Отож поставив собi серед лiсу халабуду з
круглячкiв... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i
думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не
розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А
на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї - Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену)
та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є
чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
- Та... знаєте... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не
знаходить слiв, щоб висловитись.
- Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все
припекла б, може, смаженю яку б...
- О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя...
Господи...
- У нас гостi не дуже пороги оббивають...
- Звiсно, на хуторi...
- Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою
пiдсовує гостевi чарку... Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник...
- Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться.
Первий хазяїн...
- Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому
головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його
ротi та горлi пече смертельно.
- Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм.
Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає...
- Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi
характери. Не приймає, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
- Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
- Мiцна каналiя...- сказав.
- Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
- Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
- I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
- Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв,
то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви
їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль"
жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
"надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде...
Прошу, прошу...
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
- Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув
нiчого...
- Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
- Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут,
видно, противився...
- Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
- Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
- А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо...
- От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю...
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу...
- Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв...
- Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
- Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'єте, не їсте... Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
- Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
- То ви, кажете, землi шукати думаєте?
- Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
- Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
- Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
- А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то
того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар,
знаєте, але при хатi i - думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
- Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
- А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
- Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
- Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за
садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону
кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
- Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув,
знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою,
менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити
голодом.
- Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна
десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе
багато.
- Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi
знаєте - скрута. А як ви того... з цiною?
- Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких
речах...
- Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки
те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться...
-Я-то, знаєте... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою,
коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам
просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i
Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви
думаєте?
Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою,
друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн
проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
- Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як
ваша цiна?
- Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається,
але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина,
вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну?
Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк,
розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку,
пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав:
- Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт
тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
- От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i
сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї
одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
- Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте,
це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
- Є грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
- Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак i дадуть
i що туди не треба вiддавати?
- Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
- О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
- Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так, здається... Але я думаю, що у
дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки великої на це
уваги не звернув.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
круглячкiв... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i
думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не
розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А
на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї - Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену)
та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є
чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
- Та... знаєте... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не
знаходить слiв, щоб висловитись.
- Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все
припекла б, може, смаженю яку б...
- О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя...
Господи...
- У нас гостi не дуже пороги оббивають...
- Звiсно, на хуторi...
- Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою
пiдсовує гостевi чарку... Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник...
- Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться.
Первий хазяїн...
- Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому
головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його
ротi та горлi пече смертельно.
- Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм.
Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає...
- Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi
характери. Не приймає, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
- Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
- Мiцна каналiя...- сказав.
- Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
- Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
- I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
- Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв,
то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви
їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль"
жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
"надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде...
Прошу, прошу...
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
- Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув
нiчого...
- Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
- Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут,
видно, противився...
- Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
- Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
- А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо...
- От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю...
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу...
- Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв...
- Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
- Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'єте, не їсте... Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
- Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
- То ви, кажете, землi шукати думаєте?
- Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
- Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
- Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
- А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то
того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар,
знаєте, але при хатi i - думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
- Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
- А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
- Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
- Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за
садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону
кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
- Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув,
знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою,
менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити
голодом.
- Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна
десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе
багато.
- Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi
знаєте - скрута. А як ви того... з цiною?
- Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких
речах...
- Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки
те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться...
-Я-то, знаєте... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою,
коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам
просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i
Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви
думаєте?
Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою,
друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн
проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
- Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як
ваша цiна?
- Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається,
але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина,
вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну?
Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк,
розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку,
пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав:
- Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт
тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
- От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i
сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї
одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
- Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте,
це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
- Є грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
- Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак i дадуть
i що туди не треба вiддавати?
- Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
- О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
- Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так, здається... Але я думаю, що у
дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки великої на це
уваги не звернув.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119