"
Крик, барви, музика. На семiнарському подвiр'ї концерт. У залi мiтинг.
Почався вiд ранку. Мiняються вуличнi продавцi. Вони невтомнi, невгомоннi.
Сотнi промовцiв, сотнi одноголосно ухвалених резолюцiй. Всi на фронт! Всi,
плече в плече, в лави червоної армiї! Червона армiя, обiдрана, голодна,
несе в обличчя цiлому свiтовi слiпучу правду. I нема їй спротиву. Вiд
тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, Європо! Червона армiя
- це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона
армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона армiя -
це кара за кров, за пiт, за працю, виссану ненажерами капiталу з
працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого дiла?
Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття!
Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далi за коренастими
черешнями його захiд. Володько цiлий день чапить коло монастиря. Йому
хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув за обiд. Вiн
забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його очах. Не хочеться
вiрити, що це дiйснiсть. Думки розбiгаються, збiгаються, купчаться.
Хочеться охопити весь смисл подiї, найти їй назву, усвiдомити собi її
закони. Це ж твориться на землi, що дала йому початок буття. На його
землi, землi його батькiв, його дiдiв.
Володько виривається з крикливого натовпу i йде в сад. Тепер скрiзь
вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта
пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякi вулiї лежать на
землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi громили
буржуазiю, другi громили бджоли.
Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рiвною дорогою. Направо й
налiво могили близьких рiдних.. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще
свiтить i б'є променем у стiну каплицi. Рiй мушок лiтає перед носом.
Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотiлося б,
щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе.
Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Вiн ще надто
молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i непохитну,
мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину.
Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним на пiвнiчний схiд у
сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство,
в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати мiсця, куди тече
рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив першi
пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Вiн знає, куди тече рiчка.
Але його мучать ще iншi сумнiви. I хто пiдкаже, де iстина? Хто вкаже
дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько сам ногами по землi
батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну,
але таку тяжку для розгадки.
I раптом Володько пригадує собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам за
тим лiсом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього!
Послухати, що скаже вiн. Може, й є на цiй старечiй нашiй землi люди, що
бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих
промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих.
Володьковi так привабливо яскраво уявився дiд Юхим, що захотiлось
бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй тишi промовляє:
"...не бiйся нiчого, що треба буде перетерпiти тобi. От диявол буде
шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вiрним до
смертi, i дам тобi вiнок життя".
Чому вiрний? Що має цей молодий юнак у душi своїй такого, за що треба
змагатися до смертi?
Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою
чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото, iржава вода, що
чвиркає з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього
вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка. Яка вона тепер маленька,
мiлка. Стрибок - i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо. Збоку млин.
Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядькiв. Змiнився вiн,
побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi
верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною
деревинка. Срiбно-зелене її листя так само, як i колись, дрiбно
трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi.
А де ж хутiр? Нема. Нi саду, нi огорожi, нi грабового висаду над
дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший i бiльший кущем
овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як
сонце сiдає за Дерманем. Чи так, як i тодi? Зовсiм не так. Не тi
вiдчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше
безпосереднього, того, що єднало з землею.
Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав
багаття, молився i пiк бараболi. Шукай, Володьку, i найдеш, дивись i
побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої залiпленi липкими словами,
принесеними з далеких чужин. Очi твої заслоненi плакатом крику i
ненавистi.
Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище твоєї свiдомостi, цiлуй землю ту, в
якiй корiнь твiй, i бийся за неї зо всiма Марксами, в яких би одягах не
прийшли вони до тебе.
Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав голосу
душi й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовiрне щастя. Тут
Володьковi стало легше. Голос землi втихомирив дещо голоси карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i йому
стало до болю прикро.
Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенiє.
На хуторi тиша. Замiсть одної хати десь взялося двi. Не свiтиться. Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
- Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько.
- Дай Боже здоров'я! - вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито.
- Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима. Я звуся Володимир. Мiй
батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi.
- Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
маємо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть.
I жiнка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кiмнатi, мабуть, хтось
спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi.
- Нiчого не бачу, але чую, прийшов Володько...- проговорив живий
знайомий голос. Як щиро, як приємно.
- Так, дiдуню! Це я!
- Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач, не стало
на нашiй землi.
Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки.
- Вирiс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о.-
Нiколи навiть не загляне... Постарiв?.. А як же це ти так?..
Заблудив, що?..
- Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити.
- Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь
народ блудить, але Матвiїв син хай батькiвських слiдiв тримається. Нiколи
не зiйде на манiвцi. Хай робить - що робить, завжди дiйде на справжнє
мiсце.
Володько не бачить Юхима i видається, це говорить молодий хлопець.
Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi приємно щось ясне чути. Увiйшла
невiстка i принесла кисле молоко.
- От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не повезло. Хутiр -
бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року на Великдень то
таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина... вбили...
- Клима?..
- Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був...
- Ааа. Я чув. Говорили.
- Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що найшли. Взимi, як ото на
Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома днями
то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. Наїхав отой обоз i все
рознесли...
Далi Юхим розпитує, як поживається Володьковому батьковi. Володько
оповiдає.
Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч. На небi
майже прозорий мiсяць. Густi тiнi будов та дерев непорушне лежать на
землi.
- Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди гарно. Полiзли на вишки.
Юхим витяг з-пiд сiна вiйськову рушницю, клямцнув замком, загнав у
магазинок п'ятку набоїв i поклав коло себе.
- От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порiшив
собi: пiдлiзе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, i
все.
Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i руки. Старого
не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова.
- Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу плекати...
Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi обори, повнi
клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i взяв.
А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв
отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю... Ой сину, нi! Ой, нi, нi!
Ми всi дiстали науку... I кажу тобi: ви, молодi, тi, що будете... Ви,
хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всi. Весь рiд
наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi i осмiють не тiльки нас, а й
могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобi
радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров лити... Битись
треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так
говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв, але не знає,
як... Нарештi вiдважився:
- А як же, по-вашому, цi?.. - запитав.
- Ота лая?
-Еге ж...
- Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари.
Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо в нас
справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi
i терпеливi. Ми сидiли й перечiкували, поки хмара перейде, а тодi
вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по
нiй вiчно орди грасували.
Останнє речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся.
- Знаю,продовжує старий.- Вони там золотi гори обiцяють. Рай.
Лєктрику... Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристовi
дали i перекреслили себе тричi... Вони збудують рай. Блазнi, катаржани,
шарпатюги, злодiї рай дадуть... Поцарствують вiк i згинуть!..
- Вiк?
- Ну да. Вiк. Сто лiт царство їх буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде.
- А чому ж вiк? То ж все загине...
- Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом
з його мiсця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi проти
всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським...
Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозумiле.
Але хiба ж вiн знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн не
вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити.
Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить у
Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн своїми вухами чув тi слова... Тi - там
у залi, i цi - тут у темнотi на сiнi. Хто з них має правду i за ким пiде
Володько? Володько - син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба свого
i своєї природи.
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотiлось дивитися на
зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторiв
шукає вiн своєї правди.
Перед вiдходом Юхим сказав:
- Дякую, що вiдвiдав. Думаю - бiльше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би
бачити, що далi буде. Пiдеш додому - батька здоров. Славний вiн чоловiк.
Так i скажи.

XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкi дороги,
потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i
лiси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Вiн
знає землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з лiсiв на рiвний
шлях.
I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся.
- Стой! Куда йдьош?.. - пiд'їхав до нього один. Володько сказав, звiдки
й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик подивився на посвiдку,
вiддав назад i махнув нагайкою.
- Валяй своей дарогой! - сказав вiн, хльоснув коня i поїхав. За ним
поїхав i другий.
Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У клунi
конi, пiд шопою конi. На подвiр'ї вози. На городi димить багаття.
У хатi зустрiвся з матiр'ю.
- Це ти? - питає, як звичайно. Вiтається, цiлує матiр у руку. Прийшла
Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову.
- А де ж тато? - питає Володько.
- Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас тут...
Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi... Щось там
зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька i так босого та
невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав
дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що
ледве додому дiйшов...
Слухає матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i
кривляться. Брови насунулись на очi.
- А за що ж били? - виривається у нього само собою...
- За що... Хiба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли цi...
Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотiли забрати, але обидвi
жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний
двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На садку
цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi. Де
там... Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали... Боже, Боже! I то по цiлому
селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: "А ти
сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю..." Лаються... I
що воно за люди? I де вони такi видерлись?.. Ти, каже до батька, цiле
життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все
чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Iде
хтось...
Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик.
- Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок.
Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i вийшов.
Володько чує втому i голод. Мати лiзе на постелю i з-пiд подушки виймає
пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе на горище i десь находить шматок сала.
Володько зi смаком з'їв i захотiв пiти до батька.
Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду й у
нiй живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину,
хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлiбову
печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти свiтить повний мiсяць. Зi
села чути вояцькi спiви i гру гармонiї. Коли Володько прийшов, Матвiй
умостився якраз для вiдпочинку. За своєю звичкою лiг горiлиць, ноги i
груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi великi чоботи, на головi
кашкет. Мiсяць ллє своє сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя.
- Де ви, тату? - запитав Володько. Матвiй почув голос сина i швидко
звiв голову.
- Тут - сказав вiн.- Це ти, Володьку?..
-Я.
- Прийшов?
- Так.
- Коли вийшов?..
- Сьогоднi раненько...
- Го-го! То ти мусiв добре смалити... Болять ноги?.. Володько нагнувся
над батьком, найшов його руку i поцiлував її.
- Трохи щемлять... Iшов навпростець. Через лiси...
- Так лiпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також
"товаришi"?..
- Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув.
- Повно,повторивши Володькове слово i не знає, чи казати що далi, чи
лiпше мовчати.
- Перед двома днями заходив до Юхима,- промовив Володько. Матвiй
зацiкавився...
- Ну, й?.. Як вiн?
- Казав здоровити вас... Обiбрали його дотла...
- Не диво. Кого ж вони не обiбрали. А як ще кого не обiбрали -
обберуть. А старий ще тримається?..
- Тримається, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
- Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що
твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би
зiгнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони
творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для
них то плювак. Думав: пiдпалю все до чорта i хай вигорить. Рука не
пiднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там нiде не чути?..
- Нашi ж з поляками...
- Додумались. Найшли собi пару...
- А про Василя нiчого?..
- Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв для розмови. Все
вiдоме. Все сказане.
- А вам тут не холодно, тату? - питає по хвильцi мовчанки Володько.
- У житi? Нi. Навiть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши,
додає:
- Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi... Вiн менi каже:
кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так - хай буде кулак! Хай я
кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119