- Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До Євгена:
- Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський? - Радiон показав i
своє.
- Добре,каже учитель. Перейшов до Омеляна... I тут чомусь нараз
зупинився.
- А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз питає, дивиться по
всiх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догадується.
- Хто писав? - питає.- Ти, Євгене?
- Нєт! Я нє пiсал,- мимрить Євген.
- Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь - всi на колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
- Воводько...
- А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав i мовчить.
- Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
- Де ти так навчився писати?
- Дома,вiдповiв Володько.
- Чи ти не знаєш, що у школi кожний має сам за себе робити завдання?
Розумiєш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що не призналися -
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i стiйте, поки не прийду.- I учитель
вийшов.
Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважається
найлегшою карою, одначе лавицi так зробленi, що стояти за ними дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на колiнах. Євген, Омелян i Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно стоїть у своєму кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
По часi рипнули дверi. Учитель.
- Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив шафу i
почав у нiй довго поратись. Володько, що сидiв спереду, може туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих, усiляких! На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
Учитель дiстав якусь картину, повiсив її на класнiй дошцi, пояснює, що
на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiдає, як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли їм приходити, i як то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього i вiн їх благословив. Потiм
учитель просив декого переказати змiст свого оповiдання, найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли скiнчилась лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так казати
на Христа є грiх.
Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
- Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпляєтесь? Бiльше я
вам нiколи нiчого не зроблю!
- А навiщо вiн так на Бога каже?
- Бо вiн ще малий.
Хлопцi лишають Хведота i бiжать надвiр. Володько з Хведотом вийшли
також на ганок. Омелян щось бабрається у квiтах бiля ганку, там, видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вириває одну галузку. На це надбiг Євген
i кричить:
- Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель. Омелян бачить,
що зле.
- То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
- Ах, ти! - кидається Євген до Хведота.- Що ти зробив?
Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
- Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. Євген i Радiон
накинулись на Володька.
- Бий! Бий! - кричали вони.- Бий дермана. Володько лютує, вся його
соромливiсть зникає, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв
нападають, але вiн дає собi добре раду, гатить на всi боки кулаками,
ногами, вириває з плота кiлок i мастить ним кого попало.
З кiмнати учителя вiдкривається вiкно i в нiм показується жiноча
голова. Це панi учителька.
- Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь менi по квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка.
Той одразу з'явився на ганку, хлопцi розсипались, Володько весь
червоний стоїть зi своїм кiлком у руках.
- Що там сталося? Гей, ви! - гукає учитель. Євген, Радiон i Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
- Довбенку! - гукає учитель.- А що ти на це?
Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель вислухав, Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо наказав: - Стiй
менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули "до свiданiя,
господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче, його лiве
ухо горить.
На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школi
криза, можливо, з тiєї науки нiчого не вийде, можливо, всiм прийдеться
зiстатися дома, i, як тiльки Володько про це подумає, йому робиться
моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж iз Жолобок, бо там
зовсiм нiякої школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн тепер не
самий вертається зi школи через дермансьхi хутори.
Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж шляху постають
мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi, оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти на схiд сонця, виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на чистому полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайної
пшеничної соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi, вiвса, ячменю
пiд голим небом. Двоє дверей, збитих самим Матвiєм зi звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тiєї будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешкає сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвiєва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i двоє, на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на неї всi чекають, i як старанно
втовкає Катерина її "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешкає семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святкує, не святкує i його родина. Робити в такий час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти коштує на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуляє, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до неї i вона нi до кого. Василь поїхав з Матвiєм,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж їй тепер робити, чим їй
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i їх племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
- Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'є! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
- Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Маємо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
- Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, має чотирнадцять
десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тiєю боднею. Треба було, мовляв, її не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний є
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть їсти Матвiєвi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв їх раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-своєму.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому видається, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi,
скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i
що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити.
А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з
Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того
чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше
кодло...
I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на
своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд
тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного
лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали
поволi розгорятися i горiти незгоряємо.
I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити, складати i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути
холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не
знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до
"А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в
торбинцi оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "Пєтушок золотой грєбєшок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б мати, i треба з ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i
нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього. У той самий
час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
- Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? -
Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав
також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний
мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не
закачує.
- Чому ти так тримаєш руки? - питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло,
допитується:
- Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж
пальцями струпаки.
- Чесотка? - питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже
Володьковi зайти до неї по школi.
Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя
паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до
кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
А учителька каже:
- Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до
Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов писали палички. На
щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зi своєї збiрки книжечки,
вчить любити "отечество".
- Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила своєю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар Освободiтєль".
"Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", її минувшину, її
славу, а пiсля все то переказував дома.
Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив у них по самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на
пiч, спускає ноги над розiгрiту плиту, їсть хлiб з олiєю, а наївшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там читає або пише.
А взимi Матвiєвi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи надворi
стояв вiз, i однiєї ночi зняли з нього колеса. Матвiй i це промовчав.
Догадувався, хто це зробив, але терпiв. Крутi, жорстокi днi. Матвiй
зацiплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лiсу, б'є, рубає, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного взагалi, без
чарки. I єдина святочна рiч: Володько почав ходити до церковного хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рождається, славiте".

ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заходi сонця в сiчнi сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди западає сонце, повставало i
зводилося високо в небо три величезнi, огненно-червонi стовпи, що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
- То, чуєте, неспроста! То непримiнно щось станеться. Або вiйна, або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119