлисей.- Що там. Там добре, де є на чому
робить.
- Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
Єлисей його перебив:
- Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи конi i
їдьте. Скорше буде.
- А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе на
вiз мiхи i їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з мiсця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти.
Володько iде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомi
мiсця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Бiля попового саду довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119