Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм
переходили на полiтику. Рона переконує, що треба владi скоритися. Влада є
влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумiється, не можна зложити
руки й сидiти. Треба робити.
Володько має на цi речi свiй погляд.
А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали
прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й поїхав.
Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска,
орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи
на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi
ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання. Той подивився й по
часi сказав:
- Мусите додати до прохання два примiрники п'єси.
- I бiльше нiчого? - запитав Володько.
- Нiчого.
Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити
два примiрники п'єси. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати.
Вiд'їхав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з'явився
у староствi. На цей раз пiшки.
Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан
староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю.
Володько сходить вниз i чекає. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут
аж три днi разом з батьком i матiр'ю, коли перед роком му сiли брати
легiтимацiї. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната.
Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Двоє дверей, налiво й
просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах
оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i
портрет начальника держави в мацєювцi[19] та сивому вояцькому френчi.
На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те
стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й
сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять
урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у
сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу
закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже
навiть не пiдтирає їх.
Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У двi години у дверях з'являється карний референт з цiлою купою паперу
в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла
приходять полiцаї i вiдводять кого треба.
Володько довiдується в своїй справi таке:
- Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз...
- А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й
голос вiдмовляється висловити якесь слово.
- Ну, прийдiть так за днiв три.
За три днi Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не
має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою
волоссям латкою коло правої брови.
- Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали.
- Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи
до уряду?
Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на
себе, помацав у руцi кашкета.
- Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх
тримаєте?
Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає
сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
- Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу. Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста
принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
- А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець
негайно його перебиває:
- Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До
побачення!
Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився
сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер,
грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi
вiдносини, сказав:
- Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
- Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись.
- Так,вiдповiв Володько.
- I, значить, робите там виставу? - питає той далi. Володько вiдповiв.
- Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi.
Володько пiдтвердив.
- А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
- Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан
референт?
- Завтра.
- Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане
Довбенко.
Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу
вiдiйшов у село.
- Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер...
Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш...
На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того,
Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька.
Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази,
планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня
обернулася в театральну залу.
Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через
"постерункового" угорської полiцiї.
Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому парканi
коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з
велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на
дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри". Оркестра найнята, хор
вимуштруваний, артисти знають свої ролi.
Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу
накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться
коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить їх з подвiр'я
"пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по
всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i
якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине
кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще
посмiхалися "з театрiв", все ближче пiдступають до Якового подвiр'я,
розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи.
Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова,
як Наталка "з тамтої гори", i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на
Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi
безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У
церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити.
Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед
плакатами весь час стоїть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано,
розтовкмачують один одному...
На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися,
небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати
i, коли люди з'їли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку
осенi.
Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазяї, навiть
старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не
порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою
клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети.
Пiсля вийшов до людей i промовив:
- Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде,
а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi
квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед
купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всiм.
Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка.
Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але
нi один не вийшов з юрби за квитком.
Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд "шкальнi",
заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i
рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази,
замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до
Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село
пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не
можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав...
Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки,
питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка виймає три яйця й
просить благальне пропустити її. Друга непевно пiдходить, довго дивиться
на Сергiя, довго мiркує... Нарештi просить пустити її на борг. Завтра вона
принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.
- То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже
Сергiй. Але дiвчина боїться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть
без неї. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не знає її.
Але Сергiй сьогоднi не знає нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi,
як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не
пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi
тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане
квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача.
Знайшов Олега, що приїхав на виставу, i просив його помогти Сергiєвi.
У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два
впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встигає давати
розпорядки... Однi просяться пропустити їх без грошей, iншi щось питають,
ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п'янi парубки
лiзли без квиткiв, але їх зупинили.
- Назад! Не бачиш, тут варта?
- Пшол! Що менi варта. Пускай!
I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили
його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний
зiрвався, кинувся битись, та з'явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн
вiдiйшов...
Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше
не влазить. Грає музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi
стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi,
повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до
середини. Iншi їх вiдпихають, бо хочуть собi поглянути...
- Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
- Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
- Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу.
- Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки...
Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище
й дивитися.
- Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi!
Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Починається бiйка. Михалко
кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на
iншого. Вибiгає впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не
чути.
На залi гамiр, нiби в набитому вулiї. Музика тне беззупину. Спереду
сидять почеснi гостi. Он i комендант угорської полiцiї. Коло нього
розложився з жiнкою Габель. Приїхала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати
Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня, Рая, Соня,
Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не грає, але занята разом
з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають
веселий настрiй.
На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович
характеризує, намазує барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав
скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину
зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi,
парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзнає тепер.
Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою.
Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стрибає,
сипле очима смiх, танцює тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок,
запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi
чекають... Ось тiльки завiса вiдхилиться.
- Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказує Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На
мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати! Я вам дам
знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля". Отак - "Ой, що ж то за шум".
Розумiєте? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але
тихо!
Андрiй Андрiйович розмiщає першу яву.
- Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку.
Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться
на свою матiр, оповiдає свiй сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла
її. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок...
- Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага!
Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тiльки за стiнами шкряботять
i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома
половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшується. Перед
глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд неї вправо, на
кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи, на кiлках,
не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить
мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiтає парубоцька
пiсня.
На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а
дочка їй оповiдає: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от
вiтряка"... Серед глибокої тишi її м'який, нiжний голос бринить, мов
срiбна струна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119