Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою, бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна, тiльки з димарiв на хатах зводиться i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька рокiв не було такої. Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
Матвiй закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такiй хатi приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили господарство. Треба було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не валяються. Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї пашнi, не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рiк, що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi, в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається. Вiн вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди, бачать його скрiзь. Хоч-не-хоч, а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi
тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав
батька. "А скiльки?" - запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь
злотих. Е-е!
Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив
кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв
вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
- Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина
мати. Нащо тодi живе?
Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту не видно. Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завiє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися. Вiтер накидався, мов пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi. Ну! А може, таки
доб'ємось. Ану!
Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня дiйшли. Зiйшли у долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Бiжать зi школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi своїми шкапами
стоять перед рестораном "Удзялуфка", перед готелем "Бона", перед
"Пасажем". Он полiцай, там далi староство. Кiно "Звiзда" дає фiльм "У
пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" грає "Троянду
Стамбула". Виступають Горев, Полiнова - артисти Александровського
iмператорського театру. У кав'ярнi Повольного сидять люди й попивають
каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня
Просвiти.
Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно людей у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи з
книжками. На стiнах плакати:
"В своїй хатi своя правда", "Борiтеся - поборете!", "I чужому
научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та кожусi. Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi подiбний на учителя "воскресної школи"
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
За столом до писання - худа з довгими, тонкими пальчиками панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусi, як у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний своє. Лисий добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь час приємно й лагiдно
посмiхався.
Пiсля довго шепталися, довго бiгали. Ще пiсля сказали, що будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кiнець мiста гуртками й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба, на ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але вмiстила цiлу партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi, коли почали розтавати селянськi
чоботи, на її поверхнi поставали озера. Вiдкрив сходини той самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i представив їм двох товаришiв редакторiв зi Львова. Всi
витрiщили на них очi. Все-таки вони iз самого Львова. Володько
познайомився з їхнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зi Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з приємнiстю передав одному з них
слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з одягом
пана редактора, не минув i гудзикiв, шпоньок. Зауважив, як ворушаться
губи, особливо нижня, як моргають короткi вусики. Пiсля досить довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв спереду й мiг
бачити редакторовi львiвськi черевики з широкими носками. Володько
подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамваї..." Одна шнурiвка
черевика, здається, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони ночують",-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом "хлопи", далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав -
"але, дорогi мої товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й передаю
своє слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiдає на своє мiсце.
Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiтає над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на iншу
голову. Голова починала ворушитись i кивати, нiби квiтка пiд тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш редактор збiльшував голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого свiту, вiдчайдушнiше кликати до
мiжнародної солiдарностi всiх працюючих, i тодi голова скидала сон, що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив. Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав i, дивлячись
на львiвського редактора, не знав, що йому сказати. "От,- подумав
редактор,- i з таких туманiв складається тут наша партiя", але терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйної роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас, мовляв, треба
перш усього культурно-освiтньої, а по-друге, нацiонально-освiдомляючої
роботи..." Здається, Володько так i сказав, хоча вiн так хвилювався, що
тратив свої слова зараз, як тiльки вони родились на свiт Божий. Товариш
редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нiсенiтницi, щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
- Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але сталося. I Володько, i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У їх торбах є хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна. По довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч по хатах. Втома була
велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергiй вийшли на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце й було досить тепло. Гора Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки вiдгортали перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався. Володько з острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сiл приїжджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
- Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви
пальтi, у свому м'якому капелюсi, у своїх американських черевиках вiн бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже знає його давно.
- Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк.
- Додому,вiдповiв Володько.
- На з'їзд, на з'їзд прибули? - швидко, з нотою iронiї казав Лазюк. -
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
- Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до "Звiзди",
Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
- Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного - знання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
периною. Нiч м'яка, спокiйна, тiльки з димарiв на хатах зводиться i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька рокiв не було такої. Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
Матвiй закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такiй хатi приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили господарство. Треба було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не валяються. Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї пашнi, не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рiк, що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi, в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається. Вiн вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди, бачать його скрiзь. Хоч-не-хоч, а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi
тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав
батька. "А скiльки?" - запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь
злотих. Е-е!
Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив
кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв
вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
- Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина
мати. Нащо тодi живе?
Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту не видно. Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завiє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися. Вiтер накидався, мов пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi. Ну! А може, таки
доб'ємось. Ану!
Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня дiйшли. Зiйшли у долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Бiжать зi школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi своїми шкапами
стоять перед рестораном "Удзялуфка", перед готелем "Бона", перед
"Пасажем". Он полiцай, там далi староство. Кiно "Звiзда" дає фiльм "У
пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" грає "Троянду
Стамбула". Виступають Горев, Полiнова - артисти Александровського
iмператорського театру. У кав'ярнi Повольного сидять люди й попивають
каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня
Просвiти.
Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно людей у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи з
книжками. На стiнах плакати:
"В своїй хатi своя правда", "Борiтеся - поборете!", "I чужому
научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та кожусi. Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi подiбний на учителя "воскресної школи"
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
За столом до писання - худа з довгими, тонкими пальчиками панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусi, як у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний своє. Лисий добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь час приємно й лагiдно
посмiхався.
Пiсля довго шепталися, довго бiгали. Ще пiсля сказали, що будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кiнець мiста гуртками й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба, на ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але вмiстила цiлу партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi, коли почали розтавати селянськi
чоботи, на її поверхнi поставали озера. Вiдкрив сходини той самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i представив їм двох товаришiв редакторiв зi Львова. Всi
витрiщили на них очi. Все-таки вони iз самого Львова. Володько
познайомився з їхнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зi Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з приємнiстю передав одному з них
слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з одягом
пана редактора, не минув i гудзикiв, шпоньок. Зауважив, як ворушаться
губи, особливо нижня, як моргають короткi вусики. Пiсля досить довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв спереду й мiг
бачити редакторовi львiвськi черевики з широкими носками. Володько
подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамваї..." Одна шнурiвка
черевика, здається, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони ночують",-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом "хлопи", далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав -
"але, дорогi мої товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й передаю
своє слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiдає на своє мiсце.
Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiтає над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на iншу
голову. Голова починала ворушитись i кивати, нiби квiтка пiд тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш редактор збiльшував голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого свiту, вiдчайдушнiше кликати до
мiжнародної солiдарностi всiх працюючих, i тодi голова скидала сон, що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив. Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав i, дивлячись
на львiвського редактора, не знав, що йому сказати. "От,- подумав
редактор,- i з таких туманiв складається тут наша партiя", але терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйної роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас, мовляв, треба
перш усього культурно-освiтньої, а по-друге, нацiонально-освiдомляючої
роботи..." Здається, Володько так i сказав, хоча вiн так хвилювався, що
тратив свої слова зараз, як тiльки вони родились на свiт Божий. Товариш
редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нiсенiтницi, щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
- Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але сталося. I Володько, i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У їх торбах є хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна. По довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч по хатах. Втома була
велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергiй вийшли на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце й було досить тепло. Гора Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки вiдгортали перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався. Володько з острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сiл приїжджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
- Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви
пальтi, у свому м'якому капелюсi, у своїх американських черевиках вiн бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже знає його давно.
- Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк.
- Додому,вiдповiв Володько.
- На з'їзд, на з'їзд прибули? - швидко, з нотою iронiї казав Лазюк. -
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
- Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до "Звiзди",
Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
- Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного - знання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119