Принiс вiд старости Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
- Ну, що там? по "казетах"? - питає Микола. Вiн любить полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
- Скоро буде вiйна? - питає знову Микола, бо Володько мовчав.- То
знаєте,- продовжує свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... - i вiн, як
звичайно, сплюнув.
Микола повторює це завжди при кожнiй нагодi. Володько знає його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає.
Нарештi Володько не витримує i сердито вибухає:
- Нiякої вiйни не буде! Чуєш? Нiякої! Програли ви вiйну й досить! Сиди
й мовчи!
Микола не ображається. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить своє:
- Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англiї.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо, ти ще не знаєш, Англiя - велика
справа!..
Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
- Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо
й без нього, що таке Англiя. Але нiякої вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну
вже скiнчили.
- А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
Володько перебив:
- Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й досить.
Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили... Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет, що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а
прийде до працi...
В розмову вмiшався Матвiй:
- Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто знає, хто скорше до
правди дiйде...
Настя покликала всiх до снiданку, їли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не
вернувся...
Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот.
Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до
картопель. Володько поки що зiстається дома. Вийшов на город. Сонце
яскраво освiчує кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло
обрiї... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилюється... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi зграї шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко
бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв'якiв, час вiд часу, нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за
своїми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються їх товариства.
Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцiєю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, її видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi її слiди... I на городi, i в садку, i на полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
Любить її Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить
ось тут i не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним i хоче
перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа
закрита, треба шукати щось iнше...
З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, здається, буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля
навiдає Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав
його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм,
байдужiстю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити так з дня на день - роки, столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
Це є село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки їх, сiл таких навкруги... Таких, як
це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є
причина, що так ось сталося, як є тепер...
Володько виминає село. Йде уздовж валом, що вiддiляє колись панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс людини, оброслi губками й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали отам далi гули гармати, а ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi вiдступає
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi, просянi стернi,
оброслi опеньками пнi...
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш, за ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнiлi
стрiхи...
Ось стежка, що веде до попiвського саду. Ось i сад. Спочатку старi
вишнi, купка диких слив. Далi в неладi горбатi яблунi, покручений
частокiл, що вiддiляє "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива, лопух, кiнський щавель,
дикий хмiль... Колись тут були дорiжки, але тепер вони обернулись у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць. Звiдсiль через вiття слив
видно стару, бiлу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна
дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти, вiночки
з паперу.
На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр'ї гавкає собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчує все навкруги, вникає
через вiти до землi, падає на зiм'ятi кущi лiлей, гвоздик, орхiдей...
Високi, бiлi стiни хати поплямованi сонцем i тiнями. Великi вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi мережаними
занавiсками.
Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще їх
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба їх шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворiє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском та приємною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
Вона побачила Володька, коли той пiдiйшов зовсiм близько. Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
- Ааа! Володя! Здрастє! - Не встаючи, подала м'яку, теплу руку.
Володько трохи збентежений.
- Приїхав Олег? - запитав одразу.
- Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прiшол! - загукала вона в напрямку
хати.- Садiтесь. Как поживаєте?
- Дякую. Що ви читаєте? - присiв i запитав Володько.
- Какая - то чепуха. Це ще старi прiложенiя до "Вокруг Свєта"... А
знаєте. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно перечитати. Недавно менi Андрiй
Андрiйович передав кiлька речей Бальзака. Вiн дуже любить Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але
вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в
Острiзькому Братствi. Ну, що я могла тодi розумiти? Менi тодi
iмпонували...
Її мову перебив Олег. Вiн бiг вiд хати довгими кроками й захоплено
гукав:
- Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт? Де тебе, друзяко, чорти
носили? Коли в гiмназiю?
Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла...
- Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це їздив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
- Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю...
- Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
- А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi! Ти його рiшуче
збаламутив.
- Я? Чому я?
- Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув вiн на свого брата вже
по-московському. Той саме вставав. Спить вiн у курiнi. Немитий,
розхристаний бiг до хати.
- Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мнє.
Володько пiдiйшов.
- Ми вчера с Сашей i Мiшей Лiнкертом здораво клюкнулi,- похвалився
одразу Роман.
- Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
- Валодя! - заметушився Роман.- Ти єщо нє уходiш? Падаждi мєня. Алєг!
Ти всегда курiш маї папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн.
- Врьош, Рома. Я сваї курю,- вiдгризнувся Олег.
- Сваї. Чорта старова - сваї. Пастой, Валодя, Абаждi. Абаждi. Я
расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, i вєсєло било. Па бутилкє на каждаво.
Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво нєт. Пайдьом.
- Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
-Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я
покажу тебе свою новую...
- Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i всiм
хвалиться,перебиває його Олег. Це Рому зриває.
- Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом i
кидається на Олега.
- Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо стрiляти буду! - крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега. Володько рiшуче
встряває мiж них, i по часi обидва втихомирюються. Всi йдуть до хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма, з червоним, як
жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
- Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки встає,- говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
- Мама! - сердито вибухає Рома.- Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступiв свого товариша й не дивується.
Пiдходить до матушки й цiлує її в руку.
- Дивiться, людоньки! - тошнiє вона.- Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
- Ето майо дєло i я уже многа раз гаварiл: нє пазволю вмєшiваться в маї
iнтереси!
- Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не маєш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п'є й анi на зубок нiчого не робить.
Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пiшов до передпокою й почав готуватися до
миття.
- Дура! - сердито завершує вiн свою думку.- Єй всегда нада сунуть нос
куда нет надобностi. Володьковi це не зовсiм подобається. Тим бiльше
неприємно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
Володько йому спiвчуває.
Володько переходить до їдальнi.
- Закурi, Валодя! - кричить з передпокою Роман.- У мєня прекрасниє
папiроси. Сам набiвал.
Володько вiдмовляється курити. Сiдає на широкiй, твердiй канапi й
чекає. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над столом велика висяча лампа. На стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий,
що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов
Володько. Кидається до свого приятеля, обнiмає його.
- А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти
обiдаєш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Має прибути Лiнкерт i вiн
буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова!
Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподобається.
- Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
- А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
- Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочої кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
- Здрастє, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiтє на мєстє. А наш Алєг, как
жерєбчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув її
руку.
- Майо пачтєнiє,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителює, часто зустрiчається з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусiї.
При його входi Володько зводиться на ноги.
- Моє поважання, Володю! - ввiчливо, з усмiшкою вiтається пан Глiб.
Володько з пошаною стискає його руку й сiдає знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
- Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. - i вiн назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
- Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцiї... Нi, нi. Цим не
легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одної родини належать до двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня нiмецька, Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на
закуску.
- Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
- Ну, ясно. Безперечно,- перебиває Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi... Що ви хочете. Мене цiкавить проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньої нашої розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян. В
iнтелiгенцiї. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
З передпокою висуває голову матушка.
- Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
- Зараз, мамо! - говорить Глiб, перериває мову, зривається, на бiгу
вибачається i зникає у кухнi.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину
губкою, а потiм витирається шорстким, домашнього виробу, рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що має значити гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружує то лiву, то праву руку й мацає
їх м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до їдальнi, щоб похвалитись своїми
м'язами Володьковi.
- Володя! Пащупай! - крекче, напружує м'язи й пiдходить до Володька.
Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чекає, що той
скаже.
- Да! - резюмує Володько.- Мускули iмєєш желєзниє.
- А знаєш, что я кушаю? - з задоволенням питається Роман.- Картошку.
Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухнi знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
- Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
- Разве ти нє вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгризається Роман. -
Пусть пайдьот Алєг. Он нiчево нє дєлаєт.
- А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона ховається за дверима.
- Я, мамо, зараз! - зривається за нею Олег i вибiгає.
- Ех, i мазнули ми вчора! - хвалиться Роман. Говорить, розумiється,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
- А хто був? - перебиває Володько.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119