.. Там хiба сама офiцерня
купувати може.
- Одлупити б тебе треба! - чомусь виривається у батька. Вiн майже
сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну рiч.- Ну, то ходiм
вже... Може, що виберем...
Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не
почуває за собою нiякої провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги
перестали болiти.
Виявляється, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з поганої пiдробки
юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять
рублiв.
Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i
пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя
видавати.
Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн
мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з
клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя
так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу.
Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора
рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi
копiйки вниз...
Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз
Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них
видавався йому "зовсiм добрим".
Вiн не перебирає, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно.
При кожному торзi Володько почуває, нiби стоїть перед судом i його
засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж
вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже
знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського
юхту... Знаєте їм цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього
чотири рублi... Їй-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги...
Ну? Нiби на мiру".
Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звиває його
в руках, пробує, чи не трiскає шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви...
Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiтається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти
суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих
чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям
якесь смiття продавати.
А Матвiй сказав твердо:
- Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити!
I вийшов. Володько тяжко зiтхнув.
- Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я
сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це
чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!..
Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвiя за полу.
- Хазяїн! Хазяїн!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха,
кривов'яза жидiвочка з крамницi.
- Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу?
Чого морочиш?
Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi.
- Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид.
Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав їх Володьковi. Цей схопив їх на
оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його
очах... Скiльки в них справжньої втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть
до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував
батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс свої скарби так, нiби це щось
рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто їх
взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але
добре, що є!..
Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi
ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив їх
у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i
заснув дiйсно сном каменя.
I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули. Нi
дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь
вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу,
i в її драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. їхали вже не
дорогами, а полями.
Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смiється i плаче
якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона
оповiдає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на
полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- "дитини вже не
було". Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк її у Карпати
пiшов... "Бодай їм, як довго житимуть, в головi карпатало".
Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла їй на потилицю, а
розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик.
А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на
грязюку падає. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв
сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i
тнриндикання губної гармоньочки.
А Матвiй усе працює. Поле не смiє так лежати. Косить насiнну конюшину.
- Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку халєру вiн працює... Все
одно пропаде.
Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде... А поки
костi мої при купi, доти не смiє пропасти нi одно зерно.
Одного ранку з гуком i криком в'їхав у село обоз армiї "первого
розряда". Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина
зупинилась на чистому полi, саме на Матвiєвому.
На подвiр'ї повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi
двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами.
Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не
перестає.
- Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!..
- Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба...
I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле.
Усi сусiди самi до "фуражирiв" йдуть, просять: - Купiте, гаспадiн!
Харошiй авьос...
I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята,
кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi лошадi й
аавса не жрут больше... На кой чорт ячмєнь..."
I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов'язi, як глянеш - овес у
снопах. Дощ не дощ - все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують
копитами.
На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких мiщан
набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на
дворi в ожередi дощ перемиває. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й
такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув i за солому.
Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували.
Кожний в "палатку" потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по
дорозi i втопчуть в грязюку.
Матвiй i солому рятує. Ходить з вилами по дощi i скидає розволочене на
купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб
за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як
на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати.
Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi
обручi з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ.
Рушить, як є - селом, повiнню...
- Пiд ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобi
пiч з неба скине?
- Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!..
Чуєш, як бовхає,- гуторила Настя.
- Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то
бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортової матерi, поїдеш...
Настi лишається одно - плач. I вона використовує хоч це. Сльози, як i
завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до
тiсно эатиснугвх уст.
Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов
галька крем'яна. Рiзьба чола нагадує майстра, що кохався у величi гнiву
великих богiв великого минулого.
Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою
землi. Нагаї, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов
пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i
небуття.
От як конi рвуть копитами з грузької землi, як соковите цмокають i
прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд
шарпкого дихання, бризкають пiну i кров.
- Куда дарога на Жолобкi?
- Пряма... Вот там!.. За лєсам!..
Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому
селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят верств в ширину
огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi.
Небо i земля тiльки...
Гуруррр! Гур, гур, гур!..
По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану,
котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря,
стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не
того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою
пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелястої
барви, яке заволiкало їдкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов
тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли,
котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сiмдесят мiльйонiв душ
приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж
золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої
iмперiї. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим
планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!..
Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову
сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля тримає його страшними,
цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з
восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок,
широкодзьобих качок.,..
Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай сiється по
широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться.
Буда вийшла справжня матвiївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
- Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька
сала, дрантя всяке....
Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
- Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже
дасте - добре.
Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба
забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
- Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто
в муцi!..
- Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї".
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
- Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще
натиснули б.
- Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
- А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного
мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
- Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - стоїть гордо,
нiби переможець великий.
Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав "своє рило", до фортепiана пiдсiв i взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
- Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
- А ти рєж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька
незграбних присядок.
Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi.
Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею розвiявся, а на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
Володько не розумiє того всього, але задубiло стоїть i цiлою iстотою
вникає в оточення. Ось музика буриться, пiднiмається на височiнь. Чує
вiтер, що б'ється об скелi i квилить злим духом. Чує густоту мороку i
вихор, що бушує в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь проривається
через хмари.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
купувати може.
- Одлупити б тебе треба! - чомусь виривається у батька. Вiн майже
сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну рiч.- Ну, то ходiм
вже... Може, що виберем...
Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не
почуває за собою нiякої провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги
перестали болiти.
Виявляється, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з поганої пiдробки
юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять
рублiв.
Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i
пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя
видавати.
Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн
мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з
клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя
так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу.
Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора
рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi
копiйки вниз...
Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз
Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них
видавався йому "зовсiм добрим".
Вiн не перебирає, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно.
При кожному торзi Володько почуває, нiби стоїть перед судом i його
засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж
вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже
знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського
юхту... Знаєте їм цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього
чотири рублi... Їй-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги...
Ну? Нiби на мiру".
Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звиває його
в руках, пробує, чи не трiскає шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви...
Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiтається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти
суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих
чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям
якесь смiття продавати.
А Матвiй сказав твердо:
- Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити!
I вийшов. Володько тяжко зiтхнув.
- Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я
сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це
чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!..
Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвiя за полу.
- Хазяїн! Хазяїн!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха,
кривов'яза жидiвочка з крамницi.
- Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу?
Чого морочиш?
Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi.
- Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид.
Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав їх Володьковi. Цей схопив їх на
оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його
очах... Скiльки в них справжньої втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть
до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував
батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс свої скарби так, нiби це щось
рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто їх
взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але
добре, що є!..
Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi
ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив їх
у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i
заснув дiйсно сном каменя.
I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули. Нi
дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь
вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу,
i в її драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. їхали вже не
дорогами, а полями.
Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смiється i плаче
якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона
оповiдає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на
полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- "дитини вже не
було". Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк її у Карпати
пiшов... "Бодай їм, як довго житимуть, в головi карпатало".
Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла їй на потилицю, а
розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик.
А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на
грязюку падає. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв
сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i
тнриндикання губної гармоньочки.
А Матвiй усе працює. Поле не смiє так лежати. Косить насiнну конюшину.
- Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку халєру вiн працює... Все
одно пропаде.
Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде... А поки
костi мої при купi, доти не смiє пропасти нi одно зерно.
Одного ранку з гуком i криком в'їхав у село обоз армiї "первого
розряда". Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина
зупинилась на чистому полi, саме на Матвiєвому.
На подвiр'ї повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi
двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами.
Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не
перестає.
- Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!..
- Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба...
I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле.
Усi сусiди самi до "фуражирiв" йдуть, просять: - Купiте, гаспадiн!
Харошiй авьос...
I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята,
кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi лошадi й
аавса не жрут больше... На кой чорт ячмєнь..."
I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов'язi, як глянеш - овес у
снопах. Дощ не дощ - все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують
копитами.
На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких мiщан
набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на
дворi в ожередi дощ перемиває. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й
такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув i за солому.
Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували.
Кожний в "палатку" потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по
дорозi i втопчуть в грязюку.
Матвiй i солому рятує. Ходить з вилами по дощi i скидає розволочене на
купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб
за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як
на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати.
Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi
обручi з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ.
Рушить, як є - селом, повiнню...
- Пiд ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобi
пiч з неба скине?
- Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!..
Чуєш, як бовхає,- гуторила Настя.
- Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то
бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортової матерi, поїдеш...
Настi лишається одно - плач. I вона використовує хоч це. Сльози, як i
завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до
тiсно эатиснугвх уст.
Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов
галька крем'яна. Рiзьба чола нагадує майстра, що кохався у величi гнiву
великих богiв великого минулого.
Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою
землi. Нагаї, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов
пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i
небуття.
От як конi рвуть копитами з грузької землi, як соковите цмокають i
прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд
шарпкого дихання, бризкають пiну i кров.
- Куда дарога на Жолобкi?
- Пряма... Вот там!.. За лєсам!..
Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому
селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят верств в ширину
огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi.
Небо i земля тiльки...
Гуруррр! Гур, гур, гур!..
По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану,
котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря,
стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не
того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою
пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелястої
барви, яке заволiкало їдкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов
тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли,
котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сiмдесят мiльйонiв душ
приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж
золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої
iмперiї. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим
планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!..
Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову
сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля тримає його страшними,
цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з
восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок,
широкодзьобих качок.,..
Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай сiється по
широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться.
Буда вийшла справжня матвiївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
- Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька
сала, дрантя всяке....
Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
- Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже
дасте - добре.
Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба
забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
- Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто
в муцi!..
- Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї".
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
- Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще
натиснули б.
- Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
- А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного
мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
- Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - стоїть гордо,
нiби переможець великий.
Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав "своє рило", до фортепiана пiдсiв i взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
- Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
- А ти рєж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька
незграбних присядок.
Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi.
Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею розвiявся, а на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
Володько не розумiє того всього, але задубiло стоїть i цiлою iстотою
вникає в оточення. Ось музика буриться, пiднiмається на височiнь. Чує
вiтер, що б'ється об скелi i квилить злим духом. Чує густоту мороку i
вихор, що бушує в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь проривається
через хмари.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119