"То ще коли я в I877-8 году на турецькiй вiйнi
був"... I пiшло, i пiшло. Доходив не раз до такого, що й сам собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
- А чи вiрите менi?
Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу
роту туркiв в полон брав, або коли "сам iмператор Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятiє знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через колону туркiв з двадцяти
п'яти чоловiк".
Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати що "нечиста сила" в якому
тiльки виглядi, мiж людом хрещеним, на землi не появляється. От,
к'примiровi, було це саме перед зимним Миколаєм, саме першi хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i погуторити. Рiжемо, стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, i каже: а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрiємося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехрестi дорiг стоїть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, знаєте?
- Та чому б не знати.
- Ну, i отож. Наперед по пивi, а там i на чарчину перейдемо. Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'ємо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазiї якi - борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i йдеться тодi, нiби
тебе несе крилами, i не зоглядишся, як додому прийдеш, жiнку iнодi
попоб'єш...
I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
- Одного разу,- продовжує вiн,- засидiвся я з Шалтою отак мало не до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але, знаєте,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв. Як тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це його до Ровiцьких хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а отак управо - мужицька Борщiвка. А коли зверну отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу, i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема, а снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле i тiльки поле. I що б ви
думали? - питає Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi очi:
має бути щось страшне...
- ...Дивлюсь, знаєте: черешенька!
- Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а де Андрущикiвськi
займиська!
- Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгiрше мiсце цiлої нашої
околицi. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого
Миколу замерзлим, а позаторiк не завiяло там Корчака Панаса, зятя
церковного старости, що їхав iз млина, разом з кiньми, саньми i мукою, а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд своєї коханки з Верховеччини...
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках на турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але тодi я ще - го-го! - молодий був,
здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, вiд Веселого до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько лисий хiба
знає...
I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля мене... панич! Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий - регоче, одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете - питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до села - заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
- Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
- Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо - проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дiйшли...
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла...
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
- А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке...
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною...
Той чоловiк, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк, хоче. Дядьки слухають,
кивають головами...
- Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль, так той
просто:
- А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова їм бiльше зрозумiла.
А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує
колiнами i говорить високим голосом:
- Ну, воно конєшно... Єслi, так сказать, примiром, одним словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше, нiж тєпєрiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо твоє!
- Ну, да! Ну, да! Верно, верно! - пiдтакує котрийсь дядько в тон
Лiсовському.
- Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв. - А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
- А де ж ми самi? - питає той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
Лiсовський подригує колiнами:
- Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
- А чи не вєрно кажу? - пiдбадьорюється Лiсовський.
- Звiсно - вiрно! Мужицька голова, що тобi макiтра. Череп є, а
всерединi порожнє. Вiтер свище...
- О, не кажи! У макiтрi терти можна...
- А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все влазить в
нього, в його голову, в його душу i там виповнює його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лишається завжди.
Днi йдуть, проходять, минають, мiняється життя, росте, множиться,
набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi свої дiла, твої
таємницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого i пнуться
догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом
сонця. Як радiсно бути твоїм слугою, кохати творiння твоє, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.
ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворi
трiщить мороз лютий...
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить - Господи, Господи, ще десь там
пiд лiд усунеться - заморока така, вiчно тремти за нього, вiчно бiйся,
вiчно журися...
Мати виходить кiлька разiв надвiр. Небо прозоре, мiсяць великий,
червонавий, верби iскряться пiд iнеєм, вiтрець схiдний стриже долиною,
мiсцями горять зорi, що, здається, дзвонять сьогоднi. I нi душi живої
довкруги.
I де ж та дитина, людоньки мої, то ж нiколи ще з ким такого не бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися i йти
шукати. Хто знає, що там з ним сталося?
I аж то дверi потихеньку вiдчинилися, i вiн iде. Не йде, а лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже, дверi i на
порозi "воно". Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихої, був? "У млинi,"
- ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося...
Далi, звичайно, Настя пiднiмає свiй брудний хвартух i одним кiнцем
витирає свої вiчно червонi очi, а другим сякає носа...
- Чобiтята отi, знаєте,- продовжувала вона,- як не кажи, а зi старого
ременю, а воно ж хiба вмiє берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє
на лiд ходити; та й то правда - коли йому ще тi дитячi скорбуни латати...
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у запiчок. Мати в крик, в
лемент.
- Володьку? Що з тобою? Дитино?
А вiн лежить i анi звуку, бо що має казати, чим виправдати себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив - молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки - чекай,чекай.
Мамо, мамо! - говорили синi Володьковi очi, що пильно дивились на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
I мати, здається, розумiє, вона i лементує, i скаржиться, i лякає, що
скаже батьковi, але в тих її словах стiльки зрозумiння, що Володьковi стає
легше.
- Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй - може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, i вiн
навiть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
- Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось менi,
що я ото бiлими квiтами обкладаю ту дитину свою,- дитинонько ти моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумiє, що з тим
його "Воводьком" сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе матерi на
колiна.
А мати вичитує:
- I що я тепер з вами пiчну? Один лежить у гарячцi, другий улiз на
колiна, надворi морозисько, батька немає. А тепер вiн прийде i почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi, щоб у хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що... I що я
йому на то скажу - намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн зрозумiє, що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошнiє. Вона i туди, i сюди
бiгає, та все до Володька i до Володька.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
був"... I пiшло, i пiшло. Доходив не раз до такого, що й сам собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
- А чи вiрите менi?
Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу
роту туркiв в полон брав, або коли "сам iмператор Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятiє знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через колону туркiв з двадцяти
п'яти чоловiк".
Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати що "нечиста сила" в якому
тiльки виглядi, мiж людом хрещеним, на землi не появляється. От,
к'примiровi, було це саме перед зимним Миколаєм, саме першi хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i погуторити. Рiжемо, стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, i каже: а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрiємося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехрестi дорiг стоїть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, знаєте?
- Та чому б не знати.
- Ну, i отож. Наперед по пивi, а там i на чарчину перейдемо. Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'ємо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазiї якi - борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i йдеться тодi, нiби
тебе несе крилами, i не зоглядишся, як додому прийдеш, жiнку iнодi
попоб'єш...
I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
- Одного разу,- продовжує вiн,- засидiвся я з Шалтою отак мало не до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але, знаєте,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв. Як тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це його до Ровiцьких хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а отак управо - мужицька Борщiвка. А коли зверну отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу, i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема, а снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле i тiльки поле. I що б ви
думали? - питає Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi очi:
має бути щось страшне...
- ...Дивлюсь, знаєте: черешенька!
- Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а де Андрущикiвськi
займиська!
- Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгiрше мiсце цiлої нашої
околицi. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого
Миколу замерзлим, а позаторiк не завiяло там Корчака Панаса, зятя
церковного старости, що їхав iз млина, разом з кiньми, саньми i мукою, а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд своєї коханки з Верховеччини...
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках на турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але тодi я ще - го-го! - молодий був,
здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, вiд Веселого до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько лисий хiба
знає...
I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля мене... панич! Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий - регоче, одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете - питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до села - заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
- Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
- Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо - проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дiйшли...
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла...
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
- А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке...
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною...
Той чоловiк, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк, хоче. Дядьки слухають,
кивають головами...
- Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль, так той
просто:
- А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова їм бiльше зрозумiла.
А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує
колiнами i говорить високим голосом:
- Ну, воно конєшно... Єслi, так сказать, примiром, одним словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше, нiж тєпєрiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо твоє!
- Ну, да! Ну, да! Верно, верно! - пiдтакує котрийсь дядько в тон
Лiсовському.
- Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв. - А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
- А де ж ми самi? - питає той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
Лiсовський подригує колiнами:
- Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
- А чи не вєрно кажу? - пiдбадьорюється Лiсовський.
- Звiсно - вiрно! Мужицька голова, що тобi макiтра. Череп є, а
всерединi порожнє. Вiтер свище...
- О, не кажи! У макiтрi терти можна...
- А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все влазить в
нього, в його голову, в його душу i там виповнює його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лишається завжди.
Днi йдуть, проходять, минають, мiняється життя, росте, множиться,
набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi свої дiла, твої
таємницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого i пнуться
догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом
сонця. Як радiсно бути твоїм слугою, кохати творiння твоє, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.
ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворi
трiщить мороз лютий...
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить - Господи, Господи, ще десь там
пiд лiд усунеться - заморока така, вiчно тремти за нього, вiчно бiйся,
вiчно журися...
Мати виходить кiлька разiв надвiр. Небо прозоре, мiсяць великий,
червонавий, верби iскряться пiд iнеєм, вiтрець схiдний стриже долиною,
мiсцями горять зорi, що, здається, дзвонять сьогоднi. I нi душi живої
довкруги.
I де ж та дитина, людоньки мої, то ж нiколи ще з ким такого не бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися i йти
шукати. Хто знає, що там з ним сталося?
I аж то дверi потихеньку вiдчинилися, i вiн iде. Не йде, а лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже, дверi i на
порозi "воно". Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихої, був? "У млинi,"
- ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося...
Далi, звичайно, Настя пiднiмає свiй брудний хвартух i одним кiнцем
витирає свої вiчно червонi очi, а другим сякає носа...
- Чобiтята отi, знаєте,- продовжувала вона,- як не кажи, а зi старого
ременю, а воно ж хiба вмiє берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє
на лiд ходити; та й то правда - коли йому ще тi дитячi скорбуни латати...
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у запiчок. Мати в крик, в
лемент.
- Володьку? Що з тобою? Дитино?
А вiн лежить i анi звуку, бо що має казати, чим виправдати себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив - молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки - чекай,чекай.
Мамо, мамо! - говорили синi Володьковi очi, що пильно дивились на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
I мати, здається, розумiє, вона i лементує, i скаржиться, i лякає, що
скаже батьковi, але в тих її словах стiльки зрозумiння, що Володьковi стає
легше.
- Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй - може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, i вiн
навiть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
- Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось менi,
що я ото бiлими квiтами обкладаю ту дитину свою,- дитинонько ти моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумiє, що з тим
його "Воводьком" сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе матерi на
колiна.
А мати вичитує:
- I що я тепер з вами пiчну? Один лежить у гарячцi, другий улiз на
колiна, надворi морозисько, батька немає. А тепер вiн прийде i почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi, щоб у хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що... I що я
йому на то скажу - намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн зрозумiє, що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошнiє. Вона i туди, i сюди
бiгає, та все до Володька i до Володька.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119