Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
- Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
- Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
- Звiдки йдете? - питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
- Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
- Вправоо д'вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
"слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях...
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
- Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
- Дайте i менi карточку,- сказав вiн i вкинув до скарбонки п'ять
гривень...
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила нiжними бiлими руками
Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо, крiм цього, панночка
обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим "дякую".
Володько читає напис карточки: "На Просвiту". Чудесно. Вiн, значить,
дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще є й
Василь. Той їде поволi обережно правою стороною вулицi, бо скрiзь повно
пiдвод. Володько пiдбiгає до нього.
- Василю! Маєш пару карбованцiв? - гукає.
- На що?..
- На Просвiту. Дивись, он там збирають.
- Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках.
- Давай сюди вiжки...
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївськi карбованцi. Шкода
тiльки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такi приємнi. Он iнша
парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна.
Як радiсно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою
атмосферою мiста. Написи, барви, мова... Все рiдне, все своє. Де зникла
Росiя, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута
Україна?
Пiд'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом "Повiтова
лiкарня". Заїхали на подвiр'я. Лишили конi i пiшли всередину. Одягнена в
бiле сестра вводить їх до "палати". Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце i
вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в кiмнатi тяжке. На лiжках тяжко
раненi, покалiченi.
Он i Пархвенове лiжко. Жовтий, мов вiск, лежить горiлиць. Вiн уже
поправляється. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше.
Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi большевики.
їх гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж їм
не все одно вмирати?
- Нi,сказав Василь,- їх поставлять перед суд. Вони десь. там нiби
зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати український панцерник, що спiшив
на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада жидiв Острога хоче його
визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя. Поранили їх, коли тi
хотiли тiкати. Одному куля пройшла через живiт, другому через праву
лопатку.
Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намагається стати, як може,
ближче коло лiжок тих злочинцiв. Вони обидва лежать навзнак. Жовтi,
висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою
бородою.
Володько дивиться на нього i думає:
- Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн має на це право?
Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити i торгувати... Так нi...
Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi... Йому хотiлося б,
щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi...
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в
чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому
холоднiшає. Володько щiльнiше захристує свiй одяг. Але вiн чує, що в
головi стає неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, здається, хтось ллє
холодну воду. На обличчi з'являється блiдiсть так, що навiть Василь
помiчає.
- Що тобi, Володьку?.. - питає вiн.
- Щось зле... Трясця трясе...
- Йди сюди... Сiдай осьде...
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги i вдарив по конях. Вiн
боїться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив рiзнi хвороби. Тиф.
Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф...
Як доїхали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь пригадує.
Йому постелили на печi на гарячому черiнi. На чоло виступив пiт, але
пропасниця не вгавала. Почали лiзти на думку рiзнi нiсенiтницi. Якесь
чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стрибає зо скиби на
скибу... Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя. Чорнi птахи
лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце.
Йому здається, що вiн не дiйде до кiнця того поля, що впаде. Але вiн
мусить дiйти. Мусить! Вiн знає, що як не видержить, як тiльки спiткнеться,
як тiльки впаде чи присяде, на нього накинеться i заклює все те хиже
галаччя. Тому вiн мусить йти...
Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзнає лаву, стiл,
образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi i бачить ледь
помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло, i не тьма. Жовто
так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить свiтло сонця.
Вiн ще зовсiм малий, ходить сам один по хатi i чогось шукає. Ходить
навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальцiв кожний предмет, мов
слiпець, i йому здається, що в цiй хатi вiн забув чи загубив щось
неймовiрно дороге. Здається, що вiн мусить те знайти i винести на денне
свiтло.
У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки свiдомостi, i вiн
грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очi, це яскравiсть
соняшного промiння, що товстим стовпом вривається до кiмнати. Вiдкриваючи
бiльше очi, вiн нiби жахається. Здається, що то далi тягнеться
непритомнiсть i кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька.
Велике, порiзане зморшками, заросле бородою.
- Ну? Ну, як же тобi? - чує батькiв голос.
Володькове обличчя стягається... Вся його сила збiгається до уст, якi
хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через сон, слабiсть i свiтло
сонця бачити батька i є йому дуже приємно. Здається, що вiн десь довго
блукав серед буревiїв та революцiй, попав на якийсь новий тихий свiт, де
затишно i так байдуже. Сонце i бiльше нiчого. I ще, правда, батько...
Любий мiй, коханий батько!..
Володька оточили всi присутнi. Матвiй почув лиху вiстку i прибув.
Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо. Сiм днiв лежав у
непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока.
Випив трошки i дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже вiн може
поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока видався дуже гiрким.
Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
такого йому не дають.
За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зникає снiг. Сонце
ллє i ллє гарячi променi на землю, заливає ними кожну травинку, билинку,
камiнь. Оживає природа, бринить, барвiє.
Матвiй приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що
зникне останнiй снiг i не буде можна їхати. Оповiдає, що i в Тилявцi люди
на тиф нездужають. Довiдується, що в Дерманi за цей час багато похворiло.
Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до
вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так? Нема нiякої мобiлiзацiї, i
порядний господар висилає свого найстаршого сина до вiйська. Хай там
вовтузяться всякi волоцюги. А хазяїновi не мiсце там...
На це Матвiй:
- Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки...
- Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
- Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього...
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
- То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
- Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
- У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119