А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Вони виривалися вiд Володька, вiддiлялись вiд нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми, вилiтали у вiкно i
линули десь туди - далеко, дуже далеко у невiдому, чудову країну. I аж по
хвилi помiтив, що з тими думками вiтає також ще хтось... Хто? Придивився,
прислухався... Ага! Знаю... Посмiхнувся i труснув головою. Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та, яку щойно бачив у своїх
думках.
Йон також "гуляв", пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях, чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув його
кулаком пiд' ребро, але бiльшого не зробив нiчого. До Iвана зовсiм не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив її в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися... Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi знають, що вона
кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
Час бiг швидко. Коло дванадцятої пiдiйшов до Володька Сергiй.
- Не хотiв би вже йти додому? - запитав Володька.
- Бiльше не маю чого тут стирчати,- сказав понуро Володько. Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
- А до нас не зайдеш? - сказала нарештi.
- Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергiєм. А ти з Даркою... Пiсля цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i глупа нiч. Мрячить дощ. З
заходу повiває вiтер. По всiх хатах вже сплять.
Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав чобiтьми по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час вiд часу
Володько уловлює обрис Сергiєвої спини й чобiт. Перейшли перед хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
- Сергiю? - промовив Володько.
- Чого,озвався з темноти голос.
- А не знаєш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
Сергiй довгий час не вiдповiдає. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
- Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
- А не буде пiзно? - вiдповiв Володько.
- Скажу тобi про Никона.
Хата Сергiєва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним
плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок - тих кiлька випадково
втицьнутих деревин.
Звернули й пiшли вуличкою.
- Вашi сплять... Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
- Не графи... Не здивуються,- байдуже промовив Сергiй i вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов за ним. Рипнули другi дверi й
тяжке, тепле повiтря хати вдарило в обличчя Володька. Сергiй черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль соломи, на якiй
спить молодша Сергiєва сестра Мотря, з своєю сусiдською приятелькою. На
лавi спить разом молодший Сергiїв брат Онисько. Вiн вкритий старою,
витертою вояцькою шинелею.
Сергiй засвiтив лампу й одразу подався до печi. Вiдхилив посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
- Хоч їсти? - кинув байдуже Володьковi.
- Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
- Нi. Як хоч - бери он на миснику ложку i присiдай. Володько
вiдмовився. Сергiй швидко їсть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерiвнi, знайомi, трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них кiлька вилинялих ще вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих рушникiв. Були й
бiлi, але Сергiїв батько їх покурив. Пiсля сповз очима на долiвку. Сергiй
помiтив його погляд.
- Хоч? - питає вiн.- Лягай ось скраю.- I тикнув ложкою на дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже, трохи суворе i
спокiйне. Нi. Вiн це не жартує. Вiн каже це зовсiм поважно.
- Ти мав говорити менi про Никона,- сказав Володько. Сергiй не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував. Була глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
її колiно виглянуло з-пiд рядна.
Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго їв, а докiнчивши сказав:
- Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до клунi. Я
там сплю.
Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергiєва постiль.
Рядно, зiм'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив свою
постiль, пiсля - тiк. На току стоїть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв з
сiчкою.
- Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно. Спiвають
пiвнi. Дощ, холєра, як найнявся... Не закуриш? - казав вiн.
- Нi. Хiба у клунi можна?
- Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова шапка... -
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно, Кiндрат
подався до Теклi.
- А батько ж де? - запитав Володько.
- На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
- Розумiється.
- До неї цiле село ходить. Цими днями хлопцi витягнули вiд неї
батька... А Никона. Знаєш? Забрала полiцiя... - спокiйно сказав Сергiй.
- Полiцiя? За що? - здивувався Володько.
- У тiєї самої Теклi вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
- А як ти думаєш? Може це бути?..
- Який там чорт! - перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi на Никона, бо
Никон не може терпiти того всього... Що там робиться, не дай Бог. Та
Текля... Ти ж тiльки подумай: мiй батько - раз. Никонiв швагер - два.
Часом Кiндрат - три. А до тога всього скiльки там хлопцiв кожної ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до неї переносить. Я не можу через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всi. Батько свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от i
попав у злодiї...
- Чому не може проти швагра? - запитав Волод&ко.
- Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в сестри його троє дiтей... - Тут Сергiй замовк. А по часi
продовжував: - Я записався за свiдка, що минулої ночi ходив разом з
Никоном на вечорницi. Мушу свiдчити... Ах, брате! Село наше темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба страшної працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти,
брехнi, пияцтва. Я читав недавно, як один лiкар лiкував народ вiд
холєри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному мiсцi смерть, де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так i знову так станеться. А не
злякаєшся, пiзнаєш нас i видержиш - ми врятованi. Нам треба тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б тiльки не
припинили...
- Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я не пiду тепер. Видержу. Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там iнакше...
- Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергiїв голос.
- О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми маємо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага, розум. Але
що з того...
- Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всi кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика. Курко десь у Петроградi служив у банку. Мифоль Сорока у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим. Брат Йона у большевикiв
командує бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини, ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно, знайшов би собi трохи краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На його мiсце дали когось... iз заходу. Викидають нас. Нiкуди не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
- Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й тишi
цi слова прозвучали особливо. Чути, як Сергiй сплюнув. По короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в бандити. Є що
робити. Є, друже! Є праця. Тут, мiж нами... Ти сам знаєш... Можливо, цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
- А Йон? - нагло змiнив Сергiй мову.- Ну, що ти думаєш? Вiн тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити тебе
одним помахом кулака.
Володько сам собi посмiхнувся.
- Кулак не завжди найбiльша сила.
- Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i пiдгорнув хвоста. I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна. Має Iван
щастя. Iнакше Йон збив би його на квашу. Вiн же також стрiляє за
Наталкою...
- Хто? - швидко запитав Володько.
- А Йон!.. Я знаю, хоч вiн того не казав. Я раз принiс Наталцi
книжки...
- Вона читає?.. - перебив його Володько.
- Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки знає пiсень! Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
- А Iвана?
- Хто знає. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має
ще двi сестри й п'ять братiв. I це на трьох десятинах. Iлько заробляє
поденщиною.
Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона, про Сергiєвого батька.
Нарештi Сергiй сказав:
- А знаєш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав про нас так, як
воно є. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути... А ти додай
кровi. Нашої, селянської, густої...
- Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пiшов у
село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвiр'ї
екзекутора Вислоцького. Вiн говорив з батьком крикливою мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько прийшов на двiр, сказав
добридень i пiшов собi до своєї роботи. На Вислоцького не звернув нiякої
уваги.
- Це ваш син? - запитав той Матвiя.
- Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не договорив
свого.
- Бомки тепер стрiляє,- говорив Вислоцький.- Чув я про нього... Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав i чув також досить про
Вислоцького. Колишнiй царський держиморда, нiби полковник, чи щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцiї робив якесь повстання, а тепер у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього уваги. Його очi, п'яна, розпухла пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив i подавав куди
слiд. Це Володько знає також.
Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
- Будь з тим чоловiком обережний. То отруйна гадина. Зо мною вiн
добрий, бо
Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до кирата шлеї.
Прийшла Катерина й почали молотити. Володько вiдкрив вiд соломотрясiв
солому й вiдносив її на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергiєм i думав
над нею.
А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на краєчку столу й почав писати.
Квола лампочка блимає на столi, освiчує папiр, каламар, схилене чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько не звертав на нiщо
уваги. Рука його ввесь час виводила стрiчки на паперi. Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
Полягали всi спати, але Володько сидiв далi. Далi блимала нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi й корови. На лiжку рiвно
дихали мати й Василина.
А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi, що чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд iсторiї.
Є Бог на небi. Є судi Вiчний суд, що не минає нiкого й нiкому не дарує. Є
щось, що тримає у мiцних руках цiлий свiт. Володько знав, що не можна
мовчати. Вiн знав також, що є Правда й Справедливiсть, i їх треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через те Володько кидав вила чи
граблi i немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить цього нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чує вiн цiлим своїм єством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому силу i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш, то згинеш тiльки тiлом.
Твої слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi, побачила у хатi свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
- Боже, Боже, дитино! Що ти собi думаєш. Вже третi пiвнi спiвають. Чи
ти з того хлiб будеш їсти, чи що? Всю керасiну випалиш,- стогнала як
звичайно стара.
- Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом на очi насуваються густi брови. Але уста
посмiхаються, здається, що вiн чогось радiє. Здається, що там у тiй
далечинi, куди сягає його зiр, бачить щось таке, що радує його душу й
змiцнює велику його вiру в себе.
Пiсля пiшов до клунi й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався i пiшов у
село. У Сергiя застав цiлу юрбу парубкiв. Посерединi стояв Сергiй з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку пiсню... За ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
Хлопцi загули. Подав усiм руку.
- А вчора де був? - питає Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн, чорт... Що?
Читай що. Про козакiв!..
- Часу не мав! - кинув Володько. Помiтив, що Никон також з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
- Маєш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
- Кащенко.
- Давай.
Володько почав читати. У хатi зробилось тихо. Проходять години. Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
- Чи не дав би ту книжку менi? - питає.
- На цигарки? - жартом каже Володько.
- Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки
здорово.
- Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я! -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
- Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
- Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але пiсля всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
- До Євдошки? - посмiхається Володько.
- А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але проти Наталки
нуль! Нi?
- Вiдступи, нечистий! Не спокушай! - басом, жартiвливо насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на
городи. Легко, нiби молодi тигри, перестрибнули кiлька плотiв. Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокрої землi вiдривались вiд закаблукiв i летiли
взад. Мовчали.
- А знаєте що, хлопцi? - почав Володько.- Здається менi, що Сергiєва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
- Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
- Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
- Там же Габель.
Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
- Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба що? Чи ми з ним не
справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
Так iдуть днi. Ось вже перестали дощi. Дерева обкидали листя. Ночi
хрусталiють приморозками. Ще далi й починає замерзати земля. Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу. Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою дергою. Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно. Починає трошки теплiшати.
Ось десь вирвалась одна снiжина. Летiла вниз поволi, довго летiла у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин i їх
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм низького неба й падають
химерно. На землi з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки десь-не-десь на току пацають цiпи.
Часом десь заспiває пiвень або загавкає собака. Поза цим зовсiм тихо,
тiльки снiжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплiтаються i
припадають до землi. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест.
Приємний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих кристаликiв, що десь там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
До вечора вже скрiзь бiло. Зi школи бiжать школярi, репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней ще не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119