Вона ще далеко не задоволена.
Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така
безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi
озброєнi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар. Йому ще страшенно хотiлося б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
I думка знов вертається до чародiйних гарячих країн, де живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i собi туди. Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить...
Володько протяжно й уривно зiтхає. Перед ним довга блискуча стрiчка
дорогої рiчки з похиленими вербами, з раками i чорногузами... Перед ним
яр, сосни. Вiн стоїть високо над усiм, на якiйсь горi й оглядає це
велетенське, повне незрiвнянної краси, царство. Вiн спозирає на все те i
панує над ним. Вiн сам є цар. Маленький, щасливий, вселюблячий i всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чує на своїй нозi щось холодне.
Щось лiзе, плутається. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько
здригається i скрикує. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлюється i бачить,
що нiчого немає i що вiн у постiльцi. Вiн обертається на другий бiк, так
само пiдкладає пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька разiв
головою, починає швидко спокiйно засипляти. Ще перед сном бачить якусь
плутанину з Росiї, ужiв, чорногузiв, море, але швидко все те никне й
окутує його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн досить страждав,
радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що будує собi щось, не знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий закон, залiзну
логiку та пристрасну величну красу.
БУДНI
З недiлi першого дня подався Матвiй до Лебедiв, щоб остаточно
перебалакати з Григорчуком. Було це самозрозумiле, бо купiвлю тiєї
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно i рiшуче зрiсся з думкою, що Григорчукова
десятина - це його, Матвiєва власнiсть, лише треба було перевести деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi карбованцiв. Але якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять
сотень видушити з господарства, яке само мало що бiльше коштує. П'ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi. Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало
коштуватимуть отi рiзнi поїздки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно...
Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що їх зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але зложена деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав у
вузлик i вiднiс. I завдаток є. А от попробував би вiднести, коли б їх не
було...
Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе зiгнати - вiдбув i все, але
чоловiк так мiркує: тепер осiнь. Пашня нiпочому. Худоба дешева. А по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать. Тепер, скажемо, пуд пшеницi
дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито дешевше
перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде й легке,
як полова.
З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше. На Рiздво прийдеться не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим треба якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От
ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку нечисть, як дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього року обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людинi тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити своєї працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от дiтвора.
Василь лазить до тiєї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз
або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках? А Володько? Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба б його там ланцюгами прикував. Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псi. I так
бухикає, мов кiнь залозяний...
Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придбає ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що
снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось
скористає.
Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу.
Хай привчається. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за
коровами? Хведот сумує дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть
подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старшi... Розумiється, це
не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумiє, анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! - кричить. А хлопцi аж
качаються, регочуть над рiчкою.
Терешнiвський Прокiп, що має вже сорок рокiв i не має нi вусiв, нi
бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi
збирає. Цiлий день вiд рана до вечора збирає. Назбирає кiлька торбин, а не
має мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скидає, зав'язує знизу
колосинням i напхає їх колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М'ясницi
женитися.
Ну й реготу буває з того Прокопа.
- Чому ти не женишся, Прокопе? - питає його котрийсь iз пацанiв.
- А ти спрос?.. - вiдповiдає Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в ...
нос.
- Прокопе!
- Чого?
- Дай-но штани, ми назбираємо тобi колоскiв.
- Поцiлуй мене... Розумний такий!
Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли
назбирати колосся.
Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з
колоссям, i гордо несе спереду штани з гноєм... Хлопцi цiлу дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догадується. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не
ворушиться, впала на неї i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
"Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що їстимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
Здурiла стара, думає вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
- Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
"Може, воно й правда",- думає малий. Але його це глибоко не проймає.
По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з великої трагедiї селянського
життя.
Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат
гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи.
Володько сам погнав корови.
I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали свої корiвки
та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього
втiха. Краще вже бути самому.
Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро,
що робити нiчого,
А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча.
Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим... Величезним тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли
не ставало пiсень, сам складав їх собi, оповiдав собi казки. Але найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi країни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди поїхав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не
вийшло.
Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохлої корови й почали
всi три щиро оплакувати її трагiчну загибель.
Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а
молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала їм довгим i надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що
робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
А ввечерi питав батька:
- Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплакує смерть, бо смерть це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi боїться все живе, бо лише вона одна є
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Видається, нiби вони розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до
них, але вiн малий, а Ряба має поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо своїм пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах. За те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути
у неї на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у
двi колiї дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й думає.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть
осiннi кусливi мухи та лiтає бабине лiто.
По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвiєвого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
Вiн занадто важко думає... Зрештою, знав, що брат хоче їсти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до
себе.
- Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i
пошкандибав.
- Чого ти хочеш? - питає ще здалека Володько.
- Ходи-но сюди. Я щось принiс.
- Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з неї малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало,
ледве спиналося на свої гнучкi розкарякуватi лапи i, здається, було ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
Володька це не здивувало.
- Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, питає
вiн.- Знаєш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
- О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
- А що там?
- Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
- Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
- Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мiшками i
викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
- Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
- Ти вже маму вговориш, добре?..
- Як удасться...
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
"Вихаратання" вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблює. Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн
один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала,
п'ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок - носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв їх у широку жменю:
- На, малий,- каже...
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така
безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi
озброєнi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар. Йому ще страшенно хотiлося б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
I думка знов вертається до чародiйних гарячих країн, де живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i собi туди. Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить...
Володько протяжно й уривно зiтхає. Перед ним довга блискуча стрiчка
дорогої рiчки з похиленими вербами, з раками i чорногузами... Перед ним
яр, сосни. Вiн стоїть високо над усiм, на якiйсь горi й оглядає це
велетенське, повне незрiвнянної краси, царство. Вiн спозирає на все те i
панує над ним. Вiн сам є цар. Маленький, щасливий, вселюблячий i всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чує на своїй нозi щось холодне.
Щось лiзе, плутається. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько
здригається i скрикує. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлюється i бачить,
що нiчого немає i що вiн у постiльцi. Вiн обертається на другий бiк, так
само пiдкладає пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька разiв
головою, починає швидко спокiйно засипляти. Ще перед сном бачить якусь
плутанину з Росiї, ужiв, чорногузiв, море, але швидко все те никне й
окутує його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн досить страждав,
радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що будує собi щось, не знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий закон, залiзну
логiку та пристрасну величну красу.
БУДНI
З недiлi першого дня подався Матвiй до Лебедiв, щоб остаточно
перебалакати з Григорчуком. Було це самозрозумiле, бо купiвлю тiєї
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно i рiшуче зрiсся з думкою, що Григорчукова
десятина - це його, Матвiєва власнiсть, лише треба було перевести деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi карбованцiв. Але якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять
сотень видушити з господарства, яке само мало що бiльше коштує. П'ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi. Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало
коштуватимуть отi рiзнi поїздки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно...
Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що їх зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але зложена деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав у
вузлик i вiднiс. I завдаток є. А от попробував би вiднести, коли б їх не
було...
Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе зiгнати - вiдбув i все, але
чоловiк так мiркує: тепер осiнь. Пашня нiпочому. Худоба дешева. А по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать. Тепер, скажемо, пуд пшеницi
дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито дешевше
перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде й легке,
як полова.
З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше. На Рiздво прийдеться не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим треба якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От
ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку нечисть, як дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього року обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людинi тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити своєї працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от дiтвора.
Василь лазить до тiєї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз
або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках? А Володько? Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба б його там ланцюгами прикував. Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псi. I так
бухикає, мов кiнь залозяний...
Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придбає ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що
снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось
скористає.
Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу.
Хай привчається. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за
коровами? Хведот сумує дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть
подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старшi... Розумiється, це
не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумiє, анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! - кричить. А хлопцi аж
качаються, регочуть над рiчкою.
Терешнiвський Прокiп, що має вже сорок рокiв i не має нi вусiв, нi
бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi
збирає. Цiлий день вiд рана до вечора збирає. Назбирає кiлька торбин, а не
має мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скидає, зав'язує знизу
колосинням i напхає їх колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М'ясницi
женитися.
Ну й реготу буває з того Прокопа.
- Чому ти не женишся, Прокопе? - питає його котрийсь iз пацанiв.
- А ти спрос?.. - вiдповiдає Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в ...
нос.
- Прокопе!
- Чого?
- Дай-но штани, ми назбираємо тобi колоскiв.
- Поцiлуй мене... Розумний такий!
Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли
назбирати колосся.
Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з
колоссям, i гордо несе спереду штани з гноєм... Хлопцi цiлу дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догадується. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не
ворушиться, впала на неї i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
"Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що їстимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
Здурiла стара, думає вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
- Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
"Може, воно й правда",- думає малий. Але його це глибоко не проймає.
По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з великої трагедiї селянського
життя.
Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат
гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи.
Володько сам погнав корови.
I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали свої корiвки
та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього
втiха. Краще вже бути самому.
Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро,
що робити нiчого,
А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча.
Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим... Величезним тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли
не ставало пiсень, сам складав їх собi, оповiдав собi казки. Але найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi країни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди поїхав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не
вийшло.
Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохлої корови й почали
всi три щиро оплакувати її трагiчну загибель.
Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а
молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала їм довгим i надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що
робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
А ввечерi питав батька:
- Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплакує смерть, бо смерть це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi боїться все живе, бо лише вона одна є
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Видається, нiби вони розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до
них, але вiн малий, а Ряба має поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо своїм пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах. За те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути
у неї на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у
двi колiї дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й думає.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть
осiннi кусливi мухи та лiтає бабине лiто.
По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвiєвого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
Вiн занадто важко думає... Зрештою, знав, що брат хоче їсти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до
себе.
- Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i
пошкандибав.
- Чого ти хочеш? - питає ще здалека Володько.
- Ходи-но сюди. Я щось принiс.
- Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з неї малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало,
ледве спиналося на свої гнучкi розкарякуватi лапи i, здається, було ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
Володька це не здивувало.
- Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, питає
вiн.- Знаєш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
- О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
- А що там?
- Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
- Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
- Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мiшками i
викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
- Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
- Ти вже маму вговориш, добре?..
- Як удасться...
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
"Вихаратання" вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблює. Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн
один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала,
п'ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок - носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв їх у широку жменю:
- На, малий,- каже...
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119