Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев. Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях рiзнi оголошення -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько читає одно i
друге, третє... Накази, застереження, повiдомлення. Мiж ними бiльший,
сiрий папiр з пiдписом мiнiстра внутрiшнiх справ. "З огляду,- читає
Володько,- що до мене доходять чутки про "нєвласцiве" поводження "владз
адмiнiстрацiйних" зi "стронами"... "Скарги вносити просто до
мiнiстерства... " Володько усмiхається й усмiхається... Слова йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вiї тепер не боїться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть слинити... Вiн
тепер нiчого не боїться... Нема тут страшних речей i грiзних слiв... Все
звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прiзвище. Швидко побiг нагору.
- Прошен вправо!
Знайомий сам референт Лiванський... Пiзнає Володька й посмiхається.
- Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сiдати. Ви в нас частенько
буваєте... Ну, ну... Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
- Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й коротко. Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
- Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода.
Попереду маєте багато рокiв життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'єте об мур головою й
плачете, що болить голова. А я вам можу вiд себе додати: голова ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не даруємо. Що ви там у себе в селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви чи ми! Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не даруємо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
- Пане референте,- почав Володько, нiби збирався казати промову.- Я
збирав пiдписи на декларацiї. Це ж законне дiло...
Референт його перебив;
- Вас карають не за законне дiло, а за пропаганду. Ви десь, комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвiте новий квiт -
Україна". Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володьковi в вiчi. Володько пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
- Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I їх
не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
- Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! - Але в цю саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське розпорядження й знов зробився
ввiчливим.
- Ви це казали?
-Нi!
- Ми знаємо. Будьте ласкавi почекати внизу!
Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його знов покликали.
"Пан староста" i т. д.- сто злотих гривни! В разi незаплачення мiсяць
в'язницi. Прошу розписатися.
Кiнець. Зроблено. Сказано. Пiдписано. Володько вiдходить. Натягає
шапку, пiднiмає комiр... Надворi дощик, вiтер, рвуться на дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають короткi спiднички. Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
Володько крок за кроком вiддаляється вiд того червоного будинку. На
першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з
повними вiдрами. Його вiдра сягають майже до землi, пiдчепленi до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широкої вулицi.
А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи не зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. Є Сергiй? Його сестра з
усмiшкою сказала:
- У клунi. Зайдiть. Вiн там.
- Чого ви, Мотре, смiєтеся? - спитав Володько й засмiявся сам. Така
вона молода, весела й щаслива...
- Так собi,вiдповiла вона.
Володько вийшов з хати. Сергiй вже вiдхилив широкi, з вирiзьбленим
тризубом дверi й гукає:
- Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
- Здоров!
- Здоров, здоров, малий! - захрипiв Кiндрат. Вiн лежить на купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чує тiльки голос.
- Скiльки впаяли? - питає далi Кiндрат. - Сто, двiстi? Батько твiй за
такi грошi поля купував.
- Староство також потребує жити,- вiдповiв Володько.- А що нового,
хлопцi?
I Пiсля цього настала коротка тиша.
- Питай Сергiя,- хрипить Кiндрат.- У тебе закрутиться голова, як
почуєш... Чекаємо тiльки тебе.
Сергiй продовжував:
- Йон казав тебе вiтати.
- З тамтого свiту? - кинув Володько.
- Кiндрате. Зведися й вигляни...
А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
- Йон таки вернувся. Це правда.
Кiндрат з лайкою встав i посвистуючи вийшов з клунi. Руки мав у
кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потiм сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала, але зацiкавила. Вiдчув, що в нутрi
зводиться пружнiсть, зникає втома. Пiдняв голову. Вiн одразу догадався,
звiдки "вернувся" Йон. Вiн був "там". Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив до Сергiя, сперся на лютрину воза й
уважливо казав: |
- З Совдепiї, нi? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
- Бачив. Каже, був у Житомирi... їх там, каже, цiлi ватаги таких. З
Луччини, Ковельщини... "Товаришi" їх впакували до "допру" - в тюрягу.
Всiх... А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту - фi-iть! - i назад.
"Ви нам такiє не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на мєстє. Бєй панов!
Ми своїх кончiлi..." Ех, тобi треба його бачити... Володьку! Ходiм. Вiн
хоче з тобою зустрiтись...
- Казав?
- Каже, що Володько? Святить будинок? I це, каже, робота, але
все-таки... Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш.
Прийдеш?
Володьковi хотiлось сказати одразу: прийду, з радiстю! Але вiн не
квапиться з вiдповiддю.
- А як виглядає? - спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
- З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно, чоловiк
потерся.
- А де вiн живе? - ставить Володько далi питання. Вiн вже намiрився
сказати: йдемо!
- У, це цiкаво. У лiсi. У нього штаб. Вiн вже тут двi недiлi. На
хуторах має "кватири"...
- Добре! Йдемо! - вирiк нарештi Володько.- Тiльки я голодний. Мушу
наперед додому... Далеко це?
- Години зо двi ходи...
Володько вже ожив. Вiн сказав "а", тепер вже не може стриматись.
- Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А "вiн" там буде?
- Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
- Готово! - i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шумiли й
гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все
добре. Вiдповiдає побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворi.
- Ти куди, дитино, спiшиш? - каже мати.
- Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiдає. З'їв, узяв шапку й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
- Йди геть! - каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним, а потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги тиша й темрява. Вiн знає
добре цю мiсцевiсть. Вiтер дме йому назустрiч, i поли його плаща
розвiваються. Вiн ступає енергiйно. Час вiд часу попадає в яму чи на
скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скiнчився "зруб", i там далi в темнотi показався цвинтар Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся i, здавалось, десь
тут недалеко зник. Вiтер розвiяв його й загладив. Володько напружено
вслухається. Деякий час не чує нiчого, тiльки дерева кладовища поривно з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по хвильцi почув iнший свист. Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
- Кто йдьот? - прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
- Свої! - вiдповiв Володько, а потiм добавив: - Ти, брате, вже можеш
забути московщину.
Кiндрат хрипло засмiявся.
- Привичка,сказав вiн...
- За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат без спротиву,
мовчки пiшли за ним.
Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив за
свiй короткий вiк досить. Вiйна - гармати, раненi, мертвi й розложенi
люди. Потiм революцiя зi своїм большевизмом... Грабунки, нiчнi напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли... Але такого ще Володько не переживав.
Вiн знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селi, думають. Знає
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих людей, що їх бачив у
в'язницi... Колись про таких оповiдалось у млинi... їх в той час не було
на землi, хоч про них оповiдали й вiрили. Тепер вони є, хоч про них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
Сергiй також нарештi чує себе справжнiм "нащадком козацького роду". Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитаної повiстi Вальтер Скотта чи Кащенка.
Тепер вiн переживає це своїми нервами, душею, всiм своїм єством. Вiн
ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребує "йти в бандити".
Один Кiндрат сприймає це по-своєму. Шiсть рокiв вiйськової служби -
фронт, атаки, окопи, "катьолки" вибили з нього все, крiм шибеничного,
"наплювательного" погляду на речi. Так то так... Коли б iнакше - було б
iнакше. Але вiн скрiзь на мiсцi, i море йому по колiна. Вiн хоче
побачитись з Йоном, "тим чортом", що задумав конче вмерти на шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмiє думати. Пити горiлку можна й з дiдьком, але думати тiльки з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном... Кiндрат вiдставати не любить...
"Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?" - питає себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин дерманського лiсу, спуст вниз, у ту долину з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, бiля якого клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали... Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий великий камiнь, що скотився
згори.
Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом
видно багаття. Його полум'я яскраво видiляється на чорному тлi. Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя...
- Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.- Стiйте тут... Я зайду до
них... Зараз вернуся...
- Да-а! - протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од вiтру, черкнув
сiрником, полум'я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i цигарка
зажарiла... Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
- Ну, й сучий син вiн... - проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв, хоч знав, про кого
Кiндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергiй. Час
вiд часу вiн входив у сяйво багаття, i тодi видно було його чорну
постать...
- А ти знаєш... Вже скоро осiнь... Холодно,- проговорив знов Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те думає.
Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить лiс, але
його не видно.
Володько пригадує референта Лiванського. Ось вiн стоїть собi за високим
бюрком. Тонкi його уста тiсно затисненi. Нижня щелепа трохи вип'ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiкає його з правого боку. Вiн стоїть там кожного дня. У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують на "дубенську рогачку" або вертаються
додому... "Або ви, або ми",- звучать у вухах його слова... А збоку шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум'я нiчлiжанського багаття. Далi вправо
i влiво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть люди, стоять хати,
ростуть дерева.
- Фi-i-iть! - чути з темноти посвист. Вiтер пiдхоплює його, рве на
шматки й вiдносить. Але кiлька тих шматкiв все-таки долiтає до
Володькового й Кiндратового вуха.
- Кiндрате! Ти вмiєш! Свисни!..
Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав нiч. За
кiлька хвилин з неї Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
- Йдем! - сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат вже йшли без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увiйшли в березовий запуст.
Володько так добре знає цi кущi. Бував тут стiльки разiв... Тiльки тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це... Ет, знов лiзуть на думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить вiд
напруження й цiкавостi.
Через деякий час ходи спереду чути слова:
- Стiй! Хто? А потiм:
- Свої!
- Де Карпо з кiньми?
- Там... На Бойковому...
-- Грають дурня?
- Фiльку,чути вiдповiдь.
Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У руцi в нього зложенi обротi. Велика
вовнянка спадає йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
Пiшли далi. Кущi все густiшають. Вузька стежка в'ється мiж ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi Володько й Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м'якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
Володьковi нерви помiтно починають грати. Все-таки зустрiч ця не
звичайна. Уявляє собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже наперед
чує його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже бачить той блискучий,
гострий погляд... Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
Прийшли несподiвано. Мiж густими кущами тлiє багаття, Навкруги в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi при землi, лежать люди. Хтось тихо
розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоряється, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
- Знайшли конi?
- Є! Якого чорта! - озвався Кiндрат.
- Хто тут?
Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
- Це ти? - почув вiн знайомий голос.- Йон.
- Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали при землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв на своєму
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь жменю труску. Полум'я одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли один проти
одного й дивились на себе. Здається, мiряли себе.
- Та-ак,протягнув Йон.- Часи мiняються... Не сподiвався тебе вже
бачити...
- Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але в ту саме мить почув
голос Сергiя;
- I ти тут? Дай Боже!
- Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос. Володько подивився в той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно, поблажливо дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
- Сiдай,байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявiлого пенька. Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
- Мусимо почекати на того чорта... Нiколи в час не прийде,- додав по
хвильцi Йон.
Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший час... Вiйна, табор
утiкачiв за Шумськом на полi... Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згадує своїх синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв, огнiв i наметiв. Тисячi тисяч народу, що
вирував перед його очима... Пригадує свої тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогоднi,
що бачить вже своїми очима, вiдчуває всiма нервами й про що не може
говорити. "Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть
новi люди..." Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн є... Мир. Родяться
новi люди... Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi новi люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди, що родилися в минулiй вiйнi, виросли в
революцiї, хрестилися кров'ю, огнем... Вийшли вони просто з нутра землi й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала їх сюди?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях рiзнi оголошення -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько читає одно i
друге, третє... Накази, застереження, повiдомлення. Мiж ними бiльший,
сiрий папiр з пiдписом мiнiстра внутрiшнiх справ. "З огляду,- читає
Володько,- що до мене доходять чутки про "нєвласцiве" поводження "владз
адмiнiстрацiйних" зi "стронами"... "Скарги вносити просто до
мiнiстерства... " Володько усмiхається й усмiхається... Слова йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вiї тепер не боїться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть слинити... Вiн
тепер нiчого не боїться... Нема тут страшних речей i грiзних слiв... Все
звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прiзвище. Швидко побiг нагору.
- Прошен вправо!
Знайомий сам референт Лiванський... Пiзнає Володька й посмiхається.
- Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сiдати. Ви в нас частенько
буваєте... Ну, ну... Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
- Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й коротко. Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
- Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода.
Попереду маєте багато рокiв життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'єте об мур головою й
плачете, що болить голова. А я вам можу вiд себе додати: голова ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не даруємо. Що ви там у себе в селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви чи ми! Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не даруємо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
- Пане референте,- почав Володько, нiби збирався казати промову.- Я
збирав пiдписи на декларацiї. Це ж законне дiло...
Референт його перебив;
- Вас карають не за законне дiло, а за пропаганду. Ви десь, комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвiте новий квiт -
Україна". Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володьковi в вiчi. Володько пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
- Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I їх
не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
- Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! - Але в цю саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське розпорядження й знов зробився
ввiчливим.
- Ви це казали?
-Нi!
- Ми знаємо. Будьте ласкавi почекати внизу!
Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його знов покликали.
"Пан староста" i т. д.- сто злотих гривни! В разi незаплачення мiсяць
в'язницi. Прошу розписатися.
Кiнець. Зроблено. Сказано. Пiдписано. Володько вiдходить. Натягає
шапку, пiднiмає комiр... Надворi дощик, вiтер, рвуться на дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають короткi спiднички. Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
Володько крок за кроком вiддаляється вiд того червоного будинку. На
першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з
повними вiдрами. Його вiдра сягають майже до землi, пiдчепленi до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широкої вулицi.
А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи не зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. Є Сергiй? Його сестра з
усмiшкою сказала:
- У клунi. Зайдiть. Вiн там.
- Чого ви, Мотре, смiєтеся? - спитав Володько й засмiявся сам. Така
вона молода, весела й щаслива...
- Так собi,вiдповiла вона.
Володько вийшов з хати. Сергiй вже вiдхилив широкi, з вирiзьбленим
тризубом дверi й гукає:
- Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
- Здоров!
- Здоров, здоров, малий! - захрипiв Кiндрат. Вiн лежить на купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чує тiльки голос.
- Скiльки впаяли? - питає далi Кiндрат. - Сто, двiстi? Батько твiй за
такi грошi поля купував.
- Староство також потребує жити,- вiдповiв Володько.- А що нового,
хлопцi?
I Пiсля цього настала коротка тиша.
- Питай Сергiя,- хрипить Кiндрат.- У тебе закрутиться голова, як
почуєш... Чекаємо тiльки тебе.
Сергiй продовжував:
- Йон казав тебе вiтати.
- З тамтого свiту? - кинув Володько.
- Кiндрате. Зведися й вигляни...
А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
- Йон таки вернувся. Це правда.
Кiндрат з лайкою встав i посвистуючи вийшов з клунi. Руки мав у
кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потiм сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала, але зацiкавила. Вiдчув, що в нутрi
зводиться пружнiсть, зникає втома. Пiдняв голову. Вiн одразу догадався,
звiдки "вернувся" Йон. Вiн був "там". Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив до Сергiя, сперся на лютрину воза й
уважливо казав: |
- З Совдепiї, нi? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
- Бачив. Каже, був у Житомирi... їх там, каже, цiлi ватаги таких. З
Луччини, Ковельщини... "Товаришi" їх впакували до "допру" - в тюрягу.
Всiх... А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту - фi-iть! - i назад.
"Ви нам такiє не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на мєстє. Бєй панов!
Ми своїх кончiлi..." Ех, тобi треба його бачити... Володьку! Ходiм. Вiн
хоче з тобою зустрiтись...
- Казав?
- Каже, що Володько? Святить будинок? I це, каже, робота, але
все-таки... Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш.
Прийдеш?
Володьковi хотiлось сказати одразу: прийду, з радiстю! Але вiн не
квапиться з вiдповiддю.
- А як виглядає? - спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
- З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно, чоловiк
потерся.
- А де вiн живе? - ставить Володько далi питання. Вiн вже намiрився
сказати: йдемо!
- У, це цiкаво. У лiсi. У нього штаб. Вiн вже тут двi недiлi. На
хуторах має "кватири"...
- Добре! Йдемо! - вирiк нарештi Володько.- Тiльки я голодний. Мушу
наперед додому... Далеко це?
- Години зо двi ходи...
Володько вже ожив. Вiн сказав "а", тепер вже не може стриматись.
- Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А "вiн" там буде?
- Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
- Готово! - i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шумiли й
гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все
добре. Вiдповiдає побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворi.
- Ти куди, дитино, спiшиш? - каже мати.
- Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiдає. З'їв, узяв шапку й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
- Йди геть! - каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним, а потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги тиша й темрява. Вiн знає
добре цю мiсцевiсть. Вiтер дме йому назустрiч, i поли його плаща
розвiваються. Вiн ступає енергiйно. Час вiд часу попадає в яму чи на
скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скiнчився "зруб", i там далi в темнотi показався цвинтар Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся i, здавалось, десь
тут недалеко зник. Вiтер розвiяв його й загладив. Володько напружено
вслухається. Деякий час не чує нiчого, тiльки дерева кладовища поривно з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по хвильцi почув iнший свист. Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
- Кто йдьот? - прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
- Свої! - вiдповiв Володько, а потiм добавив: - Ти, брате, вже можеш
забути московщину.
Кiндрат хрипло засмiявся.
- Привичка,сказав вiн...
- За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат без спротиву,
мовчки пiшли за ним.
Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив за
свiй короткий вiк досить. Вiйна - гармати, раненi, мертвi й розложенi
люди. Потiм революцiя зi своїм большевизмом... Грабунки, нiчнi напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли... Але такого ще Володько не переживав.
Вiн знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селi, думають. Знає
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих людей, що їх бачив у
в'язницi... Колись про таких оповiдалось у млинi... їх в той час не було
на землi, хоч про них оповiдали й вiрили. Тепер вони є, хоч про них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
Сергiй також нарештi чує себе справжнiм "нащадком козацького роду". Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитаної повiстi Вальтер Скотта чи Кащенка.
Тепер вiн переживає це своїми нервами, душею, всiм своїм єством. Вiн
ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребує "йти в бандити".
Один Кiндрат сприймає це по-своєму. Шiсть рокiв вiйськової служби -
фронт, атаки, окопи, "катьолки" вибили з нього все, крiм шибеничного,
"наплювательного" погляду на речi. Так то так... Коли б iнакше - було б
iнакше. Але вiн скрiзь на мiсцi, i море йому по колiна. Вiн хоче
побачитись з Йоном, "тим чортом", що задумав конче вмерти на шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмiє думати. Пити горiлку можна й з дiдьком, але думати тiльки з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном... Кiндрат вiдставати не любить...
"Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?" - питає себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин дерманського лiсу, спуст вниз, у ту долину з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, бiля якого клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали... Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий великий камiнь, що скотився
згори.
Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом
видно багаття. Його полум'я яскраво видiляється на чорному тлi. Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя...
- Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.- Стiйте тут... Я зайду до
них... Зараз вернуся...
- Да-а! - протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од вiтру, черкнув
сiрником, полум'я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i цигарка
зажарiла... Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
- Ну, й сучий син вiн... - проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв, хоч знав, про кого
Кiндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергiй. Час
вiд часу вiн входив у сяйво багаття, i тодi видно було його чорну
постать...
- А ти знаєш... Вже скоро осiнь... Холодно,- проговорив знов Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те думає.
Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить лiс, але
його не видно.
Володько пригадує референта Лiванського. Ось вiн стоїть собi за високим
бюрком. Тонкi його уста тiсно затисненi. Нижня щелепа трохи вип'ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiкає його з правого боку. Вiн стоїть там кожного дня. У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують на "дубенську рогачку" або вертаються
додому... "Або ви, або ми",- звучать у вухах його слова... А збоку шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум'я нiчлiжанського багаття. Далi вправо
i влiво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть люди, стоять хати,
ростуть дерева.
- Фi-i-iть! - чути з темноти посвист. Вiтер пiдхоплює його, рве на
шматки й вiдносить. Але кiлька тих шматкiв все-таки долiтає до
Володькового й Кiндратового вуха.
- Кiндрате! Ти вмiєш! Свисни!..
Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав нiч. За
кiлька хвилин з неї Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
- Йдем! - сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат вже йшли без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увiйшли в березовий запуст.
Володько так добре знає цi кущi. Бував тут стiльки разiв... Тiльки тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це... Ет, знов лiзуть на думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить вiд
напруження й цiкавостi.
Через деякий час ходи спереду чути слова:
- Стiй! Хто? А потiм:
- Свої!
- Де Карпо з кiньми?
- Там... На Бойковому...
-- Грають дурня?
- Фiльку,чути вiдповiдь.
Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У руцi в нього зложенi обротi. Велика
вовнянка спадає йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
Пiшли далi. Кущi все густiшають. Вузька стежка в'ється мiж ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi Володько й Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м'якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
Володьковi нерви помiтно починають грати. Все-таки зустрiч ця не
звичайна. Уявляє собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже наперед
чує його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже бачить той блискучий,
гострий погляд... Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
Прийшли несподiвано. Мiж густими кущами тлiє багаття, Навкруги в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi при землi, лежать люди. Хтось тихо
розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоряється, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
- Знайшли конi?
- Є! Якого чорта! - озвався Кiндрат.
- Хто тут?
Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
- Це ти? - почув вiн знайомий голос.- Йон.
- Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали при землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв на своєму
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь жменю труску. Полум'я одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли один проти
одного й дивились на себе. Здається, мiряли себе.
- Та-ак,протягнув Йон.- Часи мiняються... Не сподiвався тебе вже
бачити...
- Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але в ту саме мить почув
голос Сергiя;
- I ти тут? Дай Боже!
- Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос. Володько подивився в той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно, поблажливо дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
- Сiдай,байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявiлого пенька. Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
- Мусимо почекати на того чорта... Нiколи в час не прийде,- додав по
хвильцi Йон.
Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший час... Вiйна, табор
утiкачiв за Шумськом на полi... Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згадує своїх синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв, огнiв i наметiв. Тисячi тисяч народу, що
вирував перед його очима... Пригадує свої тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогоднi,
що бачить вже своїми очима, вiдчуває всiма нервами й про що не може
говорити. "Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть
новi люди..." Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн є... Мир. Родяться
новi люди... Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi новi люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди, що родилися в минулiй вiйнi, виросли в
революцiї, хрестилися кров'ю, огнем... Вийшли вони просто з нутра землi й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала їх сюди?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119