Хлопцi ще придали духу...
Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька...
- Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько i собi
розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину
дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi.
Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн
схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн виразно пiзнав її, але не
зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i
побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка.
Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз
шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором.
Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв
говорити, але Володьковi не до гутiрки.
Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi
не бачив вiн кращого оповiдача i кращої "комедiї". Пiсля танцi i... i та
сама Ганка... Чи помiтила i вона його?
Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг.
Дещо неприємно вразили його слова одного сiльського, свого-таки
"москаля", що був ранений i прийшов "на поправку".
- Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що
таке вiйна? От зiбрав би їх, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю;
там, сукин син, один з другим загуляв би.
Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не
всi конечне у перву лiнiю...
- То,- каже Євген Паламар,- самi "супчики"... Бачте, морди якi, хоч
пацюкiв бий - позалазили у "третiй разряд"... А на фронт дiтвору,
бiлобiлєтчикiв пруть...
Євгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно "зовсiм" не
пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт стоїть"...
Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана Євгенова
рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подiї, її
романтика, ворохобня i якась своєрiдна краса полонили його, затуманили
розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час
набiк, а перед ним постала у всiй своїй величi i красi - Бог i сатана у
однiй подобi - вiйна.
Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в тил". За обозом
поїхав другий обоз втiкачiв. По їх мовi чути, що це вже не "з глибокої
Галiцiї", а десь з недалека, з-за Почаєва вiд Радивилова i з тих
мiсцевостей.
Знов одного дня заїхала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв.
Чоловiк, жiнка, стара мати i троє дiтей - два хлопчики i дiвчина. Дiвчина
вже старша - дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько
"москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його
приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину... Що,
нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самi
ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився", чорт
його знає. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видумаєш,
але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те
брудне дiло iншi зробили... Походить чоловiк вiд самої границi - три
верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi... Хто
знає... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля,
чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти... Що
зробиш...
Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвiєвi. Настя варила, кормила
цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не
побачить, що не вiзьме до рук, i одразу:
- I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто своє мали... А
тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу їй
витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози.
Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвiєвому дворi. На третiй рано
виїхали.
Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса
мокне у пiвколах. Дорогою їдуть i iдуть обози - вiйськовi й цивiльнi.
Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили...
Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то
сяжнiв, i дорога.
Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвiєва родина при працi.
- Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! - гукали на
Матвiя...
- Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на
полi...
- То в стодолi згорить...
Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути
гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi,
всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина.
Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто має зайву,
тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт" до Бiлої Криницi.
Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине...
Вiдступ вiйська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно...
Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi
зняти той тягар зi серця.
Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одної стоять спохiйно при
жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не
прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай
Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя...
I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив
такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i
скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе... Або
вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить...
А тут тобi зi всiх бокiв:
- Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився
i чекає, поки село рушить. Усi нашi виїхали... Навiть управитель, i той не
лишився.
Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто має ту зайву худобу. Який
добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки
скололи, хто видумав цю штуку.
I думає Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом
чого в рот вложити... А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i
поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд
жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де
сидить мужицька, на всi болi гартована, душа.
Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з
останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув,
халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле також
не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього
худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпляється за
друге.
А що село? Що люди? Де є тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не
кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно
хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки
людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але
без думки... Думки нема тiєї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена
рана. I свiдомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свiдомостi, а навiть
свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це
якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не
вмiє вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо,
забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент,
так нiби їх життя саме найважнiше... А де ж господарства?
Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав,
ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума
вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i
падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце -
насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi
невисказанi болi! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлiбом кормився, хто
не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил.
Матвiй iде полем i, здається, це ступає месник, кара. Зупинiться i
погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного
зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з
червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без
кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорської долини, патлає
його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на
всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха.
Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи
лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд
тими хмарами, якi рвуться з його злисiлої голови i застеляють все
навкруги: землю, лiси i небо.
Так кожний день лiтає Матвiй по своїх полях. I що виразнiшали гарматнi
перегроми, то лет його збiльшується, набирає особливого значення...
А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть
їх. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба,
Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра,
рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса
найбiльша, найтяжча, далi Манька...
Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей має
пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас їх двоє лiт i знає
їх, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили.
Добрi були, слухнянi... Шкода їх йому... i не шкода... Якось... Чомусь не
шкода. Так, нiби це його не обходить...
Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi
тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi,
щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з
маслом. Повели. Повели на продаж до Бiлої Криницi. Володько йде за
коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i
не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так
i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько
вже знає цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж їздив. За цiлу дорогу тiльки
парою слiв перекинулись.
У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi своїм i ще
чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати твоє добро. Пiсля корови
важили i видавали "квiтанцiї". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце,
щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i
ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями.
Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний
хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким
пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не
взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i їдять хлiб з вареним салом,
їдять мовчки. Матвiй щось мiркує, а Володько передумує усе, що бачив.
Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього
неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i
по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така
булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга
синовi.
- На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо - то тiльки й є наше. Клятi часи
настали...
А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не
було. Володько з приємнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та
й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй
чомусь через мiсто Крем'янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє "жидва".
Треба рушати. Сонце не стоїть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над
крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру
"гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i
перерви їдуть обози.
Дiйшли до станцiї. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою.
Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi
залiзної дороги, анi поїзда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi,
коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з поїзда. А то
далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим.
Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був
особливий дим, i вiн дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцiї. Марширує
двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа
пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з
написами: Ю. 3. Ж. Д.
Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло
Володьковi пiдiйти до тої метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало
було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль
нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв.
У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо,
гамiрно, їздять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються
у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого
фронту.
Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У
Володька виникає таємний задум, який в короткiм часi розростається в
непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли
проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим
взуттям.
I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi.
Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале
марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так!
Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки.
Володько слухає, як сiпає в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з
голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля
продає гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах такої
крамницi надзвичайний.
Ось вони доїдають грушки... Матвiй, видно, готується вставати та
вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiшається на
останнє. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить.
-- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько.
- Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, якi там добрi юхтовi
чобiтки висять?
- Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток?
- Я... Менi... Ви знаєте, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так
болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть одну ногу пiдняв i
показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший
пiдрiзався й щемить, як халєра...
- Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш "на росу". Пiдняв голову i
дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги
сина i каже:
- Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан...
- Нiii... Я знаю... Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi
шкорбунцi...
- О-ооо! Ще чого заманулось...
- Думаєте, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все.
- Хм... Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш... А
думаєш, коли... То що? Отак одразу в росу їх... Довго той чобiт видержав
би тодi...
- Нi. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
- Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на
сплату банку потрiбнi... Ти ж знаєш...
- Тату!..
- Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи
мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно...
I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробує перечити...
- У вас же є дрiбнi...
- Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба їх ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо
купити i по дрiбних.
- Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять. А
за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть такий гострий
кинути докiр.
Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця.
- А я? - сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до
клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витiвки нiчого не вийде. Встав.
- Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я
ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi... Ось
вiйна йде...
- Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а
менi тисяча...
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступає по камiнцях,
ойкає, коли попадає на гострiший... Думи його прикрi, докiрливi. Так
завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли
купити що... Ну... Хоч до чужих йди...
Батько йде спереду, рiвно тримає голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн
думає. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi
корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в
четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним
заходом"...
Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В
iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119