Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влучає добре, i,
хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але
саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не
болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось
схопив його кiлок. На голову падали все новi удари... Вiн пригнувся, й
кiлок виховзнув з його рук. Почав тiкати й бiг вниз понад проваллям
дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого не чув i навiть
забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли, а все,
що сталося, рухнуло на нього самого. Пробiг крокiв п'ятнадцять i
оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько
побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над
чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук
торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом
викрикнув:
Iльку!
Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав,
здавався Iльковим... Володько побiг три кроки й клякнув знов... Знов
торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим
проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв.
На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як
буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i - зникло.
П'ять-сiм хвилин -не бiльше.
- Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег.
- Олег! - викрикує Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i
стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi
i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн.
Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася
безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло... Олег був
надзвичайно схвильований.
- Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його
венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А Антiн
одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Вiн вдарив
Демида... їх було з десять...
- Але ж Йон у полiцiї...
- Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i
Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку.
- У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька.
- Що? - казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно.
Криваве обличчя й бiлi зуби.
- Розбили голову? - падали запити.
- Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн.
- Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А напали на одного...
Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив.
- I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я
розмахнувся, але вiн втiк.
- А я пiдбив одного... Здається, Трохимового Кiндрата... I Впав на
нього, а вiн вереснув, як заєць... Так запищав.
- Куди ж тепер? - питав Сергiй.
- Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу
обмитися...
Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову.
- Цiла ще... Нiчого! Загоїться... Той останнiй удар мене зрiзав... Це
був Iлько... Чув його лайку.
- Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як вiйна то вiйна! -
сказав рiшуче Антiн.

XII
На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше
неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку.
Болiла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки
волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По
селi скрiзь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась
полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на суд. У
вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс
тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять i тридцять...
Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять...
Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй
не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого
чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори з ним. Вечором село жило
обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву)
сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи,
спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями
село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь
"баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потiм
Симон проповiдує, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде
Христос, що буде карати грiшникiв. Має нiби приїхати якийсь чужий
проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п'ятдесят людей,
бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони,
щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як
себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови,
проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли
нема доброї церкви, коли її слуги впали в грiх i коли священики стали
єретиками, тодi сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволi
сатанинської грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у
селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працює
кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше... З хати
повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку невозможно видiти", а люди саме
Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i
рiвняють до себе, нiби вiн їх брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi,
страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як
це було в Содомi й Гоморрi.
Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги,
голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву,
нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, своєрiдно вмер, тiльки
один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з
ним у своїй робiтнi. Геблює, струже... З нього капає пiт, а уста його
шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй менi. Боже. Ти ж знаєш... Я слаба
людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на
нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до
землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiдає: "Певно. Так. Ти, коли
хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це, Боже,
також грiх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають iти в гесну огненну, у
пекло". "Ти думаєш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести
за собою .."
Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно
переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього
з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке
сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були
похмурi, а тепер Симон забрав їх усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як
вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки
час вiд часу хтось завиє побожну псальму.
I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу не
жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i починає
швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Думає не в порядку й
надто поспiхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далi...
Матвiй дивився на все по-своєму. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля
того, як Володька побили, сказав йому:
- Знаєш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так не пiде. Нас заморять
карами. Сам подумай, скiльки я вже заплатив, а це не кiнець. У нас
недобудована хата.
Володько мав необережнiсть вiдповiсти:
- Я не за це думаю.
Батько подивився на сина суворо.
- А що? - сказав вiн твердо.
- Я таки тут не буду.
- Ага! - кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi:
- Як таки можна бути таким... Все кудись у чужину i в чужину... Ну, а
тут? А своє? Не любиш землi?
- Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для неї самої. Ви ж завжди
мали землю! Нi?
Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'... Володько продовжував:
- Всi ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дiд? Раб!
Прадiд? Також раб! Ми? - I вiн зухвало пiдкинув головою, вимагаючи
вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди?
Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!
У нього гоїлись на головi струпаки. В нього вже зрiли новi плани.
Бачив, що вiйна з "червоними" затягається. Ось одного разу Йона таки
поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав на екзекутора й потовк
його. Потiм у "гмiнi" стявся з "вуйтом". Це трохи зменшило напруження в
селi. Вечором можна було йти спокiйнiше. Йоновi прихильники самi не
вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив тому
голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кiндрата й сказав
йому:
- Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горiлки? Пам'ятаєш?
Кiндрат кивнув головою.
- Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбиваємо один
другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна...
Кiндрат думав.
- Я такими дiлами не займаюсь. Твоє дiло дати нам вiру. Дивись, Симон.
Вiн найшов- А дурень набитий... Читальня, кооператива, часописи... Ну, що
ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повiрити, нiж у манну небесну. Я так
думаю.
Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб
мiг гинути далi. За цей час Володько нашвидко робив у читальнi
переорганiзацiю. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матерiал
готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години посвятив Володько
для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця,
купив пiдручник копаного м'яча й самий м'яч. Мiркував, де б краще зробити
грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi, де лежать колоди. Треба
тiльки їх усунути. Вони вже вросли в землю.
Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька - що з Наталкою? Не мiг з
нею зустрiтися. Мокрина часом казала:
- Хвора... Вас згадує.
I це все. Тодi Володько звернувся до Настi.
- Вона часом до нас приходить,- казала та.- Зайдiть... Умовилися, що
Володько зайде... Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.
I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа... Очi її ще збiльшились.
Здавалось, вона самi очi, як це часом малюють на образах святих. Вона
намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало їй слiв. Вона пiдiйшла до
нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила його плечi.
Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого уваги. Володько
намагався бути веселий, та це йому не виходило.
- Що тобi сталося, Наталко? - питав. Вона не вiдрив, вiд нього очей i
мовчки знизувала плечима, що значило знаю".
- Болить тебе що? - питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн
не знав, що її бiльш питати.
- А ти за мене згадував? - запитала вона. Це були першi її слова.
- Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж знаєш, як
воно є? Ну, от... Але скажи: що тобi? Болить що?
Вона знов заперечила похитом голови.
- Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лiкаря, а той
сказав: все буде добре. Мене болiли груди... Але все тяжке минуло,-
закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього своїми
великими очима, в їх бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя, кохання.
Було це справжнє кохання. Те, що чарує... Те, що в'яже й манить... Те, що
опановує й полонить, володiє над душами i серцями. Володько, вже трохи
збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов є такий, як
був. Вiн любить її, хотiв би взяти її в обiйми й нести кудись з собою.
"Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.." - кричала його захоплена iстота.
"Ти, що так полюбила... Що так вiддалася... що так зрiклася всього, крiм
мене... " Вiн посадив її на лаву, взяв її руку й пiднiс до своїх уст. Вона
злякалася...
- Нi, нi, нi... Так не треба,- швидко заговорила вона.- Я ж не
попадя... Я проста дiвчина... Ти ж знаєш мене...
Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й вiдчула, що вiн її не
забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим, що було в них
колись. На щоках цвiв рум'янець...
- Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так
догорю... Жила... Ах, як це сказати... Володю? Чи повiриш? Як ти
вiдiйшов... Чи маю тобi казати?
- Ну, ну.
- Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати. Я все дiстала. I
тодi менi не захотiлось жити... Все одно... Нi що... Я зробилась, як не
своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi, що лечу... Нiчого не
бачила... Навiть людей... Бог менi свiдок, що правду кажу... Я ходила по
полях... Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям... Дайте
менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. "Вiн" прийшов,
а я йому кажу: "Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я тебе не люблю".
Потiм... мати, батько... Iлько. Ет... Я лягла i... Я... - вона не
знаходила висловiв. Цiла її iстота хотiла говорити, тiльки не ставало
слiв. Володько чув її й без слiв.- Я не була хвора... Я тiльки нидiла.
Мене не брала їжа, i я навмисне не силувала себе. У мене з'явився
кашель... Менi кажуть: iди до лiкаря, а я навiть не могла думати за
лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм'якли... Привели Палажку, а
та подивилась i каже: вона не хворiє, а в'яне. Так i сказала... Це мене.
Господи, як здивувало...
Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить:
- Невже це ти? - помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це менi
сниться... Менi не раз ти снився. Раз, чуєш... - i вона присунулась трохи
ближче. Голос її став iнтимнiший.- Сниться менi, що я вийшла в поле за
черешнi... Сонце таке... Жита... А мiж житами дорожина... Тiльки не та, що
йде до двора, а якась iнша... Йде десь туди, до дiброви... Така довга,
довга... А навкруги жита... Я, знаєш, iду й зустрiчаю... тебе... - Вона
подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася своїм сном.- Ти тодi був у
тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало...
Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До того
в лампi вигоряє нафта, i її свiтло починає поволi згасати.
- Треба йти,- майже пошепки говорить Володько.
- Чого. Сиди.
Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
- То нiчого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селi. Ще не
можу... А ти прийдеш? - повторила вона... - Прийди. Скорше. Я буду
чекати... На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно не
буду.
Вона провела його в сiни, потiм до порога, далi на двiр, хотiла ще
далi, але вiн не пустив.
- Змерзнеш... Вернися...
Але вона тримала його обома руками...
- А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну... Ну, от... Боже мiй, Боже
мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув її до себе щиро, обережно. Вона
тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна.
Нiч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане
великими зорями. Густi обриси дерев закривали обрiї, робили затишок i
творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось
спалахнути ще небувалою пожежою.
Пiсля того Володько мав добрий настрiй, I днi були гарнi. Свiтило
сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й сiрiла.
Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Пiвнi
виводили свої родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й
дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали за потрiбне
затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути своє
"кукурiку". Це для того, щоб i сусiд його чув i заздрив йому... А
заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдної вiдповiдi, й при тому
кидали оком на всi боки та похитували "коралями"...
Люди почали ходити говiти. Тi, що мали бiльше часу, й побожнiшi не
бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали своєї
черги й кожного вечора слухали вечiрню... Настя також говiла. Потiм буде
тiснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого
критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла до церкви. Сповiдав молодий
пiп, що заступав хворого о. Клавдiя.
Матвiй все вiв своє господарство. Як добрий капiтан корабля, так i вiн
не покладав нi на кого надiї, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за те й
за iнше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там
виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, вiн iшов кожний
день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари,
що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно й рiвно. Хай
там що робиться, а вiн тут на своєму... господар i пан. Його око завжди
дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку перешкоду -
вiн iде, торкається вправною рукою й усуває її.
А Володько, крiм читальнi, куди кожного вечора ходив, зайнявся
писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише. Папiр, чорнило, перо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119