До нашiх свєдєнiй дашло, что вєдьотся протiв нас
пропаганда. Гаварят, что ми проїгралi пєрвий бой. Какой бой? Кто гаварiт?
Виступай, кто гаварiт, что ми проїгралi. Дєзєртiри, труси, хами, бужуазниє
прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми iмєєм ваєнний атдєл лучшiх
революцiонних сiл. Ми iмєєм плєнних петлюровцев, над каторимi сейчас
устроїм наш народний салдатско-крєстьянскiй суд. За намi сiла народа! От
Бєрдiчева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армiя, которая
смєтьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто тєпєр скажет, что ми
проїгралi? Виступай, сукiн син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в
лоб вот с етаво нагана...
I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне.
Говорить рiзко. Дикий крик разом iз бризками слини виривається з його
широких розтяжних уст.
Це впливає на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка зiбрав гурт бабiв,
вимахує перед ними револьверами:
- Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб!
Комаров пiддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у
залу в семiнарiї.
- Пiд суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах i обдирають
народ!..- почулися вигуки...
- Що там з ними довго цяцькатись! На дзвiницю їх - вниз головою i
амба!..
Комаров знайшов вихiд для народного обурення. Все захоплюється новою
подiєю. У кожного заграли очi.
Полонених вивели з "корпусу",- завели в залу семiнарiї i примiстили на
театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика
зала набита людьми. На сценi коло полонених прокуратори - Комаров,
Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарює
Сергiй Корнiйчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От
виведемо на могилки i дрючками їх!.. Поб'ємо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять!
На дзвiницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Вiн з'ясовує провину контрреволюцiйних
прихвостнiв буржуазiї. Вiн вимагає для всiх петлюрiвцiв кари смертi.
- Правильно! - реве юрба.-- Бий їх! На дзвiницю i вниз головою! Смерть
їм!..
- Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу запротоколувати
одноголосний присуд.
Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються, iншi спокiйнi.
Один, високий i стрункий, бiльше всiх виявляє неспокiй. Хвилюється,
поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли
запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
- Чи маємо дати останнє слово тому петлюрiвцевi?
- Дати! Нi! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. -
заревла юрба.
Неспокiйний полонений зривається з мiсця, вибiгає на край сцени перед
стiл i запальним, гострим голосом починає.
- Люде добрi! Українцi!.. Чи знаєте, кого судите сьогоднi? Чи знаєте
ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як ви, якi так
само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрiвцi, а
вояки української армiї, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за
нашу землю i волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за помiщикiв та
буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але
наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi. Ним правили царi, що
звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як ви, дурнiв,
баранiв, що слухаєте кiлькох оцих каторжанiв...
- Стой! - гримнув Комаров.
- ...Якi ведуть вас на загибель... - не слухає, а ще сильнiшим голосом
кричить полонений.- Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди...
- Стой! - гукає Камiняка i хватає револьвер.
- Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний має право на слово!
Слабода! - вибухнула юрба.- Слово! Слово!
- ...А завтра,- продовжує полонений,- прийде сюди полк українського
вiйська i вашi хати зрiвняє з землею. Але мало хати... На вас i дiтях
ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша
молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвiчним нашим
ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, своєї власної Держави
Української... Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув на промовця...
"Малчаать!" - ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив
перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi людської темноти...
Всi сили його досягли найбiльшого напруження. Блискавичним помахом руки
вiн вибиває з руки Камiияки револьвер, який летить мiж публiку. Сотнi
голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров i
секретар, але проти них муром, як один, стали всi полоненi, якi зовсiм
забули про небезпеку.
Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
- Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! - гримнув дебелий дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
- Раз свобода - всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так,
люди?
- Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i
посадили збоку, промовець почав говорити далi...
- Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є,
може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете
шукати "твердої влади", Ви хочете порядку i ми розумiємо це... Але вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що
судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї... Нас,
старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого
нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй
Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то
забрали?..
- Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на
сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув:
- Люди! Прошу слово!..
- Говори! - крикнула юрба.
- Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити
товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де,
спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей?
- Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
- Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
- Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
- Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
- Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають...
Виступив Камiняка.
- Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець...
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
- Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
- Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
- А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
- Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
- Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно
навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не
твойо!..
- Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
- Петлюрiвцi!
Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
-Де?
- На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
- Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
- Ну, що?..питає Володько...
- Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
- Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
- Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
- Бачиш? - питає шепотом Петро.
-Нi.
- Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
- Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
- Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
- Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
- Де той сукин син? Де вiн?..
- Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
- А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
- Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
- Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
- А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!...
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?..
- Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої
вигризе...
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
пропаганда. Гаварят, что ми проїгралi пєрвий бой. Какой бой? Кто гаварiт?
Виступай, кто гаварiт, что ми проїгралi. Дєзєртiри, труси, хами, бужуазниє
прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми iмєєм ваєнний атдєл лучшiх
революцiонних сiл. Ми iмєєм плєнних петлюровцев, над каторимi сейчас
устроїм наш народний салдатско-крєстьянскiй суд. За намi сiла народа! От
Бєрдiчева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армiя, которая
смєтьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто тєпєр скажет, что ми
проїгралi? Виступай, сукiн син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в
лоб вот с етаво нагана...
I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне.
Говорить рiзко. Дикий крик разом iз бризками слини виривається з його
широких розтяжних уст.
Це впливає на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка зiбрав гурт бабiв,
вимахує перед ними револьверами:
- Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб!
Комаров пiддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у
залу в семiнарiї.
- Пiд суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах i обдирають
народ!..- почулися вигуки...
- Що там з ними довго цяцькатись! На дзвiницю їх - вниз головою i
амба!..
Комаров знайшов вихiд для народного обурення. Все захоплюється новою
подiєю. У кожного заграли очi.
Полонених вивели з "корпусу",- завели в залу семiнарiї i примiстили на
театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика
зала набита людьми. На сценi коло полонених прокуратори - Комаров,
Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарює
Сергiй Корнiйчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От
виведемо на могилки i дрючками їх!.. Поб'ємо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять!
На дзвiницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Вiн з'ясовує провину контрреволюцiйних
прихвостнiв буржуазiї. Вiн вимагає для всiх петлюрiвцiв кари смертi.
- Правильно! - реве юрба.-- Бий їх! На дзвiницю i вниз головою! Смерть
їм!..
- Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу запротоколувати
одноголосний присуд.
Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються, iншi спокiйнi.
Один, високий i стрункий, бiльше всiх виявляє неспокiй. Хвилюється,
поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли
запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
- Чи маємо дати останнє слово тому петлюрiвцевi?
- Дати! Нi! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. -
заревла юрба.
Неспокiйний полонений зривається з мiсця, вибiгає на край сцени перед
стiл i запальним, гострим голосом починає.
- Люде добрi! Українцi!.. Чи знаєте, кого судите сьогоднi? Чи знаєте
ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як ви, якi так
само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрiвцi, а
вояки української армiї, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за
нашу землю i волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за помiщикiв та
буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але
наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi. Ним правили царi, що
звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як ви, дурнiв,
баранiв, що слухаєте кiлькох оцих каторжанiв...
- Стой! - гримнув Комаров.
- ...Якi ведуть вас на загибель... - не слухає, а ще сильнiшим голосом
кричить полонений.- Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди...
- Стой! - гукає Камiняка i хватає револьвер.
- Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний має право на слово!
Слабода! - вибухнула юрба.- Слово! Слово!
- ...А завтра,- продовжує полонений,- прийде сюди полк українського
вiйська i вашi хати зрiвняє з землею. Але мало хати... На вас i дiтях
ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша
молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвiчним нашим
ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, своєї власної Держави
Української... Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув на промовця...
"Малчаать!" - ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив
перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi людської темноти...
Всi сили його досягли найбiльшого напруження. Блискавичним помахом руки
вiн вибиває з руки Камiияки револьвер, який летить мiж публiку. Сотнi
голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров i
секретар, але проти них муром, як один, стали всi полоненi, якi зовсiм
забули про небезпеку.
Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
- Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! - гримнув дебелий дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
- Раз свобода - всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так,
люди?
- Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i
посадили збоку, промовець почав говорити далi...
- Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є,
може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете
шукати "твердої влади", Ви хочете порядку i ми розумiємо це... Але вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що
судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї... Нас,
старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого
нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй
Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то
забрали?..
- Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на
сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув:
- Люди! Прошу слово!..
- Говори! - крикнула юрба.
- Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити
товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де,
спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей?
- Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
- Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
- Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
- Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
- Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають...
Виступив Камiняка.
- Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець...
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
- Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
- Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
- А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
- Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
- Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно
навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не
твойо!..
- Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
- Петлюрiвцi!
Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
-Де?
- На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
- Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
- Ну, що?..питає Володько...
- Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
- Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
- Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
- Бачиш? - питає шепотом Петро.
-Нi.
- Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
- Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
- Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
- Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
- Де той сукин син? Де вiн?..
- Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
- А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
- Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
- Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
- А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!...
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?..
- Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої
вигризе...
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119