- Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля! Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
- Хай Бог благословить - раз, другий, третiй! - перехрестив Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив їй цiлувати його брудну руку.
Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
- Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери нiчого за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув, пiсля чого
вiдчув на своїх щоках мокрi, нiжнi дотики її уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала знов
такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй своїй
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала її тонкий стан. Матвiй
розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все вiдповiдала, їй, видно, це приємно, вона
радiсна, з її ясних, синiх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась,
щоб не залебедiти:
- А навiщо тобi вже свiт в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже
нагулялася, надiвувалася? Будеш, дитино, не раз нарiкати, але не
вернеться.
- Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний i такий добрий, i мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi...
За тиждень батьки поїхали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв,
людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дiстав коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи нi, чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд неї, вiд Катерини, i коли брав
хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спiдницi i дотики її
теплих, вогких уст на своїй щоцi.
I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже нiколи не буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i вiдiйшла у вiчнiсть перша
любов Володькового серця, що її вiн ще довго чув у собi, нiс завжди зо
собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днiв свого нелегкого
дитинства.
Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов: Василинка. О, як
радiсно дивитися i бачити те маленьке єство, що ось уже сiдає, i смiється,
i мугикає, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби трiпали
своїм вiттям, вороння лiтало боком i крякало.

ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ
Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий пiвень виходить за хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною ямою, i на цiле горло завзято
кукурiкає. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробує.
У середу несподiвано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд неї защемiло Настi пiд серцем.
Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шукає покупцiв на
одне дуже нiбито зручне "iмєнiє", i вже хтось йому сказав, що такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
- Прийшов, знаєте, на Запорожжя,- оповiдає швидко Єлисей,- зайшов до
Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина з дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять лiт, сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу.
Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн. Накинув
на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити - даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
її запалих щоках.
А Матвiй з Єлисеєм, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чекає на
них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною налiпкою, смажена
яєшня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
Привiталися, нiби старi знайомi.
- О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та, як то кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив Матвiєвi
чарку.
Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку, глянув на
всiх:
- Ну, так... Дай-бо здоровля! - проговорив i випив. Розмова велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
- Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а такої землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лiсу, пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх, коли б ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору нашi люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди таїти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але я, знаєте, як побачив
нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв i вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжує своє Деберний.- Зiбрав
я, чуєте, їх на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати - битись
почали. Подiлились, знаєте, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i
хоч ти їм кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що по тамтому
боцi долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, "свiй" є -
ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло.
Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших людей
шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з
Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав: коли люди самi йдуть i
шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лiзе, а вони не
хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте
дiло зробимо.
Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собi, як
то вони самi "списки робили", але говорити про це при чужiй людинi не
випадає. Один тiльки Матвiй, по своїй упертiй щиростi, не втримався:
- А ви думаєте, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi.
- Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас он
школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя
суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати.
- Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього Єлисей...
- Яка кров? - пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний.
- То-то й бiда. Де не треба - сумирний, а де треба... Ге! Рiл'-ма,
такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.
- Кажу ж - темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте,
вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як пiде. Певно, тепер... Тепер нi. Що
тепер. Тому й кажу:
приїжджайте, купуйте i працюйте.
- Та ж кажете - нас там не дуже того,- зауважив Стратон.
- Не зважайте! Нашi люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть.
Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазяї не останнi.
Здається, той самий край, а не той - п'ятдесятверстов, а яка разнiца. I
худоба, i будова, i поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь,
рипайтесь!
Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого ще Матвiй не
бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi вернувся Матвiй
додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося.
- Спечи якого там коржа - завтра пiдемо оглядати "iмєнiє" в Тилявцi.
- Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?
Матвiй роззуває чоботи.
- Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька днiв -
п'ятдесят верстов ходи.
Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз нею можна? Настя є
Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив!
А надворi темно, мовби в проваллi, чогось загавкав Пундик. Настя
пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав перший пiвень, а
вона все стоїть. Матвiй не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга
путь.
Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу
хлiба й пiшов. На Запорожжi чекає на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку
i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна...
Троє рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу. Темними
лiсами, глухими дорогами i аж другого дня вийшли на трахт, що веде з
Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рiвнина з гайками,
селами, хуторами. Краєвид змiнився. Бiльше простору, ширшi обрiї, меншi
села, десь-не-десь розмахують крилами вiтряки, в'ються дороги, бiлiють
церкви, чорнiє здебiльша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у
балцi на шляху, починається старий дубовий лiс. Минають його i стають на
землю обiцяну.
Лiс кiнчається нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною, i
одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рiвнина. Справа поле
западає в долину, злiва впирається в березовий гай, спереду на обрiї
стрiхи, двори i села.
Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустрiч, Хмари розбились на
загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя.
- Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i є та сама Тилявка. Це вам
щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть i нiкому не дякуйте,
хiба Боговi.
Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжує:
- Триста десятинок отут, мої людички, i сто двадцять з них вашi. Решту
розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики.
- Так... Рублики... Знаємо - рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим
орлом носиться довкруги по пригiрках, довкруги лану, сягає за обрiй.
Нахиляється, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить її на долонi.
- Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвiєва звична на те масло,
вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися.
- А як тут з водою? - питає Матвiй.
- Отам у долинi,- каже Деберний i показує на гаї.
- Либонь, далеченько,- кидає слово Матвiй.
- Сажнiв десять углиб отам у долинi сягнете i маєте воду,- на це
Деберний.
Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зрiє. Деберний дивиться i
бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi.
По трьох днях Матвiй зi Стратоном вернулися. Рiшення запало. Уже
дорогою намiчали, кого б до товариства приєднаи - родин десяток i доста. А
першої недiлi бiля церкви пiшла, довкола чутка: Матвiй знайшов землю.
Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди.
Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору не
було. Луччi хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що
трапляється. Не було i Настиного двоюрiдного брата Титка забуто. Матвiй
сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже:
- Iди, Титку, у свiт - господарем будеш. Титко чухався, йойкав, але
послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно.
Хому Бондарця, по вуличному Ет-тоє, втягнули - четверо синiв, як слупи,
i крива дочка - землi треба. Миколу Гнидку, що злодiєм колись був i що
покаявся - хирляк, справжня гнида, але жiнку має, як слон, i дiтей копиця.
Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток - малих i менших. Iвана
Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному - справжня фабрика. Онисько
Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама
голота.
I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час наглив, весна
летiла буревiєм, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають
повнi руки роботи: продають свою землю, шукають за грiшми, вносять
завдаток, пiдписують "запродажну", їздять i їздять туди й назад, а тут i
земля тряхне, оранка й сiяння просяться...
Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили, i краяли новi
межi, жеребки тягнули - кому за ким, кожному в чотирьох мiсцях рiзали -
город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це, та як пришилось брати
свiй жереб - пiшли нарiки. Той дiстав краще, тому припало дещо мочару,
iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн в
усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим селом, самi нiби
рiвчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур'яни i давай нарiкати, i давай
плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi:
- Бери, Титку, моє, а я вiзьму твоє. Титко погодився.
- Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали, що, мовляв, собi
пошкодив.
Матвiй з Василем, як поїхали на середхресному тижнi до тiєї "западенної
Пилявки" (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там
барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i плуг, i борони, i мiшок
їжi...
А на хуторi тим часом весна робила свої щорiчнi веремiї. Надулася i
розлилася рiчка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої
розчепiрили, садок ожив, з'явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi.
Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.
Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спiшить на
город, не розкидає гною на грядки, чому не бiлить хати пiд Великдень?
Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корiвки, та свинi, та кури i
стоконяється, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, оглядає
кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку, Господоньку! Що
тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої
руки, як патики, як зачовганi копистки, а вiд чого? Думаєте, сидiла
зложивши їх у пеленi? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та
готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чуєте, нi!
Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся i чи болить
тебе що, чи не болить, чи догаряє тобi яка бiда, чи не догаряє, а ти йдеш,
а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу на таке зважати. Зернятко до
зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком - зносиш, збираєш, а
тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля - як масло,
як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на тi яблуньки,
на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина, що на нiй
кладуть паску. А як родило, що не посiєш, що не втицьнеш у землю - росте,
буяє, женеться догори. I небо яке, погляньте, своє, пахуче, i звиклося до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи курка пiде куди, чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминдає, нiхто не
гдирає".
Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара мати Iвана Кушки, i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
- Навiщо вам ото,- ледве промовляє стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого бракує? А вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi свої приI своїх.
- Нi, серденько бабусю, нi, голубонько! Нiчого нам, чуєте, тут не
бракує, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди,
десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далi.
Ридали обидвi, нiби їх на смерть виряжали, i не могли наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй з Василем.
Не можна їх впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi - як нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i поїдуть, бо дехто вже
виїхав, там, мовляв, i паску з'їдять i кiмната там у панському будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чекає.
Але Настя вперлася i хоч ти рiж її:
- Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх,
без могил не буду десь там святкувати!
I Матвiй здався, хай уже, думає, вiдсвяткує, а в самого серце не на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто зна, що за
такий час може там статися.
Прийшла свята нiч, на покутi перед образами лампадка блимає, Настя,
худа, як мощi, стоїть, руки чорнi зложенi, i молиться... Хреститься,
поклони б'є i плаче потиху.
А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають своє горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно. Володько,
наприклад, анiтрохи не шкодує, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво, що там
буде, поїдуть кудись далеко, невiдомо куди, але все-таки то дуже, дуже
мусить бути цiкаво.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119