..
- Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
- А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
- Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.
- Тьху!.. - живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
- Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
- Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей.
- Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?..
Загнибiда образилась.
- Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
- Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей.
Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi
Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
- Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за
конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє
останнє розпорядження.
А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi
висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище
тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана.
Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час висмоктав
їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть
та пасуть конi.
Частина Застав'я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб'ячий.
Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до
цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вiтру
прогуло, багато в рiчцi води витiкло, багато хмар по оксамитi неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi натрудженi суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом за працю
вiзьмуться... А чи то вже й дочекались?
I ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати. А ноги
все далi i далi ступають. Поле тiкає взад. Ось долина, пригорок, знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колiї дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протинає поле. Далi Городнє.
Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки пращурiв оцих самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами
пливуть отари сiрих, буцматих хмар.
Напружений гострий зiр братiв сповзає мiж ними та очеретом на
протилежний бiк, де за пригiрком розпочинається панський парк, густий,
розлогий, з розкиданими старими будiвлями та недокiнченим кiстяком
напiвзруйнованого палацу.
- Поквапимося,- каже Єлисей.- Глянь, як через Плоське пруть людиська.
Дiйсно, через Плоське пруть людиська i все в напрямку парку. Пруть.
Уперто, дружньо... Зiр їх - гострий, сухий, думка їх - одна, жеврiюча,
тверда!
- Пiвдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
- Поквапишся...- думає вголос Матвiй.- Куди i чого поквапишся? Ну, i за
що я вiзьму ту землю?
Але ноги їх все-таки прудкiше пошелепали постолами i ступи їх ставали
все твердiшi, все рiшучiшi. Перегiн... Змагання... Он люди Плоським пруть,
а їм же цiле ставище коло Чернечого млина обiйти треба.
Коли дiйшли до парку, там роїлося вже безлiч люду. Кожухи, сiряки,
свитки. Чоловiки, баби, дiвчата, парубки, дiди, дiти. Вирувала мужичня по
розлогих дорогах парку. Гомонiла щоденна, безбарвна гутiрка i ревiли вгорi
вiтри, надсаджуючи хрипи велетенського розмiру осокору. Ялини скидали
довгi шишки, а попiд ними гикали iндики, та бундючний павич борсався
здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялiвцю. А руїни палацу, мов
зубатий череп, угрузли в землю. Вiтер гонив у ньому нечисту силу,
скавулiв, стогнав. Побожнi люди здалека вже хрестились, пiдходячи нiчною
порою до нього, хiба що одчайдушний п'янюга Середа, iдучи з шинку, зайде
до нього i спокiйно собi пiдночує та нових сил набереться.
Але найбiльше юрбилось народу на старому дворi, коло "покоїв"
двiрського завiдця.
Ну й же й люду. Безлiч. Видимо-невидимо. I кремезнi, i щуплi, i носатi,
i кирпатi. Деякi пики так i просять цеглини, а деякi - бублики з медом.
Але не мало й таких, як Матвiй. Здоровечi, барчистi, з широкими
бородами, з лисинами... Це все "порадошнi", "хазяїни". їм честь i повага.
Вони в усьому толк знають, вони дiло ведуть.
Угледiвши братiв Довбенкiв, гурти мужикiв заворушились.
- О, диви! I Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
- Дядько Матвiй! Здоровi були!..
- Кум! Помай Бiг!.. Як маємось?.. Матвiй та Єлисей не встигали
вiдповiдати на поздоровлення. Поважнiшi коло Матвiя купчаться.
- Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? - питає Матвiй.
- Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.
- Хай йому чистець, що того наперлося...
- По грядцi роздеруть...
- Аби-но хрч по грядцi хватило...
- I як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора нiякого слуху, а
сьогоднi, нi сiло нi впало... Тьху!..
- А з хати до хати чутка перекидається. Земля.
- Ось диви, Лебедчук де, i той прочув...
Матвiя дехто Лебедчуком зве, бо мешкає вiн на лебедськiй землi.
- Та,- каже Матвiй,- той Лебедчук ближче до Застав'я, нiж ви. А земля
сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама пiдкаже...
- А хай би менi пiдказала, де грошей взяти... Грохонув регiт...
- О, i то пiдкаже, коли опораєш та засiєш нивку пшеницi,- вставив свою
мудрiсть Єлисей i чвиркнув крiзь зуби.
Один дядько, що сидiв дуже низько на якомусь камiнцi, зовсiм невигiдно,
устав i проговорив:
- Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а
дома ж роботи до повiтря. Хай би вже чи се чи те... А то чорт батька зна
що...
- А чи й дочекаємось ми сьогоднi?..
- Халєра його, вибачайте, знає-Iшов сюди Матвiй не даремно. Хоч i
бiдкався вiн, де має дiстати грошей, але надiя, "що якось-то воно все-таки
буде", не кидала його.
I не встиг вiн, прийшовши до двора, як слiд оглянутись, коли вже його
оточили десяткiв зо три найповажнiших хазяїв. Бо нiхто .з них не мав
стiльки досвiду в купiвлi землi, як вiн, хiба що, може, Мартин. Але той
уже "тiльки нахапався, що,, як то кажуть, i через губу йому пере-того... А
без Матвiя нi одна купiвля не обiйшлася. I коли викупляли Тимошiвщину,
Матвiй самий, без брата Єлисея, що тодi ще "у москалях унтирцером" служив,
двi з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, костi не раз вiд працi
трiщали, але витягнув. Пiсля отой Осовець. I тут двi десятини. Та тут уже
разом'з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. I так усе одно за одним
- покiйний Хведiр та Матвiй скрiзь перед вели, усi громадськi справи до
пуття доводили. Скiльки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога,
то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвiй
одвiз до Києва мiшечок, так тисяч двадцять, самих золотих "iмперiялiстiв"
- копiйка в копiйку, громадських грошей. I довiз. А це ж вам ризик, тiльки
подумайте, що його переболiв за ту дорогу, скiльки тих нещасть могло
трапитись,однак Бог милував.
Такому чоловiковi, само собою, всяк вiру йме. Його i сюди i туди. Чи то
довiреного треба, чи заступника вiд громади - кого? Звiсно, Матвiя. Без
просторiкувань. I вiн йде, i робить.
Тому й тепер юрба чоловiчих та бабських свиток оточила Матвiя. Громада
мусить же довiдатись, що там i до чого. Чи є той економ, чи нема? Чи
думають вони поважно з тiєю землею, чи так лише качку пустили, аби дурний
мужик потоптав трохи чобiт?
I почали поговорювати, кого б вибрати та пiслати до пана. Почали
натякати на того, на iншого, а врештi i на дядька . Матвiя. А кому б, як
не йому краще такi дiла знати. Той тобi любого пана навколо пальця обвине.
I показний, i розважний, i толк знає.
- Ану, дядьку Матвiю... Пiдiть-но... Хай йому частець, отак тут за
гарма-дарма чапiти.
Але Матвiй з мiсця вiдмовляється. Вiн, мовляв, i так не знає, що ще з
того вийде. Чи буде вiн ще купувати, а чи й нi, бо зв'язався з
Григорчуком, а то ж, звiсно, пiвтисячку рубликiв треба вилiчити. А тут
уже, далебi, хоч би й хотiлося, духу не вистачить, не потягне зi свого
господарства бiльше. Вiн прийшов лише так собi, подивитися, послухати, як
то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
- Чого ж гай-гай,- вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку i
прийшов сюди також "тiльки подивитися та послухати"...
- Но,порушує головою Матвiй i збиває на потилицю свого засмальцьованого
кашкета,воно б то, звiсно, того... Розумiється. ,Та правду кажу - не втну
бiльше. А ви, Мартине, i без мене ту справу обчухрали б.
Мартин i справдi господар поважний i "топковий", але до нього громада
вже з обережнiстю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився i
ласувати йому на клапоть того поля не годилося б, коли стiльки iнших
покупцiв найшло, яким, либонь, потрiбнiше, нiж Мартиновi, те купно. Тому
про Мартина помовчували.
Але Мартин знає, що й до чого. Вiн сам i не преться куди не слiд.
Звернувся рiшуче до Матвiя:
- А, нiчого вам, Матвiю, стягатися. Мусимо i то знати, що це наша
остання купiвля. А дiло зробити треба. Я сам пiшов би, та менi того не
личить, на поле я i не чигаю - от хiба клапоть стависька та, кажуть,
млинок.
Натовп прогудiв щось невиразне. Чи то одобрювали Мартиновi слова, чи то
заперечували. А Мартин вiв своє:
- Що там не кажiть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажiть,
люди чеснi, чи не заслужився той чоловiк у громадi? Скiльки-то вiн
попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грiшми. Та iнший би з вас
стiльки злупив, що аж пальцi було б видно, а що вiн дiстав за свiй труд?
Карбованця вiд пана на горiлку... Самi знаєте...
О, Мартин знає що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не
забуває. Матвiй з мiсця пом'якшав. Можливiсть набути ще одну десятинку
пiдкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цiлi сiм десятин, а там, за
пару рокiв ще десятинку придбав би, i його бахурi сливе забезпеченi...
А люду, що тiєї води в повiнь - усе прибуває i прибуває. Цiле широке
подвiр'я, весь парк - скрiзь повно, скрiзь товчуться, гармидерять,
бiдкаються. Погода почала капсiти, небо насупилось, зсунулось, здається,
аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
I Матвiй дався намовитись. Удвiйку з дядьком Харитоном, отим самим, що
має поле межа в межу з Матвiєм, пiшли до панських покоїв. Люди ж,
розбившись на гурти, гомонiли далi i чекали.
Бути поважним та статечним не робило для Матвiя нiяких труднощiв.
Чоловiк, що не кажiть, у формi. Йшов i роздумував, що сказати, як сказати
- мусить його толково та з розумом, дiло ж немале.
Покої панськi низькi, старосвiтськi. У дверях Матвiй мусить сливе
голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвiрок, видно, не для таких вони
будованi. Оконом, видно, на свiй зрiст їх вимiряв, бо ж не всi можуть
такими Матвiями бути. Зате скрiзь тут затишно, та притульно, та м'якенько.
Ситiсть тут чується та вигода. Уже самий передпокiй чого вартий,- килими,
кажуть, перськi, тапчанчик м'який, кiлька таких ослончикiв та крiсел
плетених" "Чи витримав би, коли б так сiв?" - мiркує Матвiй, дивлячись на
тi турецькi витребеньки. I хто його може на такому сидiти? Пан? Так вiн же
сам, хоч куций, пудiв вiсiм важить - жлукто таке, та й панi його не менше.
От хiба донька їх - єдина стать, що на людину подiбна, зросту хоч i не
високого, та струнка i нiжна, i голос дзвiнкий, хiба що лiтери "р" як слiд
не вимовить, замiсть "русска" у неї виходить "лусска", а замiсть Ревська
каже "Левська" i так її Левською ще у школi й прозвали.
Пана дома не застали. Був вiн, здається, у Мизочi, а за нього говорив
його заступник, чи писар, чи повiтря зна що вiн таке - молодий, на диво
тоненький i хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто i
роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так i так... Пан дiстав дiйсно
вiд власницi княгинi телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та
як - нiчого ще не вiдомо. Отож i поїхав пан до мiстечка, щоб там
докладнiше у адвоката довiдатись, i паничик думає, що вiн скоро вернеться
i тодi буде виднiше. Але сьогоднi то ледве чи станеться, от хiба завтра.
По-друге - тут стiльки того люду навалило - де ж його зо всiма розмовляти.
Мусять вибрати уповноважених, як слiд, i передати в їх руки справу.
Запитав Матвiя, чи ви є таким уповноваженим. Нi. Матвiй лише ось хоче
запитати. Ну, то iдiть i виберiть уповноважених, а тодi вернiться. Ага. Ще
одно: що до продажу Застав'я, то мова йде лише про його пiвденну частину
зi ставом та млином. Решту землi затримує за собою пан оконом.
Усе то було сказано, звичайно, по-росiйськи, "по-панськи". Панок iнакше
говорити не може, але дядьки до такого, звiсно, давно звикли. Де ж є такi
пани, щоб говорили по-людськи. На те вiн такий тоненький, та тендiтний, i
обличчя в ластовиннi, i волосся м'яке та ясне, мов у ляльки, i довгi та
прозорi пальцi, що, їй-Богу, можуть поломитися як скло.
Але мову його передали висланцi народовi слово в слово. До цього додав
вiд себе Матвiй, що гаразд було б подiлитись людям на гурти i кожний гурт
вiд себе одного вiдпоручника вибере, а тi знов разом виберуть
уповноваженого. Матвiй-бо знає, що як почнуть усi юрбою "вибирати" -
нiколи нiкого не виберуть.
Звичайно, пiднявся в народi рух, рейвах та гармидер. Во-но-то було б
гаразд по-Матвiйовому, але як його той народ подiлиш? Хiба що за кутками.
Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарiчанський окремо i так
його гуртiв двадцять набереться.
Селяни не вмiють робити щось на галай-балай. Треба обмiркувати, що i як
та з якого боку, а тодi вже i до дiла. Сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, каже
мудра народна приказка. Мовляв, добре розжоване нiколи шлунковi не
завадить. Але на це треба часу! Боже, скiльки на це треба того дорогого
часу.
Тому знов Мартин виступив:
- Люди добрi! Нiколи над цим довго сушити голови. Нiч на носi, а до
того, диви, i сльоза розпiчнеться. Поки воно на тi гурти розiб'ємось, та
поки се та те, то й часу не хватить i нiчого ми не зробимо. Краще його
одразу громадою вибрати двоє чи, скажемо, четверо люда i хай роблять
списки. Я пропоную дядька Матвiя. Чоловiк у цих справах битий, i нiхто
краще за нього цiєї роботи не зробить. А вже вiн хай добере собi
помiчникiв сам. Чи добре кажу?
- Просимо, просимо! - впало кiлька голосiв.- А так! I справдi, i чого
його товктися на мiсцi,- загомонiли iншi i тих голосiв усе прибавлялося й
прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу i без складу, що i сам дiдько
не розбере.
- Люди добрi! - обiзвався Матвiй,- Послухайте ви i мене. Усi добре
знаєте, що тепер я не можу брати на свої барки такого тягару. Iнше дiло
було при купiвлi Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кiлька десятин, то за
одним мiг i iнших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи вiзьму
яку там пiвдесятину, чи не вiзьму, то посудiть самi, чи менi варто брати
той клопiт на свою голову. Хай це беруть iншi - он дядько Мартин, чи
Дам'ян, чи Харитон, чи мало є тут нас таких...- i Матвiй розводить
довкруги рукою.
Громада насупилась хвилево мовчанкою. Дядьки почухували потилицi,
попльовували, видно, мiцно мiркували. Во-но-то, либонь, якось би треба
почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що пiсля цiєї мовчанки зiрвався,-
бо кожний, надумавшись, хоче висловитись,- заборсав справу ще дужче.
Кожний говорив i нiхто не слухав. Кожний щось радив i все щось iнше.
Нарештi до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином.
Є то високий, як вежа, тонкий, довгошиїй, з горбатим тонким носом,
чолов'яга, що завжди, досить до речi, потрапить мiркувати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119