Їх обличчя, їх очi холонуть,
мов метал. На їх устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останнє вiд уст своїх рве.
Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'їла ще одної твоєї красулi. Одв'язуй її
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, герої працi й боротьби,
що ордою з кацапiї насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку i дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч
коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку,
комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба "добровiльно" за гарнi слова, як
тьху, пiшло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
Їде Володько, перегортаються рiднi поля, он село - одно, друге i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi
наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби
лається.
I чує Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа
передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз приємною жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба моїх батькiв - моя ганьба! Я i син мiй, i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай
день i нiч рахує вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так
буде!"
Бiжiть, конi мої, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а їх буде безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце
моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай приймає гарт, i хай
от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля,
вiд котрої вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, їх очi бачать i
вуха чують... їх молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi своєї...
Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду
булану лошицю. Вона шарпається i стрибає в плузi, мов спутана блоха. Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулацi сирицевий
повiд. Лошиця зводиться дуба, мотає запiненою мордою, хвицає заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби промовляє
Матвiй. Володько тримає чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi
шарпається на всi боки, а бурштиновi її очi почервонiли.
- Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, прискає пружнiм диханням. Ти три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
- А тепер впряжем до неї Шпачку,- зазначує Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до
останнього. Не помагає нi матюк, нi нагай.
- Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
- Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвiй зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках
чепiги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
- Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура
нагана.
- А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
- Падайдi толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режiм...
Матвiй наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, видається, нiби вiн вгруз в її
поверхню, нiби вирiс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, здається, видно, як б'є вона чiткими, сильними ударами.
- Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд буланої, а в
правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi, скiснi чорнi очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старої бронзи. Пiски, пустиня, кiнський
пiт. Номад, думає Володько.
Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на кулак з наганом,
корчиться, нiби бажає плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вириває себе з такого стану, круто повертає i без єдиного слова
йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вiтер розкидає поли його куцана. Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки i впряг
булану.
- Садiсь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" - гукнув
сердито i шмигнув нагаєм булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася i
сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов
дитяча забавка, плигає по нерiвнiй дорозi. Мигають поля, лiс, село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
- Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
- Вiдал? - звертається до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на землю, кинув Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
Вечорiє. По небi летять клубатi хмарини. Навколо рейвах, нелад, нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав. Гонти
на стрiсi прорванi, нiби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить з-за рогу хати,
плюється в Бога i пiдходить до Володька.
- Сукини сини! - кидає вiн Володьковi, хоч той не розумiє, в чiм
справа.- Бєрi вон ту клячу i атвалiвай ко всєм чертям!
Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
- Нє ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере ту, яку показує
большевик, вискакує на її гостру спину i верхи клигає в село.
Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн над
її долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Нiколи, нiщо не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов був зустрiти смерть на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в
своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогоднi... Нi. Вiн чує ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я - ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле своє, як лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього. Сина в бої
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю своєї сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мiльйон Матвiїв треба. Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бої. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'є крилами в
його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що пiслязавтра мав би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
Западає нiч. Матвiй вертається додому. В хатi порається Настя.
"Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з отим
каналiєм поперся? Ще возьме там у лiсi... Бахне, i буде по ньому. Що
такому каторжановi..."
Матвiй мовчить, їжа його не бере. Посидiв мовчки, а опiсля вийшов
надвiр. Нiч темна i вiтер. Пiшов на дорогу i слухає в напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить зi своєї
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
Нарештi над'їжджає Володько. Матвiй здалека помiтив його, i коли син
зрiвнявся, зупинив.
- Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй.
- Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
- Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
- Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
- Халєра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
- А як же ви самi?..
- Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
Завели коняку до стайнi, дали їсти, а самi повечеряли i поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допрiг до
неї Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око. На мiсцi
ока - струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докiнчить, приготується до
завтрiшнього походу. Але надвечiр несподiвано з села виволiкся якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi. Безлiч ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать.
- I де їх стiльки наклали?
- А хто їх знає. Дiстали.
Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу вiд села до лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька пiдвод санiтарiв. Одна з таких
пiдвод зупиняється чомусь коло Матвiєвого подвiр'я.
По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
- Випрягай з борiн конi, бо поїдеш,- каже вiн нiби не своїм голосом.
- Куди? - питає Володько.
- А от,кивнув головою на большевика.
- Тiльки до Шумська,- каже той по-українськи.
- Але ж конi цiлий день у запрязi були.
- Ну... Довезеш до Шумська i вернешся. Матвiй мовчить. Вiн раптом
чогось змiнився.
- Ах, одвези вже їх. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
Володько швидко розпрягає конi з борiн, запрягає до воза. Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч їдь. А завтра конечно хотiв вийти в
дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
- Ну как там? - питає большевик одного з вершникiв. Той тiльки махнув
нагаєм.
- Панiка? - питає; ще.
- Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
- Що там таке? - питає большевика.
- Та вiдступаємо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi. Чи не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди десь к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все
йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у
шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть - все молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i стоїть на порозi.
- Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина смiється собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i
бачить, як розпускає пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
- Ех,виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
- Чого зiтхаєш, козаче?
- От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
- А то ж куди?
Так i так. Володько оповiдає.
- Тепер пропало,- закiнчує.
- Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
- А не до Житомира?
- От дивак.
А помовчавши, каже:
- А ти хiба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не
може. А той посмiхається й мовчить.
- Hi. He знаю.
Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволi за ступом на схiд. Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився,
вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне
бурхливого життя, повне сатанської борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а груди проти всiх
хвиль, проти всiх буревiїв.
Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чиїми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили свої довгi руки i борються з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибиває пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи
вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи
вози, конi, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелi мури, за
котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котрої
вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували "гелєрчики" в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля їх кiлько ж впало до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаряє в
телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька - раз, два, три,
самоходи ллють сяйво своїх рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
- Стой! Куда прьош?
- Разiйдiiiсь!
Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна,
неповторна. Мов глибина морська, таїть у собi життя, смерть i буревiй. Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос своєрiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому проїхала тачанка, бо був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав
посвiдку, що їздив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця
українська смоляна земля, дихає на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
мов метал. На їх устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останнє вiд уст своїх рве.
Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'їла ще одної твоєї красулi. Одв'язуй її
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, герої працi й боротьби,
що ордою з кацапiї насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку i дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч
коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку,
комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба "добровiльно" за гарнi слова, як
тьху, пiшло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
Їде Володько, перегортаються рiднi поля, он село - одно, друге i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi
наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби
лається.
I чує Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа
передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз приємною жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба моїх батькiв - моя ганьба! Я i син мiй, i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай
день i нiч рахує вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так
буде!"
Бiжiть, конi мої, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а їх буде безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце
моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай приймає гарт, i хай
от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля,
вiд котрої вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, їх очi бачать i
вуха чують... їх молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi своєї...
Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду
булану лошицю. Вона шарпається i стрибає в плузi, мов спутана блоха. Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулацi сирицевий
повiд. Лошиця зводиться дуба, мотає запiненою мордою, хвицає заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби промовляє
Матвiй. Володько тримає чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi
шарпається на всi боки, а бурштиновi її очi почервонiли.
- Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, прискає пружнiм диханням. Ти три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
- А тепер впряжем до неї Шпачку,- зазначує Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до
останнього. Не помагає нi матюк, нi нагай.
- Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
- Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвiй зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках
чепiги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
- Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура
нагана.
- А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
- Падайдi толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режiм...
Матвiй наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, видається, нiби вiн вгруз в її
поверхню, нiби вирiс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, здається, видно, як б'є вона чiткими, сильними ударами.
- Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд буланої, а в
правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi, скiснi чорнi очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старої бронзи. Пiски, пустиня, кiнський
пiт. Номад, думає Володько.
Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на кулак з наганом,
корчиться, нiби бажає плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вириває себе з такого стану, круто повертає i без єдиного слова
йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вiтер розкидає поли його куцана. Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки i впряг
булану.
- Садiсь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" - гукнув
сердито i шмигнув нагаєм булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася i
сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов
дитяча забавка, плигає по нерiвнiй дорозi. Мигають поля, лiс, село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
- Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
- Вiдал? - звертається до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на землю, кинув Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
Вечорiє. По небi летять клубатi хмарини. Навколо рейвах, нелад, нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав. Гонти
на стрiсi прорванi, нiби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить з-за рогу хати,
плюється в Бога i пiдходить до Володька.
- Сукини сини! - кидає вiн Володьковi, хоч той не розумiє, в чiм
справа.- Бєрi вон ту клячу i атвалiвай ко всєм чертям!
Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
- Нє ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере ту, яку показує
большевик, вискакує на її гостру спину i верхи клигає в село.
Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн над
її долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Нiколи, нiщо не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов був зустрiти смерть на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в
своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогоднi... Нi. Вiн чує ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я - ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле своє, як лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього. Сина в бої
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю своєї сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мiльйон Матвiїв треба. Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бої. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'є крилами в
його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що пiслязавтра мав би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
Западає нiч. Матвiй вертається додому. В хатi порається Настя.
"Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з отим
каналiєм поперся? Ще возьме там у лiсi... Бахне, i буде по ньому. Що
такому каторжановi..."
Матвiй мовчить, їжа його не бере. Посидiв мовчки, а опiсля вийшов
надвiр. Нiч темна i вiтер. Пiшов на дорогу i слухає в напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить зi своєї
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
Нарештi над'їжджає Володько. Матвiй здалека помiтив його, i коли син
зрiвнявся, зупинив.
- Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй.
- Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
- Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
- Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
- Халєра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
- А як же ви самi?..
- Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
Завели коняку до стайнi, дали їсти, а самi повечеряли i поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допрiг до
неї Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око. На мiсцi
ока - струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докiнчить, приготується до
завтрiшнього походу. Але надвечiр несподiвано з села виволiкся якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi. Безлiч ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать.
- I де їх стiльки наклали?
- А хто їх знає. Дiстали.
Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу вiд села до лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька пiдвод санiтарiв. Одна з таких
пiдвод зупиняється чомусь коло Матвiєвого подвiр'я.
По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
- Випрягай з борiн конi, бо поїдеш,- каже вiн нiби не своїм голосом.
- Куди? - питає Володько.
- А от,кивнув головою на большевика.
- Тiльки до Шумська,- каже той по-українськи.
- Але ж конi цiлий день у запрязi були.
- Ну... Довезеш до Шумська i вернешся. Матвiй мовчить. Вiн раптом
чогось змiнився.
- Ах, одвези вже їх. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
Володько швидко розпрягає конi з борiн, запрягає до воза. Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч їдь. А завтра конечно хотiв вийти в
дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
- Ну как там? - питає большевик одного з вершникiв. Той тiльки махнув
нагаєм.
- Панiка? - питає; ще.
- Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
- Що там таке? - питає большевика.
- Та вiдступаємо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi. Чи не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди десь к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все
йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у
шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть - все молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i стоїть на порозi.
- Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина смiється собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i
бачить, як розпускає пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
- Ех,виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
- Чого зiтхаєш, козаче?
- От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
- А то ж куди?
Так i так. Володько оповiдає.
- Тепер пропало,- закiнчує.
- Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
- А не до Житомира?
- От дивак.
А помовчавши, каже:
- А ти хiба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не
може. А той посмiхається й мовчить.
- Hi. He знаю.
Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволi за ступом на схiд. Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився,
вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне
бурхливого життя, повне сатанської борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а груди проти всiх
хвиль, проти всiх буревiїв.
Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чиїми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили свої довгi руки i борються з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибиває пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи
вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи
вози, конi, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелi мури, за
котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котрої
вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували "гелєрчики" в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля їх кiлько ж впало до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаряє в
телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька - раз, два, три,
самоходи ллють сяйво своїх рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
- Стой! Куда прьош?
- Разiйдiiiсь!
Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна,
неповторна. Мов глибина морська, таїть у собi життя, смерть i буревiй. Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос своєрiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому проїхала тачанка, бо був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав
посвiдку, що їздив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця
українська смоляна земля, дихає на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119