Дядько поправляє на конях шлеї i сiдає
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А
дядько вже рушає.
- Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю
виковистовує нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
- Сiдай, чуєш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
-- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'їду. Чортовi ножиська
болать, знаєте...
Але дядько, видно, наговорився вже вволю i бiльше не має бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявляє
великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
Переїхали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи. Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють бiг i йдуть ходою. Дядько щось
мiркує, киває головою i звертається пiвзворотом до Володька.
- А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
- Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
- Аааа! З Дерманя. То десь того... отуди, як до того... Отуди пiд
Здовбуново.
- Еге. Коло Мизоча.
- А того... А що ж ти там... робив?
- Я там учився. Там є школи. Там є семiнарiя,- не проминув похвалитися
Володько.
- Семiнарiя? Ого! То мусять бути того... великi училiща. То ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б їх коли б
узяв. А добре, що нiмцi прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
- А то ж чому?
- Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, питає. Я б, коли би був
яким мiнiстром, чи там урядником, то того... зiбрав би отих самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, i май.
- А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлюється запитати Володько.
- Чому. Вiн ще того... питає. А революцiю хто робив? Хто, спрашується?
Студенти, каторжанє. А ще соцiлiсти. Тож нацiя. Скинули царя i порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репетує... А до роботи вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльовує. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук
подорожний. От яке то правлєнiя. А коли ти чого добився, так вiн тобi в
очi твоїм трудом цвiркає.
Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
- I добре,продовжує дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблi їхнiй
патруль. Їде мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-їхньому все одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiмає. Йде собi, та й годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика i давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер гальт, цурiк, то
роби, а то не роби. Їде клятущий конем, пiд'їхав до криницi, вийняв
градусника i воду мiряє. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не грiють, але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам того треба. От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
Володько й собi переймається розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше починає перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тiєї думки, що порядок
потрiбний... Це признає кожний. Але щоби вмiти порядок робити, треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну папiроску й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили бiльше шкоди, нiж добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали
право тiльки однi. Тi могли вчитися, тi могли уряди займати, а iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик мiг достукатися чогось лiпшого. Але то
коштувало його багато працi та намаги, бо мусiв сам, своїми силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили. Дядько
слухає уважно. Пiсля зазначає:
- Воно то як розсудити сознатiльно, ти маєш правду. Але зачем робити
революцiю.
- Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм без роздiлу. Всiм
класам народу.
- Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й право нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
Їдуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки пiд'їхати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий переїхати лiс, i там Москалiвка. А далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики на господарськi справи.
Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Вiн
намагається пояснити дядьковi, що вiн зовсiм не збирається вчитися на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
- Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить поля, то я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Вiн згадує отих самих нiмцiв, яких дядько так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й порядок знають.
Дядько, видно, признає Володьковi рацiю, але перечити не перестає.
- Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
Володько знов переконує, що й нiмцi не завше в себе мали порядок. Були
й у них заколоти i революцiї. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер вони
у всьому толк мають.
Переїхали Москалiвку i виїхали на поля. Пiски лишилися в лiсках. Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях вовтузяться люди. Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно революцiї. Ген на пiвдень у соняшнiй
далечинi бiлiють якiсь хутори. Пiд'їжджають до Васьковець. У селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза.
Дядько лається. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i наближаються до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше знає цi мiсця ще з тих часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер порожньо, тiльки здалеку
видно, на головному мостi греблi стоїть нiмецький патруль у шоломi.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
- Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я їду отак через мiсто, а тобi,
здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкодує, що не може
далi пiдвезти. Але, може, хто буде їхати з мiста i Володько знов
попроситься.
Нiчого. Володько i так вдоволений. Вiн зовсiм вiдпочив i, коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до заходу сонця добитися до
дому. Йде через село Рохманiв. Дорога тут лiпша, виложена дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi хати. Виходить у поле.
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б'ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
- Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
- Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись...
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
- Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр'ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.
VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi. Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води...
Особливо подобається Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiдає.
"Плохо дєло". По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
- Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн - не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва. Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть, а, пробачте, тi, що не працювати, а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мої! Бiда тепер тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отiєї самої землi, яка вже для них не
радiстю, а прокляттям стає. I ще найважнiше, що нема в тих людей шани до
себе, не чують сили своєї.
Старий я вже i не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що
треба робити. Свiт новий настає i ми, хто знає, чи будемо в ньому голос
мати. Але дiтям своїм наказую: дiти! Мусите перш, нiж торкнутися землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чуєте? Всi до одного. Не на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних людей.
От воно. А то здоровий чоловiк землю рив, а гультяй з паном власть
держали. I вони вмiють держати її. I тепер гультяй з паном бiй веде,
грасує по наших полях, по нашiй працi, а ми сидимо i мовчимо. I нас
затопчуть, бо ми ще не вмiємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мої, чи нашi дiти до голосу прийдемо
i своє государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони i не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться на
цiлу свою величину. Поширилися чутки, що деякi пани поспiхом землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля i
лiсу. Одної недiлi Матвiй бере в руки палицю i ступає своїм розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цiлi
двадцять десятин в одному загонi. Цiна, кажуть, тисячу карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
Люди кажуть:
- Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут чоловiк стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
Вагання Матвiя збiльшується i збiльшується. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
- Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.
- Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
свої розбитi тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити
таким способом, як вони задумали.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А
дядько вже рушає.
- Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю
виковистовує нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
- Сiдай, чуєш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
-- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'їду. Чортовi ножиська
болать, знаєте...
Але дядько, видно, наговорився вже вволю i бiльше не має бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявляє
великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
Переїхали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи. Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють бiг i йдуть ходою. Дядько щось
мiркує, киває головою i звертається пiвзворотом до Володька.
- А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
- Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
- Аааа! З Дерманя. То десь того... отуди, як до того... Отуди пiд
Здовбуново.
- Еге. Коло Мизоча.
- А того... А що ж ти там... робив?
- Я там учився. Там є школи. Там є семiнарiя,- не проминув похвалитися
Володько.
- Семiнарiя? Ого! То мусять бути того... великi училiща. То ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б їх коли б
узяв. А добре, що нiмцi прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
- А то ж чому?
- Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, питає. Я б, коли би був
яким мiнiстром, чи там урядником, то того... зiбрав би отих самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, i май.
- А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлюється запитати Володько.
- Чому. Вiн ще того... питає. А революцiю хто робив? Хто, спрашується?
Студенти, каторжанє. А ще соцiлiсти. Тож нацiя. Скинули царя i порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репетує... А до роботи вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльовує. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук
подорожний. От яке то правлєнiя. А коли ти чого добився, так вiн тобi в
очi твоїм трудом цвiркає.
Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
- I добре,продовжує дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблi їхнiй
патруль. Їде мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-їхньому все одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiмає. Йде собi, та й годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика i давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер гальт, цурiк, то
роби, а то не роби. Їде клятущий конем, пiд'їхав до криницi, вийняв
градусника i воду мiряє. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не грiють, але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам того треба. От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
Володько й собi переймається розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше починає перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тiєї думки, що порядок
потрiбний... Це признає кожний. Але щоби вмiти порядок робити, треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну папiроску й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили бiльше шкоди, нiж добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали
право тiльки однi. Тi могли вчитися, тi могли уряди займати, а iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик мiг достукатися чогось лiпшого. Але то
коштувало його багато працi та намаги, бо мусiв сам, своїми силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили. Дядько
слухає уважно. Пiсля зазначає:
- Воно то як розсудити сознатiльно, ти маєш правду. Але зачем робити
революцiю.
- Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм без роздiлу. Всiм
класам народу.
- Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й право нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
Їдуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки пiд'їхати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий переїхати лiс, i там Москалiвка. А далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики на господарськi справи.
Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Вiн
намагається пояснити дядьковi, що вiн зовсiм не збирається вчитися на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
- Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить поля, то я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Вiн згадує отих самих нiмцiв, яких дядько так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й порядок знають.
Дядько, видно, признає Володьковi рацiю, але перечити не перестає.
- Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
Володько знов переконує, що й нiмцi не завше в себе мали порядок. Були
й у них заколоти i революцiї. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер вони
у всьому толк мають.
Переїхали Москалiвку i виїхали на поля. Пiски лишилися в лiсках. Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях вовтузяться люди. Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно революцiї. Ген на пiвдень у соняшнiй
далечинi бiлiють якiсь хутори. Пiд'їжджають до Васьковець. У селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза.
Дядько лається. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i наближаються до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше знає цi мiсця ще з тих часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер порожньо, тiльки здалеку
видно, на головному мостi греблi стоїть нiмецький патруль у шоломi.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
- Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я їду отак через мiсто, а тобi,
здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкодує, що не може
далi пiдвезти. Але, може, хто буде їхати з мiста i Володько знов
попроситься.
Нiчого. Володько i так вдоволений. Вiн зовсiм вiдпочив i, коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до заходу сонця добитися до
дому. Йде через село Рохманiв. Дорога тут лiпша, виложена дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi хати. Виходить у поле.
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б'ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
- Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
- Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись...
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
- Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр'ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.
VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi. Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води...
Особливо подобається Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiдає.
"Плохо дєло". По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
- Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн - не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва. Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть, а, пробачте, тi, що не працювати, а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мої! Бiда тепер тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отiєї самої землi, яка вже для них не
радiстю, а прокляттям стає. I ще найважнiше, що нема в тих людей шани до
себе, не чують сили своєї.
Старий я вже i не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що
треба робити. Свiт новий настає i ми, хто знає, чи будемо в ньому голос
мати. Але дiтям своїм наказую: дiти! Мусите перш, нiж торкнутися землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чуєте? Всi до одного. Не на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних людей.
От воно. А то здоровий чоловiк землю рив, а гультяй з паном власть
держали. I вони вмiють держати її. I тепер гультяй з паном бiй веде,
грасує по наших полях, по нашiй працi, а ми сидимо i мовчимо. I нас
затопчуть, бо ми ще не вмiємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мої, чи нашi дiти до голосу прийдемо
i своє государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони i не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться на
цiлу свою величину. Поширилися чутки, що деякi пани поспiхом землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля i
лiсу. Одної недiлi Матвiй бере в руки палицю i ступає своїм розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цiлi
двадцять десятин в одному загонi. Цiна, кажуть, тисячу карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
Люди кажуть:
- Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут чоловiк стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
Вагання Матвiя збiльшується i збiльшується. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
- Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.
- Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
свої розбитi тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити
таким способом, як вони задумали.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119