Обоз,
кiннота, пiхота. Йдуть у село i там повертають на Людвищi. До Крем'янця
нема вже дороги.
За тиждень стала большевицька влада. Кiлька днiв тишi. Стрiлянина
потягнулася десь туди на пiвдень, до Вишневця. По селах порожньо. Десь є
большевики, але нiхто їх не бачить. Аж коли поїхали люди до мiста, то
бачили, що там вештається кiлька жидкiв з рушницями та червоними
стрiчками. У мiстi порожньо. Крамницi здебiльша зачиненi. Торгiвля
провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовцi. Штаб їх у духовнiй школi.
Вже, кажуть, розпочали навколо мiста реквiзицiї. Арештували i розстрiляли
двадцять шiсть офiцерiв. Навiть з Тилявки ходили люди копати ями для них.
Матвiй з родиною живе, мов пiд обухом. А що, як довiдаються про все. З
тими кепськi жарти. Але проходять днi, тижнi, i нiчого. Володько часом
виходить у поле i прислухується, чи не чути звiдки стрiлянини. Нi. Тихо.
Невже не вернуться? Хотiв i собi йти туди на пiвдень, куди пiшли "вони".
Здавалось йому, як пiде, все поправиться. Раз навiть сказав про свiй намiр
батьковi, але той i слухати не хоче.
- Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж коли прийде той
час. "Вони" вiдходять... Боже! Вони вiдiйшли, i нема про них нiякої чутки.
Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регiт свого кулемета... Все
далi i далi вiдходять "вони"... Йдуть через села, лiси, яри, степи. Люди,
конi, тачанки. Там десь i Василь. Може, тепер у бою, може, вже нема його
на цьому свiтi.
Жнива, праця. По жнивах одного разу ввiгналося до села кiлька
кiннотникiв. Випустили в небо кулеметну стрiчку i наказали старостi
зiбрати стiльки-то й стiльки харчових продуктiв. Зiбрали, забрали i
поїхали. Знов тиша.
Але одного дня над осiнь до села приїхали якiсь люди. Так i так.
Повстання! Весь нарiд встає. До зброї!
Село заворушилось. З'явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд. З'явилася
надiя. Знов свої, своя мова.
Але по часi розiйшлися повстанцi по домах. Стало тихо. Нема нiкого.
Нiякої влади. Десь там якась повстанська частина стоїть, але невiдомо, де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.
XI
Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I от одного дня до
села почало йти якесь вiйсько. Мундири на них нiмецькi. Спереду iде
кiлькох кiннотникiв з ручними кулеметами. В деякiй вiддалi вiд них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний, гнiдий. Ступає повiльно. За
начальником пiхота.
Володько прислухається до їх мови. Не розумiє. Одяги нiмецькi, мова
невiдома... Зовсiм не так уявляв їх собi Володько. Це мали бути дивнi в
рогатих шапках з пiр'ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не пiр'я. Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна було купити в Крем'янцi. На них
бляшанi крилатi орли.
Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звiдки вони прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски i
багна. Пригадуються Володьковi оповiдання, як то колись по лiсах
виловлювали мужики їх ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
Справжнє вiйсько. I невже вони будуть панувати в нашiм краю? Нi. Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось не пiдходить,
не вмiщається в головi. Це ж не їх край i не їх люди. Яке їм дiло до нас?
Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого тут нема,
хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он iдуть чати.
Бояться...
- Снився менi колись сон,- заговорив Матвiй,- Ну й дивiться... Не
справдилось?.. А то ж було ще перед вiйною. Росiя була... Хто б таке
подумав...
Настала нова влада. Дивний i незрозумiлий настрiй. Нiхто не хоче
вiрити, що це вже не "петлюрiвцi" i не "большевики", не "нашi", а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були "свої". Одних хотiли однi, других -
другi, але все-таки якось зрозумiлiше було. Декому здавалось, що от
поб'ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Україна.
Так i говорили:
- Чорт їх знає... I за що вони ото б'ються? I тi за землю, i тi за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за "комунiю", петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю - йди в комунiю. Хто не бажає
- будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б'ються, б'ються, а
тут, дивись, хтось чужий користає...
-Бо нема настоящого сознанiя! - певно добавляє якийсь-небудь Семен.
- Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй позицiї
в окопах - не захотiв би бiльше по свiтi шлятися i пiдстрiлювать один
другого.
- Но... А дивiться он, поляки... Хто про них колись путнє слово чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не вiйсько?..
От прийшли, заняли i все... Поїхав я ото до Крем'янця... Тiльки й чуєш: цо
та цо... Всi тобi цокають. Жиди тобi - не пiзнаєш. Всi вивернулись... Чую
один: панє! Купцє чапке...
- Iдзь, пся крев! - каже йому той... Вже, чуєте, мацєювок нашив i
продає... А що ж... I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
- Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! - заявляє якийсь скептик, не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з'явиться i пожене. Чи ж
мало їх, всяких воякiв наплодилося.
Минають днi за днями. Минули жнива. Зiбрали жита, пшеницi, вiвси.
Пiдступає обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях стеляться
струни бабиного лiта i, здається, хтось виграє на них ту саму жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий спадаючий листок клену, на вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцiї.
На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
Дим пiднiмається догори, або клубато котиться землею. У нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
Це безперевно виспiвує Христя. То в неї такий теплий, нiби гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих своїх
пiсень, яких знає безлiч. Вона вже давно дiвочиться. Ходить, як дiвка,
смiється, як дiвка, навiть воду на коромислi, повнi вiдра, носить, хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
Всi працюють у цi днi. Ступає повна осiнь над землею. Ступають рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
Матвiй з Володьком i цiлою родиною також у працi. Ось уже час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного згару чаїться нове
горе.
Одного дня - туди десь у сторону Людвищ затарахкотiли зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько має вiдiйти до Дерманя...
З Жолобок навзаводи пре якась пiдвода. На возi видно чоловiка з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвiєм, той розмахує рукою, показує на село i
гукає:
- Гей! До села! Повстання!..
I, не зупиняючись, женеться далi. В селi того вечора зiбрався сход.
Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову... Всi, мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як один; Он на Ляхiвцях
забили трьох жандармiв...
Але Тилявка вагається. Однi - за, другi - проти. Перемогли другi.
Агiтатори поїхали. На другий день рано з пiвденного сходу почули гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiляє, не вiдомо. Донеслися чутки, що то бiй з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами, якi
випустили кiлька стрiчок по "галєрчиках", що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька сальв з рушниць. Хлопцi
втiкли.
У Людвищах нiби гурт хлопцiв з рушницями напав на вiддiл вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
Минає ще одна напружена нiч. У деяких мiсцях чути стрiлянину. Ранок
принiс уже першi наслiдки. Над тим мiсцем, де стоїть село Людвищi,
зненацька починають здiйматися тяжкi чорнi хмари. Час вiд часу чути
рушничнi стрiли.
До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
- Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
- В лiс! В хащi!
А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають сонця i закривають
його. Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв виривається вогонь. Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи виривається вiд землi i б'є в
височiнь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далi все
сильнiший i сильнiший вiтер. Димовi хмари колотяться, розтягаються i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
Здається, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь її нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, лiс, сади, верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорної ватри.
Всi люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини i зникають. У Тилявцi ширяться
чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титилькiвцi, Рохманiв i
Тилявку.
Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною погнали
в лiс.
Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже всi вояки в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди пiзнають тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили свининець, випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нагаїв.
У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i думає. Дивнi, винятковi думи. Нема на них слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть у гнiв, у лють, у
велику душевну рану, яка не знає лiкiв i не знає забуття. Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно викликатиме спогад цих
винятково дивних днiв.
Вiн думає також, що вже час iти до школи. Але як залишити в цi днi
своїх рiдних i хату. Пiдеш i, може, востаннє попрощаєш тi будови, якi
коштували стiльки тяжкої працi.
А зима не стоїть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi. Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх... Он попелища... Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна. Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
- Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
- Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
- Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
кiннота, пiхота. Йдуть у село i там повертають на Людвищi. До Крем'янця
нема вже дороги.
За тиждень стала большевицька влада. Кiлька днiв тишi. Стрiлянина
потягнулася десь туди на пiвдень, до Вишневця. По селах порожньо. Десь є
большевики, але нiхто їх не бачить. Аж коли поїхали люди до мiста, то
бачили, що там вештається кiлька жидкiв з рушницями та червоними
стрiчками. У мiстi порожньо. Крамницi здебiльша зачиненi. Торгiвля
провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовцi. Штаб їх у духовнiй школi.
Вже, кажуть, розпочали навколо мiста реквiзицiї. Арештували i розстрiляли
двадцять шiсть офiцерiв. Навiть з Тилявки ходили люди копати ями для них.
Матвiй з родиною живе, мов пiд обухом. А що, як довiдаються про все. З
тими кепськi жарти. Але проходять днi, тижнi, i нiчого. Володько часом
виходить у поле i прислухується, чи не чути звiдки стрiлянини. Нi. Тихо.
Невже не вернуться? Хотiв i собi йти туди на пiвдень, куди пiшли "вони".
Здавалось йому, як пiде, все поправиться. Раз навiть сказав про свiй намiр
батьковi, але той i слухати не хоче.
- Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж коли прийде той
час. "Вони" вiдходять... Боже! Вони вiдiйшли, i нема про них нiякої чутки.
Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регiт свого кулемета... Все
далi i далi вiдходять "вони"... Йдуть через села, лiси, яри, степи. Люди,
конi, тачанки. Там десь i Василь. Може, тепер у бою, може, вже нема його
на цьому свiтi.
Жнива, праця. По жнивах одного разу ввiгналося до села кiлька
кiннотникiв. Випустили в небо кулеметну стрiчку i наказали старостi
зiбрати стiльки-то й стiльки харчових продуктiв. Зiбрали, забрали i
поїхали. Знов тиша.
Але одного дня над осiнь до села приїхали якiсь люди. Так i так.
Повстання! Весь нарiд встає. До зброї!
Село заворушилось. З'явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд. З'явилася
надiя. Знов свої, своя мова.
Але по часi розiйшлися повстанцi по домах. Стало тихо. Нема нiкого.
Нiякої влади. Десь там якась повстанська частина стоїть, але невiдомо, де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.
XI
Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I от одного дня до
села почало йти якесь вiйсько. Мундири на них нiмецькi. Спереду iде
кiлькох кiннотникiв з ручними кулеметами. В деякiй вiддалi вiд них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний, гнiдий. Ступає повiльно. За
начальником пiхота.
Володько прислухається до їх мови. Не розумiє. Одяги нiмецькi, мова
невiдома... Зовсiм не так уявляв їх собi Володько. Це мали бути дивнi в
рогатих шапках з пiр'ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не пiр'я. Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна було купити в Крем'янцi. На них
бляшанi крилатi орли.
Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звiдки вони прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски i
багна. Пригадуються Володьковi оповiдання, як то колись по лiсах
виловлювали мужики їх ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
Справжнє вiйсько. I невже вони будуть панувати в нашiм краю? Нi. Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось не пiдходить,
не вмiщається в головi. Це ж не їх край i не їх люди. Яке їм дiло до нас?
Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого тут нема,
хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он iдуть чати.
Бояться...
- Снився менi колись сон,- заговорив Матвiй,- Ну й дивiться... Не
справдилось?.. А то ж було ще перед вiйною. Росiя була... Хто б таке
подумав...
Настала нова влада. Дивний i незрозумiлий настрiй. Нiхто не хоче
вiрити, що це вже не "петлюрiвцi" i не "большевики", не "нашi", а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були "свої". Одних хотiли однi, других -
другi, але все-таки якось зрозумiлiше було. Декому здавалось, що от
поб'ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Україна.
Так i говорили:
- Чорт їх знає... I за що вони ото б'ються? I тi за землю, i тi за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за "комунiю", петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю - йди в комунiю. Хто не бажає
- будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б'ються, б'ються, а
тут, дивись, хтось чужий користає...
-Бо нема настоящого сознанiя! - певно добавляє якийсь-небудь Семен.
- Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй позицiї
в окопах - не захотiв би бiльше по свiтi шлятися i пiдстрiлювать один
другого.
- Но... А дивiться он, поляки... Хто про них колись путнє слово чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не вiйсько?..
От прийшли, заняли i все... Поїхав я ото до Крем'янця... Тiльки й чуєш: цо
та цо... Всi тобi цокають. Жиди тобi - не пiзнаєш. Всi вивернулись... Чую
один: панє! Купцє чапке...
- Iдзь, пся крев! - каже йому той... Вже, чуєте, мацєювок нашив i
продає... А що ж... I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
- Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! - заявляє якийсь скептик, не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з'явиться i пожене. Чи ж
мало їх, всяких воякiв наплодилося.
Минають днi за днями. Минули жнива. Зiбрали жита, пшеницi, вiвси.
Пiдступає обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях стеляться
струни бабиного лiта i, здається, хтось виграє на них ту саму жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий спадаючий листок клену, на вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцiї.
На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
Дим пiднiмається догори, або клубато котиться землею. У нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
Це безперевно виспiвує Христя. То в неї такий теплий, нiби гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих своїх
пiсень, яких знає безлiч. Вона вже давно дiвочиться. Ходить, як дiвка,
смiється, як дiвка, навiть воду на коромислi, повнi вiдра, носить, хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
Всi працюють у цi днi. Ступає повна осiнь над землею. Ступають рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
Матвiй з Володьком i цiлою родиною також у працi. Ось уже час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного згару чаїться нове
горе.
Одного дня - туди десь у сторону Людвищ затарахкотiли зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько має вiдiйти до Дерманя...
З Жолобок навзаводи пре якась пiдвода. На возi видно чоловiка з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвiєм, той розмахує рукою, показує на село i
гукає:
- Гей! До села! Повстання!..
I, не зупиняючись, женеться далi. В селi того вечора зiбрався сход.
Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову... Всi, мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як один; Он на Ляхiвцях
забили трьох жандармiв...
Але Тилявка вагається. Однi - за, другi - проти. Перемогли другi.
Агiтатори поїхали. На другий день рано з пiвденного сходу почули гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiляє, не вiдомо. Донеслися чутки, що то бiй з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами, якi
випустили кiлька стрiчок по "галєрчиках", що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька сальв з рушниць. Хлопцi
втiкли.
У Людвищах нiби гурт хлопцiв з рушницями напав на вiддiл вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
Минає ще одна напружена нiч. У деяких мiсцях чути стрiлянину. Ранок
принiс уже першi наслiдки. Над тим мiсцем, де стоїть село Людвищi,
зненацька починають здiйматися тяжкi чорнi хмари. Час вiд часу чути
рушничнi стрiли.
До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
- Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
- В лiс! В хащi!
А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають сонця i закривають
його. Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв виривається вогонь. Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи виривається вiд землi i б'є в
височiнь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далi все
сильнiший i сильнiший вiтер. Димовi хмари колотяться, розтягаються i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
Здається, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь її нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, лiс, сади, верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорної ватри.
Всi люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини i зникають. У Тилявцi ширяться
чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титилькiвцi, Рохманiв i
Тилявку.
Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною погнали
в лiс.
Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже всi вояки в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди пiзнають тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили свининець, випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нагаїв.
У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i думає. Дивнi, винятковi думи. Нема на них слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть у гнiв, у лють, у
велику душевну рану, яка не знає лiкiв i не знає забуття. Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно викликатиме спогад цих
винятково дивних днiв.
Вiн думає також, що вже час iти до школи. Але як залишити в цi днi
своїх рiдних i хату. Пiдеш i, може, востаннє попрощаєш тi будови, якi
коштували стiльки тяжкої працi.
А зима не стоїть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi. Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх... Он попелища... Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна. Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
- Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
- Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
- Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119