Хто вiдорвав їх вiд чепiги,
вiд лопати, вiд цiпа? Чого вони криються, мов звiрi, в лiсах? Чому
сходяться по ночах у нiчлiжанських кожухах з обротями при боцi? Е-е! Хто
на це вiдважиться вiдповiсти. Володько мимохiть глянув на Йона...
- Дивно воно, Йоне,- проговорив вiн.
- Що дивно? - перепитав той.
- Багато дивного... Що ми ось тут... Ти, я i всi ми...
- А може б, починати,- озвався голос ззаду...
Йон на це не вiдповiв. Насупив брови й дивився в огонь.
Всi мовчали також. Тихо. Чути тiльки, як грає в грудях Кiндрата
дихавиця.
- Хотiв з тобою бачитись,- байдуже, непомiтно переходячи з мовчанки до
мови, сказав Йон.Мусимо змиритись.
- А як? - сказав Володько,- Ти ж...
Йон швидко перебив:
- Пiсля за це... Тепер мусимо тiльки сказати: мир! Сергiй тобi казав,
нi?
- Дещо...
- Пiсля розповiм бiльше... Я ось скликав товаришiв, щоб нарадитись...
Чув, чув... У тебе там свято... Будинок... Читальня. Чув, що пан Рона
Кур'єра Iлюстрованого виписав для воякiв... Мовляв, щоб заходили. Там на
нас плюють, а вiн виписує його до читальнi.
Володько мовчить. Що має казати. Потiм тiльки промовив:
- Йоне! Раз мир - мир! Мусимо знайти однi слова. Нi? Я тебе розумiю...
Йон поволi одвернув велику, з бронзове загорiлим обличчям голову. Його
широкi, дужi плечi в ватовому, незащiпленому куртасi також повернулись. Це
значить мир. Бiльше вiв не скаже тих слiв... Досить їх. Вони обидва - i
Йон, i Володько - тяжким досвiдом купили свою згоду. Їх обох тримала в
затисненому кулацi залiзна рука суворої дiйсностi. Вони виростали поволi,
тужавiли, крiпли... Їх серця наливались все гострiшою й гострiшою любов'ю
до цiєї чорної матерi землi. Сьогоднi вони мусять встати на весь рiст...
Так! Сьогоднi вже час промовити слово! Пора!
Нiби вiдчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою
кiстляву, чорну руку...
- Дай п'ять, Володьку! - сказав вiн енергiйно. Володько посмiхнувся й
"дав п'ять". Потиснули мiцно собi руки.
- Хлопцi,казав при цьому Йон.- Ви свiдки...
- Правильно,- прохрипiв Кiндрат.- Коли б чарка... Вже досить ви
дерлися...
Сталося. Це зрештою мусило статися. Iнакше не могло бути. Вони ж обидва
ходили колись на вечорницi. Вони любили одну дiвчину. Вони разом спiвали -
Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тiй саме сiльськiй, критiй
соломою шкiльцi, тiльки Йон трохи скорше її скiнчив. Вони сходились часом,
коли йшли разом на угорщан. Тiльки Володько якось не звертав уваги на того
Пацюка. Не подобалось йому те прiзвище... Йон також йому не подобався. Був
завжди сердитий i замурзаний. Вони сходились, розходились i забували один
за одного. I все-таки зiйшлися. Довгими, крутими дорогами. Зiйшлися тут,
мiж кущами угорського запусту, де завжди пасуть конi нiчлiжани i звiдки
кожного року чути нiчлiжанськi пiснi.
I ось вони сидять тепер тут... За плечима в них Ганка. Вони обидва,
нiби змовившись, лишили її за собою. Сьогоднi iншi думки в їх головах.
Любов, щастя, спокiй... Цi слова вже втратили для них значення. Перейшли
кордон, що за ним туман, морок, нiч i небезпека. Кожний кущ - небезпека.
Сонце, те велике, рiдне сонце - i те небезпека. Цiла земля сьогоднi пече,
нiби вогнем, їх схвильованi душi. Вони обидва мовчать, але що значить та
мовчанка? Лiс також мовчить, земля також... Небо й зорi - все те мовчить.
Але все має в собi велике життя, що проривається через мовчанку й кричить
особливим криком... Серед цiєї темноти й ночi розпучливо наростає той
згущений крик життя та поволi наповняє собою повiтря, втiлюється в тi на
вигляд байдужi й мовчазнi постатi в кожухах, входить у кожний день, у
кожну добу, у кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов
бочка з порохом, iсторiя, напхана небезпечними людьми, що причаїлись i
чекають, блискаючи сердитими очима...
А... Володько виразно пригадує днi, коли родилась ця доба i її люди.
Мiльйони людей пройшли перед його очима... Вони йшли, спiвали, вмирали...
Їх смерть не може забутись ось, так, як минулорiчний снiг, що згинув i не
стало його. Їх смерть дала нове життя. Вони воскресли й воскресають далi
на полях, де пролилась їх кров, де лежать їх костi, де розпорошено їх дух,
що переходить з мiсця на мiсце й наново втiлюється в життя.
За плечима йшла тиха розмова.
- А ти її бачив? - питає один.
- Певно,чути вiдповiдь.
- Ой... Слухай... Жiнцi не вiр,- зазначив один з тих, що лежали на
землi.
В цей час збоку почулися кроки, i до гурту пiдiйшов ще один. Всi
глянули на нього. Йон швидко вiдiрвав погляд вiд огню й зробив два кроки
вбiк.
- Нарештi,сказав вiн,- Тебе, голубе, посилати по смерть.
Це був Iлько. Володько зовсiм не сподiвався його тут бачити. Поглянув
на нього, нiби змiряв. Iлько також подивився на Володька. Хвилинка
непевностi, але потiм той зрадiв:
- А-а, здоров! I ти тут? - пiдступив i подав Володьковi руку. Володько
мовчки, без усмiшки, без найменшої змiни в обличчi подав йому свою. У
головi пробiгло кiлька думок.
Люди, що лежали в кожухах, поволi почали зводитись. Ганка встала й
вiдiйшла набiк. Кiндрат виступив перед Iлька, мiцно вдарив його правою
рукою по плечi й сказав:
- Де був?
- А тобi що? - вiдступив i сказав Iлько. Йон похмуро глянув на нього.
Володько покинув Iлька й слiдкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки стояла
спиною до огню й щось думала. По часi кiлька людей заступило її.
На вогонь пiдкинули ще сухого труску. Полум'я спалахнуло. Люди в
кожухах вiдкидали на кущi густi тiнi. Догори летiли iскри й там гасли.
- Можна починати,- падали слова.
- Ну, можна починати!.. Тодi знов хтось казав:
- Починати!.. Скоро ранок, а ми натомленi. Iнший голос додавав:
- Я сьогоднi цiлий день орав.
- На валах? - питав ще iнший голос.
- Нi. Зорав сiножать. Трава там не росте...
- Є всi,сказав байдуже Йон i всi одразу втихли.-
Добре,додав по хвильцi. Говорив нi до кого... Взагалi. Казав:
- Ми тут,махнув загально рукою,- порiшили зробити нiчлiжанськi сходини.
Покликали кiлькох людей...
Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди, що стояли й сидiли навкруги
огню, зацiкавлено подивилися на нього. В цю саму мить Ганка, що була
ззаду, крикнула:
- Полiцiя!
- Хлопцi! Спасайтесь! - крикнув Йон i висмикнув з кишенi револьвер. Вiн
хижо зиркнув кiлька разiв по всiх, потiм пiдбiг до Володька.
- Тiкай! - придушено крикнув йому в обличчя.- За мною! - I сам кинувся
в кущi.
Володько оглянувся за Ганкою, але її не бачив. Вона вже зникла в кущах.
- Стуй! Стуй! - почулося в рiзних мiсцях, пiсля цього впало кiлька
стрiлiв. Звуки їх вiдбилися луною на другому боцi долини пiд державним
лiсом. Всi кинулися в кущi. Володько побiг в бiк за Йоном. Кущi густi. Вiн
швидко розгортав їх, стрибав, перевалювався, плутався.
- Стуй! - почув вiн зненацька майже перед самим носом, але в цей мент
гримнув пострiл, блиснув огонь, почувся рiзкий вигук. За цим впало ще
кiлька стрiлiв, та Володько бiг вперед. Дерся що сили кущами. Галуззя
сiкло його обличчя, чiплялося за одяг. Не було часу на це зважати. Стрiли
й вигуки чулися в рiзних мiсцях. Вiн наскочив на щось м'яке пiд ногами...
Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча йому здалося, що то була
людина.
- Це ти? - почув вiн зненацька Йонiв голос.- Бiжи за мною!.. За мною,-
повторив вiн ще раз i побiг. Володько машинально побiг за ним. За ними
чути було ще когось. Йон зупинився, присiв за кущ i тихо, рiзко сказав:
- Стрiляю! Хто там?
- Брось! Це я! - почувся хриплий Кiндратiв голос. Володьковi здалося,
що вiн сказав це зовсiм спокiйно. Йон зiрвався й побiг. За ним Володько, а
за Володьком Кiндрат. Скоро вибiгли на край запусту. Йон на хвилинку
зупинився, махнув рукою.
- Так просто! - тихо проговорив i подався через сiножатi. У запустi все
ще чути було окремi вигуки й час вiд часу стрiли. Але то було вже за
плечима. Спереду стояв густий, високий державний лiс, i вони втрьох
побiгли на нього.
По короткому часi були в лiсi. Тут Йон зупинився.
- Володьку! Ти не знаєш нiчого? - люто запитав, нiби хотiв його
розiрвати... Вiн швидко й голосно сапав. У темнотi зовсiм його не видно,
тiльки чути те уривне, напружене сапання.
- А де Ганка? Сергiй? - сапаючи, казав Володько.
- Побiгли... Ганка кинулась перша... Сергiй за нею... - говорив
Кiндрат.
Йон не мiг стояти на мiсцi...
- Хлопцi! Хлопцi! - швидко казав вiн.- Тут стояти не можем... Далi...
Мiж нами був юда... Але хто?
- Знаю його,- сказав Володько.- Потiм, потiм... Ходiмо далi. Мусимо до
ранку вибратися з цього мiсця.
Всi три обернулися й пiшли напомацки через лiс. Йон нетерпеливився.
Йому хотiлось знати, хто то був... Але терпiв. Пробиралися вперед,
оминаючи чорнi стовбури, зупинялися, слухали, потiм iшли далi.
Над ранок вони всi три опинились на краю великого лiсу. Товстi сосни,
помiшанi з такими ж дубами, стояли густо й суворо. Вiтер вiяв по їх
верхах, творив замотаний шум, зрiдка долiтав до землi й бiг, бiг, бiг...
Перед утiкачами розклалась довга вузька долина, заросла мiсцями кущами
молодої вiльшини. За нею знов лiс, знов такi самi сосни й дуби... Долина
видається довгою, нерiвною дорогою мiж двома стiнами лiсу.
Володьковi видається ця долинка знайомою, але встановити, де це є
точно, не може. Вiн зовсiм вичерпаний. Гумовий його плащ в кiлькох мiсцях
прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров'ю. Так само Йон. Вiн до
всього згубив свою кепку й мас легко прострiлену руку. Один Кiндрат вийшов
"цєл i нєврєдiм", як вiн казав. Вiн зо всього посмiхається, зрiдка кидає
невинний матюк, спльовує...
- Да, да, Йоне! Наробив ти квашi... Йон перев'язує вдряпнену кулею
руку, сердито на нього зиркає й не вiдповiдає. Володько вийняв хустину.
- Давай я перев'яжу цим,- каже вiн. Встає й пiдступає до Йона.
- В'яжи! - каже сердито Йон.- Холера... I як я на нього напоровся? Але
дiстав,- добавив вiн до всього.
Володько став на колiна, вiдiрвав вiд рани брудну скривавлену ганчiрку
й сховав її до кишенi.
- Нiчого,сказав вiн.- Бувало й гiрше.
- Пригадуєш?.. Володьку, пригадуєш? Як то ми вернулись з вiча, а вони з
Башковець? Пригадуєш Антона?
- Тодi Йон ще...
- А ти мовчи,- перебив Володька Йон.- Кажи лiпше, хто привiв шпакiв...
- Iлько,коротко сказав Володько. Вiн зав'язував Йоновi руку й знову
сiв. Йон ще бiльше насупив свої густi брови, вийняв з роздертої кишенi
старого револьвера.- I я так думав,- сказав вiн, окручуючи скривавленою
рукою валець... - Гад! Вiн вiд мене не втече! Брешеш. Не втечеш! Задушу
оцими руками! А звiдки ти знаєш?
- Знаю... Вiн водився з Бухловим... Наталка казала,- вiдривне ставив
Володько речення.
- Гад! - ще раз сказав Йон i замовк. Дивився перед себе на долину. Уста
його висихали вiд знервування. Раз у раз слинив їх язиком.
Ранок все яснiшав. Десь за лiсом, мабуть, сходило сонце. По небi летiли
хмари. Навкруги шумiв старий, суворий лiс.
XV _
Подiї йшли, наростали, глибшали... Котилися i вальцювали, нiби хмари,
що вiщують бурю. Володько не мiг визначати їх напрямку, анi нормувати їх
розвитку, дарма що всiєю своєю iстотою прагнув викликати їх з небуття. I
ось вони є. Вони вже тут довкруги i на кожному мiсцi. Вони увiйшли до цiєї
недавно первинної, забутої землi, певно, владно, незаперечне i вже нiколи
її не залишать.
Як рiзко i як грунтовно все тут змiнилося, особливо за цi останнi
кiлька тижнiв. Ось цей лiс... I Йон... I нiч... I вогонь... I пострiли...
I першi жертви. Чи могло це статися на цiй зграсованiй втiленостi
байдужжя? Це мусiло хiба статися десь там, де океани, проливи, буревiї.
Нiч була густа, чорна i повна-тривоги на самому днi цього темного
соснового бору. Вiдчувалась древнiсть, пра-прадавнiсть, дулiбнiсть,
дошкульно вражаюча пристрасть вiкiв. Пахло перегноєм хвої, калом вепра,
випарами живицi... Шумiли гордi корони сосон вперемiшку з окликами
моторошної совиної сторожкостi. А все разом, сковане темнотою, давало
терпкий, п'янючий напiй, перенапружувало уяву, батюжило i гнало в безвiсть
тривожнi думки.
Володько спав i не спав - лежав горiлиць на сирiй, живiй землi з
пiдстилкою сухої хвої, без нiякого накриття, напружено думав, розгортав i
згортав сувої своєї легенди, яку вiн викликав з царства тiней, щоб
добровiльно стати її рабом до останнього удару свого серця. Своїм молодим
здоровим тiлом чув iстоту своєї землi, так само, як iнколи чув живе тепло
своєї дiвчини. Були тiло до тiла, нерв до нерву, органiчнi i неподiльнi,
як двоє близнюкiв.
Бiля нього з одного боку, згорнувшись, як їжак на купi моху, лежав i
мiцно спав незмiнний, простий i безстрашний оптимiст Кiндрат, а з другого,
гейби вельможний пан на пружинному лiжку, захлинався твердим сном Йон.
Сонце вже зiйшло i вийшло... Лiниво, мов ситий кiт, переповзало з гiлки на
гiлку, зазирало в ту чи iншу прогалину i, як справжнiй драпiжник, вимагало
уваги. Треба вставати i треба йти. I не знати куди. Всi дороги назад були,
здається, виразно закритi. Кiнець. Фiнiта! Вiн вже належить до якогось
iншого свiту, хтозна-де i якого.
- Йоне,починає вiн обережно будити.- Кiндрате! Гей! Його не чують, у
них мiцнi нерви, вони мiцно втомленi i вони мiцно сплять.
- Йоне! Побудка, побудка - гоп! - i вiн торкнувся до нього рукою.
- Що? - кинувся той вiдрухово, нiби зляканий, але одразу отямився i
поглянув довкруги.
- Йдем! - з iронiчною посмiшкою казав Володько.
- Йдем,швидко повторив Йон i зiрвався на ноги. Вiн змерз i закляк,
кiлька разiв пружно пiдскочив на мiсцi, зробив кiлька помахiв руками,
машинально схопив Кiндрата за брудний чобiт i потягнув його по землi.
- Брось! Ти! Задниця! - зiрвався зi сну Кiндрат i соковито матюкнувсь.
- Вставай! Пiднiмайсь! Полiцiя! - бурчав добродушно Йон. Кiндрат
незграбно, як кiнь, звiвся, вузловато потягнувся...
- Ех, же i спав! Щось, як було в Августовських лiсах. Ну, i що ж далi?
- i вiн зиркнув своїми бiлобровими очима на Володька.
- От хiба ще розвiдати, де ми є - раз, наїстися яєшнi з салом - два i
вибратись з цього затишного мiстечка - три. Хто в розвiдку? Кiндрат -
розумiється. Августовський розвiдчик... - казав Володько.
- Пароль? - вiдповiв Кiндрат i закашлявся. Вiн вимацував щупками своїх
зачовганих пальцiв у верхнiй кишенi блузи рештки тютюнової потерухи, разом
зi всiляким iншим смiттям, злiпив з того кострубату цигарку, запалив її
сiрником, напустив запаху палених онуч...
- Без пароля,- сказав Володько.- Нагостри лиш вухо, i досить.
Кiндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся i подався помiж соснами на
край лiсу. Там зупинився, хвилину постояв i несподiвано зник, нiби
провалився в землю.
Володько з Йоном зiсталися самi. Їм було хiба дивно отак несподiвано
знов опинитися у однiй i тiй самiй халепi, вiч-на-вiч i пригадати либонь,
як то ще так недавно їх дiлили цiлi безоднi вiдмiнних намiрiв, за якi вони
готовi були йти нiж на нiж, байдуже на вислiди. Але так воно є. Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося нагадувати того минулого...
Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову... Йон закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на своє вилежане за нiч мiсце. З'їхали на фiлософський, розважальний штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цiєї розмови з Йоном в цьому лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон курив i, мабуть,
шукав слова, приплющував свої брунатнi очi i його повiки моргали, як
блискавки.
- О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь... За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ наш,
скажу, цупкий... Нiхто ще не видав... Не знаю, куди лиш далi... Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Знаєш... На це нема слiв. От просто
крапка... Цього нiяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не сказав... Ти знаєш, скiльки нас,
баранiв, туди пiшло. Зо мною тодi шiстдесят... I знаєш що сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та яке там йшли... Летiли,
рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих, десять
ранених. Тож ми вiрили, що там... Зрештою, ти сам знаєш... Тож туди пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi зробили повстання...
Газети про це не писали, але там були бої у полiських багнах, без нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив... З надiєю, якщо
непереливки - махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Україна. То
ж пролетарi всiх країв... I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там з мiсця вiдправили знаєш куди? Ти не повiриш... Нiхто не
повiрить... Нiхто й нiколи... Нас просто вiдправили на пiхоту, без їжi
тридцять п'ять кiлометрiв до Новоград-Волинська, а звiдти телячими
вагонами до Шепетiвки, з Шепетiвки до Бердичева, а з-Бердичева до
Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве половину.
Шiстдесят люда... З намiром послати нас назад до Польщi, а якщо не
захочемо - без пересядки Сибiр.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119