При цьому багато помогла Блековi жiнка, що його
кохала. У критичний час вона вiддала для його картелю все своє велике
майно, щоб спасти його вiд упадку...
Володько проковтнув цю книжку за раз. Мiж його вапном, цеглою, мiж
мулярами миготiв у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої... Дужi,
могутнi люди... Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й великi
наслiдки.
Це все оповiдає Володько Сергiєвi, потiм Наталцi. Наталка любить таке
слухати. Вiн оповiдає їй зрозумiло. Вона дивиться йому просто в рот i
живцем вириває слова. Потiм Володько каже:
- Ну, от... Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном.
Думаєш, не можу?
- Чому? Можеш,- вiдповiдає Наталка.
- Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця.
- Куди ж ти пiдеш?
В це питання Наталка вкладає можливо бiльше спокою. Але слова не
виходять рiвними...
- А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн намагається
їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсiм це уявляє. Вона нiколи
не була далi, як у Крем'янцi. Хто зна, яка та країна.
- I ти мене покинеш? - питає потiм Наталка... Володько боїться їй
вiдповiсти.
- Ти все одно не будеш моя.
- Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж знаєш.
- Ах, Наталко! - пристрасно викрикує Володько.- Я дуже багато люблю. I
то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я все
люблю!
Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його
це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв. Його мрiя сплiталась з
планами, як досягнути вимрiяного. Навкруги стоять "обставини". Нема
грошей.
Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось
робити. Так не можна.
Володько живе свої днi напружено, радiсно. Все буде добре. Вiн знайде
вихiд з цього положення. Одначе за його обрiєм вже збиралися хмари. Щось
буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне. Iнодi
йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним бiгла стежа. Вiн ховався,
вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його пiдсвiдомий неспокiй.
Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов
на пробу, до нього пiдступив Iлько.
- Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби.
- Чому? - швидко запитав Володько i насторожився.
- Ти сам знаєш. У неї скоро весiлля. А ти запиши її в спокої. Я так
хочу. Це Володька обурило.
- Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми перед самою виставою. За тиждень все
готове. Ми не смiємо самi розбити це. Стiльки працi.
- Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько.
- Наталка грає головну роль. Нiхто її не заступить.
Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi.
- Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? - налягали на Iлька.
- Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн знає! - викрикнув Iлько й
тикнув рукою на Володька.
Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
- Посвятiть нас у вашi трагiчнi таємницi,- казав вiн напiвжартом.- Ми
сплетем двi драми в одну... Любов?
Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж ними був Кiндрат.
Вiн вже давно знає "що в свiтi робиться". Але не моє, не лiзь. Вiн знає,
де Володько по вечорах зникає...
Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа. Вже й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
- Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
Володько вийшов i проговорив прилюдно:
- Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
Iлько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а
скоро має весiлля...
Вечiр пройшов напружено, цiкаво, схвильовано. Центром уваги був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв її побачити й не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов до Володька й
почав говорити:
- Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володьковi неприємно, що
втручаються в його справи.
- Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав Сергiя, але й той не
знає. Тiльки догадується: Наталка, напевно, не хоче Iвана. Але що собi
думає Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
- Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi троє - Володько, Сергiй та Iлько пiшли
дорогою.
- Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за
сестру?
- Нi. Не боюсь,- проговорив Iлько.- Але Володько сам винен. Вiн
закрутив їй голову. Батьки сердитi. Вона знов робить веремiї. Не хоче
Iвана... Ви ж знаєте, що вона мусить вийти замiж...
Володько мовчав. Iшли дорогою в напрямку до Сергiя. Зрiвнявшись з
дякiвською садибою, з-пiд Григоркової брами хтось неголосно покликав
Володька.
- Хто там? - сказав Сергiй.
- А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й не видно,
хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
- Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку. Сидiла
на перелазi, загорнута в хустку, й мовчала. Вiрка одразу вiдiйшла.
Навмисне лишила їх самих. Це Володьковi неприємно. Та ж вiн зовсiм не
знає, що має казати цiй дiвчинi. Зовсiм не знає. А казати щось треба.
- Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого. Я тебе не буду
держати. Я... - але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем,
зiрвалась i хотiла кудись бiгти. Володько схопив її за руку. Вона
шарпалась i все казала:
- Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
- Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала в лiвiй руцi.
Володько все повторяв:
- Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
- Ти... зна...єш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi зробилось
її шкода. Пiдступив до неї ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
- Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив її рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля очей. У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити її. Потiм вона встала.
- Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи мене. Володько її провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Вiн, зрештою, розумiв її
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав її:
- Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
- Не буду. Не можу з нею... Не хочу її бачити... - сказала по часi.
- Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
- Вона знала, що ти ходиш зо мною...
Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а з другого боку, не мiг.
Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне й вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його сумлiнню, не
знаходив у своєму поступованнi.
По часi Володько вiдкидає пiдлесливiсть.
- Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо її кiнчити. Ти ж сама знаєш... Подумай i скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що зiсталась такою й
тепер...
На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там "пiд черешнями". Можливо, й
вона тепер там. Дуже можливо, чи не пiти? Нi. Вже пiзно. Це було б
божевiлля...
Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
- Хто? - спросоння крикнув Сергiй.
- Не лякайся. Я! - сказав Володько.- Вже спиш? Чуєш
мене?
- Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
- Була? - Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв сказати, щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька...
- Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що все одно буде ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергiїв хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
Володько пiшов додому.

IX
Цiєї ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг над
ранок i заснув мiцно.
Рано його не будили, бо недiля. Спав, скiльки хотiв. Встав, був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя вiдсвiжилося. Добре помився
холодною водою й поголився.
Матвiя не було дома. Був у церквi. Хведот i Василина в полi, бiля
худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увiйшов до хати,
вона довго мовчала. "Мабуть, гнiвається,- думає Володько.- Всi встали,
тiльки вiн спить...." Потiм Настя заговорила:
- По цiлому селi ходять про тебе чутки... - казала непевно.
- Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати бачила, що вiн не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
Потiм Володько пiшов з дому. Зайшов, як звичайно в недiлю, до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла.
Стан її не погiршився й не полiпшився. Здебiльша лежить у крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, читає або, закривши очi, думає. Обличчя її
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоряє. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з'являються дрiбненькi краплинки поту.
- Ну, як ваша вистава? - питала вона Володька... - Всi ми пiд враженням
вистави... Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року. То було все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там... Але вiн не має що
робити... А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив голову). Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати... Чи цiкава? Гарна, то гарна...
Бачила її не раз у церквi...
- Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
- Але вона виходить замiж.
-Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
- "Не всi тiї та сади цвiтуть, що весною розцвiтаються..." Чи не
правда? А вам грiх, що ви її зводите...
- Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько. Дивився вбiк. Виминав її
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
- Певно. Але любити вiльну...
- Люблю те, що можу... Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те, за
чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це грiх. Бог цього
напевно не скаже.
- Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дiйсно Божа рiч: любов,
кохання, щастя, нещастя... Життя i смерть... Все йде, минає... Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
Потiм прийшов обiд. Володько залишився обiдати. За обiдом пан Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий настрiй, через те
оповiдав зi смiхом...
- Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,- сказала мiж iншим
Галя. Вона говорить по-московськи. Питання цi її не цiкавлять. Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша має намiр вiд'їхати, й це її хвилює.
Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi. Настрiй трохи
натягнутий, але нiчого. Проба пройшла добре. Пiсля проби вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
Вечором у дiбрi на подвiр'ї Юхима заграли музики. Парубки та дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов також. Мав добрий настрiй, без огляду на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на нього з незатаєною цiкавiстю.
Мабуть, цiле село знає, що сталося вчора в читальнi.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював
кiлька разiв з тiєю самою Вiркою, що вчора ввечерi покликала його бiля
Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дiвчина, їй,
видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповiдає йому, що
казала їй Ганка.
- Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталцi не
подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Нi?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всi видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову. Так само й танцює.
Здається, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною й мiцно притупує
великими, вичищеними чобiтьми. "Комунiст",- думає Володько. Пiсля танцю
бiля Йона гуртується кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало. Мають в
собi щось Йонiвське. Вони вiдрiзняються вiд решти хлопцiв, хоч, крiм
Володька, нiхто того не помiчає.
У вiдчиненому вiкнi хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо
свiтла на подвiр'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у темнотi обличчя,
бовкає великий бубон i все заглушує.
Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
стоїть Роман. Де вiн тут взявся?
- Оксано.
- Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! - каже Роман. Вiн також п'яний.
Володько побачив Мокрину й пiдступив до неї.
- Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
- Де Наталка? - питає Володько.
- А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiдає Мокрина.- Вона ж
була в читальнi?
- Була. Куди пiшла - не знаю. Не можете її викликати?
- Сергiю! - гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
- Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не питав, куди й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
-Добре.
- Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi подобається ця
таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так
само, як Сергiй
Володька. Вона охоче їм поможе...
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
- Добривечiр!
- Дайбо здоровля!
Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
- Агов! Хто йде?
Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав її по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
- Йшли за тобою! Де провалилась? - грубувато казала Мокрина. Але в її
голосi чулась велика приязнь.
Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з Наталкою зiстались.
Темнота, безлюдця... Там у дiбровi бовкає бубон i гудуть труби. Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн псує ту гарну,
буйну пiсню. "Ой, на горi вiтер вiє... Та жито половiє... А козак дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмiє..."
Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла роса. Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина зливається з горою, гора з садом
Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвiсть i в неї, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi двоє людей.
Наталка оповiдає, що сталося.
- Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу?
Ти-но менi дивись, I почали сваритись. Потiм прийшов тато. Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле. А я не
видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й
пiсля цього пiшло. Ет... Я зроблю, як хочу... - закiнчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потiм мовчки горне її до себе. Серце його
стискається. Знаходить її уста. Вони теплi й вогкi. Чує її пружнi дiвочi
груди. Пiд рукою вигинається тонкий стан. У головi туманiє.
- Мила моя! - шепче пристрасно.- Ти!
Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б'ється в грудях. У
Ронiвському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають її на горi бiля Демида.
Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з Наталкою. Нiчого
не сказав їй, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде. Жили тим,
що є. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi й сьорбнув кiлька
разiв чистої, холодної води. Був майже п'яний, i це трохи освiжило його.
До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало дозволу. Це
сталося в останнiй момент. Все було готове. Розлiпленi плакати - у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках, Башкiвцях i Людвищах. Готова сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була надiя, але приїхав
Сергiй i привiз вiдмову.
Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У читальнi також повно.
Вiсткою, що її привiз Сергiй, всi були приголомшенi, але найбiльше пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде. Володько встав i сказав
кiлька слiв.
- Товаришi,сказав вiн.- Не сумуйте й не падайте духом. Це тiльки
початки!
Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав кiлька слiв до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119