А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

..
Щось там, на краєчку стола сидить i пише. Чи є хто в хатi, чи нема,
найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не питали, що
то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав.
Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку... Прилипне до того
столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане - червоний, майже п'яний,
нiчого не говорить, їсть, що дадуть, i вiдходить...
- Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання виривається в Настi i, коли вона в
церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона
так за нього боїться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi
нема такого. I то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним
обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття.
Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !..
Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її...
Мати... Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любовi, краплини
кровi свого серця, свої гарячi сльози, цiлу, як є, себе... Нема бiльшої
iстини, як та, що вложена в слово Мати, з якої вiдходить навкруги все,
обняте життям.
Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребує
на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема
зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де
хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син
подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а
хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але
казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився,
що йому прикро.
Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребує -
йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми тягнуться
закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на пошту,
цiлий день - туди й назад... Але як треба...
Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Вiн
ступає по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiймає те, що
бачить перед очима... Те, щось велике, не означене нiякими словами,
невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати.
Нiхто не смiє на землi знати, що й Володько хоче бути славним... Матвiїв
син... Запханий в якийсь куток на землi... Трохи зацькований, зо всiх
бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека...
Але кому треба...
На поштi сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володькiв
пакуночок назад.
- Полєцони? Шестьдєсьонт гроши!
Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна
б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був.
Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там України, а
той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато
навчитися.
Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
- Посидьте. Вiн на лекцiях... Зараз прийде. Подивилась на стiнний
старий годинник i додала:
- Десь скоро.
У кiмнатi висить велика мапа Європи. Є ще iншi оздоби, але мапа забирає
всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в
непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi - рiчок...
Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий.
Пiд нею синя Україна. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не просто до
Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздумує й
поволi вертається. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й думаєш... Ми
недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину -
ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя...
Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика.
Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди... Пани
свiту... Володарi морiв, океанiв...
У сiнях тупiт, брязкiт дверей...
- Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в
окулярах... За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А виглядаєте
добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи
багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi
Виспянська! Два борщi!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й
знанi речi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
- Будь ласка. Прошу...
- Вам треба Заходу... - продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє
на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут...
Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi є все, тiльки нема головного:
Європи! А нам треба її. Треба! Бiльше її, як сонця... Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й Європа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на
"нiчого"). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй
голубе.
Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск
шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько їх приймає. Вiн все бере з собою
так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався - нащо
потребує тi грошi... Це слава... Будуче... Нi, нi! Про таке краще
мовчати...
Надвечiр Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не
шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення.
Вiн несе в собi радiсть... Тепер тiльки чекати. Терпiння... Вже десь
далеко за горою причаїлась i чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива,
але треба взяти її.
Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних
хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересовується з крижини на
крижину, ховається, то знов виринає, а потiм, потiм поволi, обережно
спадає десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго,
майже непорушне лежать червонi крижини хмар... Вони поволi тухнуть,
блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в
рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час
западає присмерк.
За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i
бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть
деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився.
Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов своєю дорогою. Зайшов до Сергiя.
Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи
глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати
гармидер. На вулицi в болотi троє, без шапок, людей. Обнiмаються,
пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить.
- Добрий вечiр!
- А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско. Товстий, куций, без
шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.-
Гiсть... Оце так гiсть!
- Що тут є? - запитав Володько.
- А, знаєш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина
зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось
п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за Ленiна, а кум
Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi
празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була.
Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд i свобода... Нi?
Хто знає з "червоною головкою", нiколи не забуде Нiколки. Я сам його
патрет повiсив... Їй-бо! У мене в хатi... Зайди побачиш... Висить...
Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст, коли
в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це
Санько... Помири їх! Плюньте на Ленiна... А ти, Володьку, ходи... Нi,
нi... Ходи! Ти ж знаєш мене... Не знаєш? Забув? Забув, як колись у
Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець, а сьогоднi п'ятнадцятий
раз батько. Ти ж мене знаєш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним
словом вiн повторяв своє "нi". До Володька пiдiйшов також Никон:
- Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став
батьком. А я хотiв його Килинку взяти.
- Куме! - кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.-
Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi її. Моя дочка i я - одно. Даю! Будемо
кругом свої. Тiльки ти того... Ну, кумунiст... Ну, безбожник... Але...
Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся
й нiзащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з'їсть. Я
кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина -
не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як же
його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!..
Тягнiть його!..
Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав... Тараскова
хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди.
- Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо
мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там!
- кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип'єш - вб'єм!
- Ти ж комунiст! Якого чорта!
- Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли вже Володько випив i
сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта
комунiст.
- А що ти є?
- Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "її" нема... Нi там, нi
тут... Так що ж? Де та твоя Україна?
- А Ленiн є? - гостро сказав Володько.
- Ленiн?
- Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти
ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У
старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки
обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд
смiху.
- Потягнуть вас за нього,- сказав Володько.
- За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним?
Забув? Того!
До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку... Тараско заспiвав:
"Гей, куме, куме, добра горiлка, вип'ємо, куме, ще й з понедiлка!" Ганка
йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими,
сирими й п'яними голосами. Володько вiдчув, що п'янiє. Йому пiдсунули
пiсну, на олiї смажену капусту, i вiн їв заржавiлою, осiбно для нього
принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до
нього зовсiм близько. Очi її блищали. Вона обняла його за плечi й
спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, їх тут повно. На лавицях, на
лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та
сама Килинка, що її хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла
з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях" та довгих панчохах
прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо.
Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його
люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним вирує людська маса, i
вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався
виправдуватись. Вiн тодi... Знаєш? Там, у панському саду? Вiн там,
їй-Богу, не був. Вiн має свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн
сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й
уже не мiг спинитись... З полiцiї просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн
туди не ходив... Їй-бо, нi!
Потiм вiн ще говорив.
- Поїду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минулої ночi хтось у Архипа
вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi
бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув...
- Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку...
- Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього...
- То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн брав i
пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною
добротою, пiдсiв до Володька.
- Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти.
- Нє! Досить мовчати! - кричав Тараско, схопив порожню пляшку i
вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Нє, нє! Ще не
пiдеш! Сиди!
- Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка
також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм
зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк.
- Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти?
Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i
диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю! Яке мають право
мене робити злодiєм? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! - Вiн гатив
кулаком за кожним словом.
- П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його.
Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi
дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п'яний.
Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
- Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у
сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов.
- Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав
навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка
говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр'я. Десь там пiд
хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося.
Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви.
Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом
вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала:
- Володьку. Чекай.
Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його
руку.
- Володьку! Ти сердишся?
- Чого?
- Чого ж мовчиш?
- А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки
дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще
бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився
так само на неї, а потiм раптом обняв її й тiсно, тiсно пригорнув. Вона
швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
- Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,- Будеш?
Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко
дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й
впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi...
Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обоє звалились
у якусь бездонну прiрву...

Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще...
Лишив її й пiшов.
Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було
дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi:
весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик,
розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де твої пролiски... А хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були
дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва
поїхали на Ронiвське.
Володько скинув свої бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чує її мовчазнi слова. Знає їх. Також
знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зриває з себе зiм'ятий одяг, падає на
лiжко, огортається ковдрою й засипає.
Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
- Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119