З пiвсотнi вже забрали.
- Стоп! - сказав Володько.- А дiйсно! Маєте, хлопцi, документи?
Виявилося, що не всi мають.
- Не бiда! - сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
- По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади. Виминали
дороги, хати. Перейшли кiлька садiв, гаїв, заплутались у городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
- Куди йдете, панове? - питає один з хлопцiв.
- Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав Кiндрат.- А йдемо собi до
мiста. От i все.
- Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
- Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче. Поможiть нам вийти на якусь
дорогу.
- А ви хто будете? - спитав знову Кiндрат.
- Ми з української гiмназiї. Всi нашi учнi розiйшлися проводити людей
на вiче. По дорогах скрiзь стоїть полiцiя.
- А що це вони хочуть? - питає далi Кiндрат.
- Хiба не знаєте? Напевно, знаєте, чого хочуть. Вiче дозволене й
законом i чим хочете, тiльки пан староста задумав перевiрити людям
документи. Знає, що не кожний з документами за порiг виходить...
- А ви не знаєте такого Олега Левинського? - запитав Володько.
- Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
- А хто вам казав це робити? - запитав ще раз Волоцько.
- Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде... Так завжди буває,
коли нашi щось задумують робити.
Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до самого мiсця,
де має вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна "Пересвiт". Тут було вже скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще доброї пiвгодини, а цiла вулиця забита народом. Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ. Всi говорили про вибори. Помiж
людьми ходили молодi хлопцi й роздавали плакати, нумерки, брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов до нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми, але дарма.
Занадто багато було скрiзь людей...
У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у дверi, щоб якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
- Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! - гукали спереду.
Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце. У великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж тепер довiдався, куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
А людей все прибувало. Цiле подвiр'я перед кiном було заняте народом.
- Бачте, що нашого люду насунуло,- казав Володько своїм хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям. Тiльки нашi села, як копицi гною.
Лежать собi й спокiйно гниють...
Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат. Дома вiн знайшов би i
слова й аргументи, але тут, серед цiєї людської маси, серед цiєї
велетенської сили, вiн не знайшов своїх слiв. Думав: а може, воно щось i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
А народ хвилюється, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. їм зробили дорогу й мiж людьми
почали шептати:
- Це кандидати! Нашi! Отой невисокий, товстенький, в окулярах,-
кандидат вiд Крем'янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з
великим носом - це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти...
- А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв на трибунi разом з
послами. Пан який!
Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену вийшов той
самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах i почав говорити:
- Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й товаришки! Iменем виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшнє вiче!
Бурхливi оплески й крики "слава" перервали промовця. Кiндрат, Никон i
Iлько знiяковiли, але, отямившись, i собi почали плескати. Промовець
говорив далi.
Завданням сьогоднiшнього вiча є познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумiється пiд словом "вибори", чому-то вибирають i куди вибирають.
Також завданням нашого вiча є познайомити наших виборцiв з iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом агiтацiю й пропаганду з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк...
Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всякої полiтики, коли нашому
народовi дозволялося тiльки пити горiлку та молитися за царя, що ту
горiлку робив. Через те ми не призвичаєнi думати полiтичне, ми не
розбираємося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не знаємо, що є над нами якiсь уряди, якi беруть податки, беруть у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо
на вiйну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всi знаємо. А все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
- Ми,говорив промовець;- є українцi! Ми заселюємо цiлу цю землю... Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, є українськi села! I цього нiхто
не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається
цiлого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в iншiй,
чужiй державi, якої закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i тi
права мусимо вмiти до останнього використати. Також мусимо вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцiєю гарантованi нам права
були урядами респектованi, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось вiд себе, якихось
своїх людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до порушення
їх урядами.
Далi говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав,
скiльки є в державi партiй, що то за партiї, скiльки є виборчих лист.
Потiм перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи вiд
першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тiєї, за яку маємо
голосувати ми.
На залi було зовсiм тихо. Люди стояли без руху, без вiддиху, без
найменшого звуку. Всi слухали, хапали слова, намагалися їх зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi пiвтьма, тiльки на сценi
трохи свiтлiше, i через те ця суцiльна, збита, мовчазна маса людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в обличчя свого сусiда, своїх товаришiв. Всi були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi люди. Хотiлось їх
завжди такими бачити. Скрiзь, на кожному мiсцi. Зо всiх далеких сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в одну, велику, сильну, тверду масу.
Приємно й радiсно бачити їх. Душа пружиться й тiло набирає сили, коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли переважно кращi, сильнiшi,
розумнiшi...
А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до своєї виборчої листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тишi той крик, крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився десь на
двiр. На сценi встав комендант полiцiї.
- Iменем закона розв'язую вiче! - проголосив комендант.
- Що? Як? Що сталось? - пронеслося мiж народом.-
За що розв'язує? Чому?
- Просимо говорити! - почали кричати iз зали.- Просимо далi. Нiхто не
смiє нам заборонити говорити!
- Тихо! - крикнув рiшуче комендант.- Пан староста сказав розв'язати
вiче, й так має бути!
- Але ж за що? Ми маємо право робити вiче! - казав здивований кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
- Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
- Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всiм можна,
а нам нi? Не дозволимо!
Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на Iлька.
Цi також кричали:
- Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову..,
- Тихо-о! - закричав комендант.- Як не хочете вийти й розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
- Шановнi збори! Прошу спокою! Розв'язання нашого вiча є виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
"Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, i сла-а-ава, i во-о-оля!" - вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як iскра в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм, розлогим спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у дверi,
ось бушує вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi... Всi,
мов занiмiли, стояли без єдиного руху на одному мiсцi, а тiльки уста й
груди спiвали, тiльки очi горiли вогнем, тiльки серця сильно,чiтко й
нагально бились у тiсних грудях.
Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв. Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то жар. Вiн поглянув на своїх хлопцiв. Всi як один стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали. Властиво, спiвав тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тiєї пiснi, але в цей час їм було соромно не
знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I через
те вони все-таки спiвали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки... I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
Ось гiмн скiнчився.
Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що сповзає з верха гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр'я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не могли втихомиритись i спiвали на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшої i кiнної полiцiї.
- Розходьтесь! Розходьтесь! - гукали вони... Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
- Хлопцi! Тримаймось разом! - крикнув Володько. Але втриматися було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливiшим. Всi рвались
кудись, мов хвилi розлитої в повiнь рiки...
- Ах, чорт! Ах, чорт! - кляв весь час Кiндрат. Було вже шiсть годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись на вiльнiше мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з'їсти?
А куди? - запитав Сергiй.
- За що? - додав Кiндрат.
- Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
- Так йдем! - сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
- Ах, чорт бери! От так-так! - казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я вмiю громить! Ану,
братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
- Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там поїмо, вiдпочнемо й на
цiлу нiч додому. Добре?
- Добре! Смали!
По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому
вдалося скорше дiстати що треба.
- Куди йдете? - питав молодий Грицюк.
- Додому. Були на вiчi.
- Добре випало, нi?
- Було чудово! Я ще нiчого подiбного не бачив,- казав швидко Володько,
беручи через плечi людей шинку й ковбасу. Вiн спiшив у третю кiмнату, де
було трохи вiльнiше. Його нараз хтось вхопив за плечi. Швидко оглянувся -
Олег!
- Олег!
- Володю! Яким чином? На мiтинг? Чудово, нi? А бачив, як спiвали? А
бачив, якi сердитi всi були? Чудово! Розкiшно! Це було щось! Я мало не
здурiв вiд радостi. Ми цiлий день працювали, але не даремно. Я сам з пару
сотень людей перевiв. Полiцiя помiтила. Ми йдемо, а вони через город. Ми
до хати одного мiщанина, та через плiт... Вони хотiли за нами, але той
чоловiк замкнув дверi й сам сховався. От було працi. Ти сам?
- Де там. Дивись! Хiба не бачиш? - i Володько показав на своїх
товаришiв. Олег був такий захоплений, що дiйсно не бачив нiчого. Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись, уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
- Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив їх у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
- А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i ще,
як треба буде, прийдем.
Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
- Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi ось тут. Життя наше, мов
буревiй.
У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi кiна. Знайомi радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
- Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ є народ...
- Нiчого,додавав iнший.- Глечик так довго носить воду, поки не
розiб'ється. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
А Олег говорив Володьковi:
- Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацiї й ну-мерки.
- А де? - питав Володько.
- Давайте! - ревiв вже пiд'ївши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
- У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете. А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
- Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
- А грошi маєш? - поставив питання Сергiй. Так. З грiшми справа
нелегка.
- От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали б на
кiно.
На це йому нiхто не вiдповiв. А вечiр iшов, надворi все темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна. На поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно пiднесеш, бадьорi. Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiннє повiтря розносило
далеко їх сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi землi. Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрiї, вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це не
близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях...
- Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'єш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
- А що ж ти думаєш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.- Край
наш над усi краї край... I попрацювати для нього щось варто. Рови копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна, земляна мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i вичавлюють з
нашої землi собi пошану, честь i золото. А ми тiльки те, що зо столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi герої. В землi, в хатi, в гної...
Жiнка та льоха - от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та подивись гарненько... Одразу крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести когось, вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю... А думаєш, легко отак йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити. По всiх дорогах -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати. Бо ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не ходили нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба слiв, скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо. Але я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги. Самi копачi,
землеїди, борозняки, слiпаки... Досить їх у нас. А там, за нами... Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по школах, по
церквах... Скрiзь там порожнє мiсце.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119