Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - їх найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував їх язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпляється мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде їх немає... От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й маєш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- думає Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш. Тепер маєш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що "чортова спина болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у
горлi. Довго стискав свої тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки свої, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
- Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там
якраз був.
А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи
їх, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв'я, стягала з
них "оте дрянтисько", мила отi "ручиська та ножиська", а далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете їсти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiмає. Але спати Володько одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх рiчка, так i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi.
Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на
дiтей.
- Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою "дрантиною"
прикрила їх чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами "ножиська".
Увiйшов батько, мовчки щось там з'їв, переказав "Отченаш", мовчки
роздягнувся, лiг на тверде своє логовисько i дуже хутко заснув кам'яним
сном.
Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано батько вибрався до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на "вечiрню" до монастиря, бо хто
зварить обiд? А церква не близько, верстов п'ять, у сусiдньому селi
Дерманi.
Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
Батько дав коням обрiк, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдмиєш
же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав її своєю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рiк", що вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також свої
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн ламає голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбирає йому охоти, i
вiн невгамовно бiгає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i таємничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн починає мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрiє, в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько починає кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волiє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдвертає лице i не приймає того, що дають йому
мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою".
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, є однолiтком з
Володьком. I навiть, здається, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiхається. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумiється. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумiється, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiркує просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кидає кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандибає, значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
- Добрий день, Володьку!
Оглядається - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
- Дай, Боже, здоровля! - вiдповiдає Володько.
- Ти є Володько, Матвiїв? Правда?
- Еге!
- Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
- Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi їздили.
- А хочеш ти зо мною?
- Ще б нi! -! Володько, розумiється, все геть-чисто розкаже. I як його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
Той розумiє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька,
або iще кращi.
I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважає, що то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три карбованцi. Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги їм не приходилось на печi грiти...
Але в той час чує рiзкий, розбитий голос:
- А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано
замурзана, обiдати!
Мати. Знов мати. Всi мрiї, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати... Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн знає,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати нiмецькому хлiба".
Дивно воно.
Володька це непокоїть: "Як то так? Один цар воює другого. Такi багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не має хлiба. Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь та купить собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата". Наш тато мають усього п'ять
десятин i ще мусять їх корчувати, а й то у них є хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони, Богу дякувати,
забули про "Володьковi вибрики".
ДЕНЬ БОЖИЙ
Хутiр Матвiя розлiгся попiд пригiрком, укритим сосновим i мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличкої рiчки Лебедiвки. Джерело рiчки
у Дерманi, звiдки три роки тому вибрався Матвiй з родиною на п'ять
десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то
замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями, а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдiєш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дастьїм бiльше дiтей.
Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч
би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у дев'ятнадцять лiт. Дитячi й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка, гiрка праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила двоє дiток -
Катерину i Василя. Та вже й вiд другої має також двоє: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а
Василь пасе худобу.
Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована, "яких
сьогоднi вже немає". Робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в
години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько,
слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуляє.
Але де вже тепер та сила дiвається? Меншає її та щорiк убуває. Висихає
якось. Багато її випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширшає - розростається. Але все-таки "коли б Господь продовжив вiку,
то сили ще поки старчило б". А вiн що-небудь дiтиськам припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай
Боже, як росте. Вилягає. Але новини тiєї мало, а до того корчунок живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась
нижча вiд правої. Сутулуватим виглядає, а це дається вiдчувати тепер при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "дєйствує" вже вона як слiд, та й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-третє, скажений щенюк колись
укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i
зiлляччям якимсь вiдпоїв. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й домашню - i жаття, i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день у дворi
чи у чехiв повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили свої. Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як є кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий знає.
Бувало, за турецької вiйни... Хм... (при цьому, як сидить, то
обов'язково засовається на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом
повiтря втягає). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як
зима, то зима...
У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по
злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м'ясниць бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець - пуд. Наїсися тим
пудом, коли дванадцять ротiв у родинi, i то самi лежнi. Одна мама
покiйничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печi та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того... у люди
вишкребеться.
Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина пiд бокомi Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за землею посвищи. У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити? Корови збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо хоч воно й
запас у боднi деякий i є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдiєш. Мус є мус.
Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi, старшi шкапини купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то - господар
без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корiвки, та ще й обидвi, загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й то ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня цього року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав, чобота нiколи людського на
нозi не мав... Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину
вишпортаєш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А попробуй
їх ниньки дiстати. Чекати хiба до другого року? А дiтиська тим часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд такої дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй.
Володько он вже свiтить колiняками, а треба б щось дитинi справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - їх найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував їх язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпляється мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде їх немає... От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й маєш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- думає Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш. Тепер маєш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що "чортова спина болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у
горлi. Довго стискав свої тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки свої, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
- Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там
якраз був.
А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи
їх, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв'я, стягала з
них "оте дрянтисько", мила отi "ручиська та ножиська", а далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете їсти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiмає. Але спати Володько одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх рiчка, так i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi.
Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на
дiтей.
- Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою "дрантиною"
прикрила їх чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами "ножиська".
Увiйшов батько, мовчки щось там з'їв, переказав "Отченаш", мовчки
роздягнувся, лiг на тверде своє логовисько i дуже хутко заснув кам'яним
сном.
Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано батько вибрався до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на "вечiрню" до монастиря, бо хто
зварить обiд? А церква не близько, верстов п'ять, у сусiдньому селi
Дерманi.
Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
Батько дав коням обрiк, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдмиєш
же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав її своєю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рiк", що вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також свої
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн ламає голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбирає йому охоти, i
вiн невгамовно бiгає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i таємничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн починає мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрiє, в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько починає кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волiє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдвертає лице i не приймає того, що дають йому
мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою".
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, є однолiтком з
Володьком. I навiть, здається, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiхається. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумiється. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумiється, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiркує просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кидає кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандибає, значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
- Добрий день, Володьку!
Оглядається - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
- Дай, Боже, здоровля! - вiдповiдає Володько.
- Ти є Володько, Матвiїв? Правда?
- Еге!
- Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
- Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi їздили.
- А хочеш ти зо мною?
- Ще б нi! -! Володько, розумiється, все геть-чисто розкаже. I як його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
Той розумiє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька,
або iще кращi.
I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважає, що то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три карбованцi. Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги їм не приходилось на печi грiти...
Але в той час чує рiзкий, розбитий голос:
- А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано
замурзана, обiдати!
Мати. Знов мати. Всi мрiї, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати... Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн знає,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати нiмецькому хлiба".
Дивно воно.
Володька це непокоїть: "Як то так? Один цар воює другого. Такi багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не має хлiба. Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь та купить собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата". Наш тато мають усього п'ять
десятин i ще мусять їх корчувати, а й то у них є хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони, Богу дякувати,
забули про "Володьковi вибрики".
ДЕНЬ БОЖИЙ
Хутiр Матвiя розлiгся попiд пригiрком, укритим сосновим i мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличкої рiчки Лебедiвки. Джерело рiчки
у Дерманi, звiдки три роки тому вибрався Матвiй з родиною на п'ять
десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то
замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями, а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдiєш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дастьїм бiльше дiтей.
Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч
би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у дев'ятнадцять лiт. Дитячi й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка, гiрка праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила двоє дiток -
Катерину i Василя. Та вже й вiд другої має також двоє: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а
Василь пасе худобу.
Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована, "яких
сьогоднi вже немає". Робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в
години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько,
слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуляє.
Але де вже тепер та сила дiвається? Меншає її та щорiк убуває. Висихає
якось. Багато її випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширшає - розростається. Але все-таки "коли б Господь продовжив вiку,
то сили ще поки старчило б". А вiн що-небудь дiтиськам припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай
Боже, як росте. Вилягає. Але новини тiєї мало, а до того корчунок живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась
нижча вiд правої. Сутулуватим виглядає, а це дається вiдчувати тепер при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "дєйствує" вже вона як слiд, та й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-третє, скажений щенюк колись
укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i
зiлляччям якимсь вiдпоїв. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й домашню - i жаття, i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день у дворi
чи у чехiв повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили свої. Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як є кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий знає.
Бувало, за турецької вiйни... Хм... (при цьому, як сидить, то
обов'язково засовається на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом
повiтря втягає). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як
зима, то зима...
У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по
злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м'ясниць бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець - пуд. Наїсися тим
пудом, коли дванадцять ротiв у родинi, i то самi лежнi. Одна мама
покiйничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печi та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того... у люди
вишкребеться.
Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина пiд бокомi Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за землею посвищи. У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити? Корови збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо хоч воно й
запас у боднi деякий i є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдiєш. Мус є мус.
Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi, старшi шкапини купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то - господар
без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корiвки, та ще й обидвi, загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й то ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня цього року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав, чобота нiколи людського на
нозi не мав... Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину
вишпортаєш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А попробуй
їх ниньки дiстати. Чекати хiба до другого року? А дiтиська тим часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд такої дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй.
Володько он вже свiтить колiняками, а треба б щось дитинi справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119