Вони,
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
- Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
- Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую...
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався"
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли
її.
Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
- Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах
обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх "викає"...
- Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
- Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
- Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд
значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
"I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє...
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках...
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
- Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
- Хто? Шевченко? - дивується Володько.
- Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
- Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
- Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
- А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй.
- Та ж той...Миколай первий...
- А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря".
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
- Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
- читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
- Даа!виривається з його уст.
- Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
- Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
- Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую...
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався"
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли
її.
Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
- Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах
обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх "викає"...
- Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
- Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
- Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд
значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
"I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє...
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках...
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
- Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
- Хто? Шевченко? - дивується Володько.
- Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
- Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
- Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
- А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй.
- Та ж той...Миколай первий...
- А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря".
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
- Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
- читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
- Даа!виривається з його уст.
- Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
- Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго
вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському
"мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",-
заявив Матвiй.
- Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, -
додає Єлисей.
- Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
- Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
- Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
- Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
- Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
- Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки.
- Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
- Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119