- То, рiзун їх матерi, й у нас страшне твориться. Камiнякiв матрос у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурює, i що хоч йому роби.
Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але ж на
якого чорта все бити, нищити. Двiр є двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун їх матерi; нащо його той лемент робити. Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
- Спи вже, старий,- завважує з печi дядина.- Кума також за день
намерзлися i хочуть задрiмати.
- Ох, Боже, Боже! - зiтхає Настя. Вона нiжиться i горнеться до теплого
бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кiлькома
справами. I хворий батько, i прохання матерi... Болюче i зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiкає з душi. Нема сили втримати її.
Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не знає, i не вiрить. Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
То знов у очах мигає освiчена зала. Рояться людськi постатi. Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково стає.
Нiч уже давно панує. Шумить вiтер. По бляшанiй стрiсi хати стукотить
гiллям розлогий горiх. За вiкном вибрiхує сусiдський Боско свої
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцiї.
Цiєї самої ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi льохи, вигнали з
келiй послушникiв. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались бандою i
хотiли на "приставлєнiє" влiзти. Семiнаристи виперли. Так вони до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона - все, як є, пiд ноги. А пiсля у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
- I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка халєра породила їх
на свiт?
- Каторжани! Не знаєте. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру, кажуть,
сто тисяч їх суне.
- Каторжан?
- А що ж. I спину їм нема, бо ж їм все нiпочом. Моє-твоє. Для такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
- А де ж власть? - грiзно питає котрийсь.- Он у Довгощика також були,
п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi записку пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
- Какая теперь вдасть! Вон у Києвi Центральна Рада, кажуть, войсько
собiрає. А какой сознатiльний чоловєк пойдьот сьогоднi воювать. За кого,
спрашується?...
- Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не
пiде.
Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло. Очi впоєнi в
каламутну далечiнь, нiби очi божевiльного, що зненацька наткнувся на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати її? На очах сiра шкаралуща. На
душi вируючий накип їдi, що збирався там впродовж столiть. Стрясає дико i
нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть роздавати тараню. Десь
там залежалося багато таранi й її порiшили роздати народовi. Кажуть, буде
велика зборня.
Йдуть усi чоловiки. Цiкаво. Володько також не промине такого
видовиська.
Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила народного буревiю залишила
тут виразнi слiди. Пошарпанi будинки, повириванi вiкна позiхають у
простiр. По алеях розсипанi папiрцi. Володько пiдiймає один такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли i критий
смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовганi мiдянi клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у просторi
фанабернi викрутаси.
Здається, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, їх жiнки, їх дiти. Цiлi
поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не
позаростали, не злилися зi загальною сiриною слiди вiд погонiв. На
обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники.
Не за таранею прийшли вони зо всiх своїх "куткiв" сюди. Порядний мужик
за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зiбралися,
щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою.
- Власть. Давай тверду власть! - гукають вони. Он по селу гасає п'яний
москаль i топчеться, по чому попало... Он ступають страшнi матроси, якi не
забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердiнь
непiддайностi мужика.
Той он оповiдає, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi тисячки
лупнув. Уночi прийшло до нього п'ятьох з "ружжами". "Руки вверх! Дайош
генгi!" Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi дорожча.
За неї вiддаси все.
А знаєте, як Бурачиха Санька за "своїм" побивалася. Лисий тесть Марко
не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до сусiдiв.
Казав перед людьми:
- Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу (був
католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив,
батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але "їй", невiстцi, моїй скусi
не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно... Як
княгиня, тiльки трон дай.
I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею,
мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася. I цим, клята, ще бiльше
прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму її...
I почав пити. Пив, пив... На раз двi лiтри перваку виджорив. Баби з
другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син
Ясько з кавалерiї при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий день.
А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери застукали у вiкно. Ясько
жiнку в постелi лишив, зiрвався.
- Хто там?
- Отвори! Свої!
Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi...- баах! Куля просто в кишки пiшла i
вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не чув. Сьогоднi
он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий,
страшний злочин, що взиває пiмсти з неба, а суду нiякого. Бо хто буде
судити.
З семiнарiї прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово
по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обiцяють. Додумалися.
Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки робити. Ану,
доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати.
На фацiятi банку хтось почiпив червоний "хлаг". Небо грiзне, сiре.
Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт.
Аж коли зложили комiтет i зробили списки "бедного малоземельного
класа", Володько порiшив покинути Шинкiвцi. Мав ще важливу справу до
Галабурди, який мешкає пiд могилками. Задумав роздобути "перший сорт
обрiза". Хтось там десь продає. На це мистець Галабурда. Молодший дядько
Перхвен влiтку привiз австрiйську "вiнтовку", але вона тяжка, як халєра, i
б'є, мов грiм. Легкого, доброго обрiза Галабурда обiцяє за три копи
волоських горiхiв i за чвертку самогону роздобути.
Iде Володько через пригiрок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська,
якась очмана з рушницi пахкає. Одна куля пiд самим Володьковим ухом
пролетiла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти строїть, на мушку ловить
здалека. Краще зiйти в долинку, а то ще зловить. Баах! Дзз! Володько
присiв. Пiсля вiн швидко бiжить в долину. Навздогiн продзижчало ще кiлька
куль, але плювати йому на них. Все одно нi одна не вцiлила.
Коло приходської церкви знов натовп. Володько мiркує, що це, мабуть,
похорон. Яська. На дзвiницi б'ють у щити та рейки. Зайшов.
На хорах виспiвують протяжне "Господи помилуй". Розсвiчено всi свiчки,
велике й мале паникадило. Повно ялiвцевого диму. Править кiлькох у чорних
ризах батюшок.
Братчики й сестрицi оточили пiдковою вiдкриту домовину i тримають у
руках горiючi грубi восковi свiчi. Старий Буряк схилив своє, в довгiй
вичовганiй вiд клякання халявi, колiно перед чорною домовиною. Обличчя
його не видно. I так стоїть непорушне, мов тесаний з каменя.
А побiч блiда, мов стеаринова, стоїть непорушне його красуня невiстка.
Стоїть рiвно i тримає через хустинку палаючу свiчку. Зо свiчки капають
восковi окапки, з очей сльози. Те i друге попадає на її загорiлу з довгими
пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помiчає. Її очi спрямованi
просто вперед i невiдомо, що бачать вони.
У домовинi прибраний i вдягнений у вiйськове мрець. Голова його
вiдкрита. Покрита вiдрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори.
Очi заплющенi й опалi. Чоло плитке i жовте, нiби вилiплене з воску.
Правлять панахиду, але панахидного настрою не помiтно. Люди спокiйнi.
Зiгнутий у чемерцi Буряк. Видається, нiби вiн прикидається. Навiть
заплакана красуня невiстка не прозраджує повної глибини болю.
Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снiгу. Ах,
нi. Це певно не його. Той панськуватий, делiкатний пiп, що має матушку в
ракових окулярах, виглядає як i колись. Його уста такi ж насмiшкуватi, як
i тодi, коли Володько зустрiв його у школi. Править смiливим голосом i,
певне, вимагає вiд Господа Бога "убiєнному рабу Божому воїну Йоану" мiсця
на лонi Авраама й вiчної пам'ятi.
Церква не така тепер, як колись в тi часи, коли привозили сюди Володька
хворим. Нема святостi, урочистостi. Революцiя i сюди внесла свої тони,
настрої. Тi самi вiзерунки на стiнах. Тi самi святi. Он пiд самим зводом
куполи той самий суворий з розiп'ятими руками Бог-Саваоф i навiть тi самi
смаглявi по кутах банi євангелiсти. Лишень не так тепер радiсно тут, не
так затишно, не так тепло. Все це носить на собi слiди скритої, холодної
байдужостi. Один спiв торкає Володька так само, як i колись.
I це Володько дуже виразно вiдчуває. Цей час має свiй запах, свою
барву. Храм не має тепла. Опустiв. Весь жар i тепло забрала вона,
революцiя. Вона ограбувала святинi, образи, позолотку їх риз. I навiть
кадильний дим не пахне ладаном, а ялiвцем.
А може, це недостача вiри. Володько не завдавав собi цього питання. Не
було коли. Тепер не тi часи. Тепер i смерть не така. Хто сьогоднi
жахається смертi. Звикли.
Коли скiнчилася панахида, було досить пiзно. До Галабурди вже не пiшов.
Пiшов додому.
Зима швидко приходить. У м'ясницi прийшли нiмцi. Володько побачив їх
уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усi, багато
кулеметiв. Розташувалися коло монастиря на вулицi, пiвдня постояли i
вiдiйшли. Не чiпали нiкого. I чого їм когось чiпати. Кажуть, вони хлiба
потребують. Кажуть, голод у них.
- Господоньку, Господоньку,- тошнiє Одарка,- i "наш" .там десь бiдує.
Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться.
- А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою
i хоч би що...
- Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
- Щось я не вiрю... Тодi чого ж вони прийшли до нас.
- Контрибуцiї хочуть.
- А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуцiї захотiлось.
- Коли тiльки за помєщикiв i за буржуїв стоятимуть, бiда їм буде.
- Ага! Коли тiльки... Хiба он не чули, що у Верховi зробили? Людей на
сход зiбрали i казали все помєщицьке вернути.
- А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
- Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирiв.
- Ну, ще побачимо.
До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх
усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був, де
б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шукає. Багато не вернулося
i вже не вернеться.
Наближається весна. Великдень цiєї весни радiснiший, нiж минулих весен.
Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкiшнi соняшнi днi.
По гаях, лiшниках витикаються першi веснянi квiти. Бруньки дерев
набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
Володько шалено любить такi днi. По полях, гаях, яругах, здається,
ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що
попсували зимовi веремiї. Там пiдбарвлене все свiжими яскравими барвами.
Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та засiяне
квiтами те мiсце, де вона лежала.
Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi люди.
Ось ще кiлька днiв i захлинеться все навкруги, як глянеш оком, бiлим
цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов'їв, i тодi нiхто не
знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках, розляглося
чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними садами-гаями село
Дермань.
Але Володька гнiтить весна. Як тiльки виїхав дядько Єлисей переший раз
у поле, Володько пригадує дiм, пригадує хворого батька. Вiн уявляє собi,
як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину i поволi
ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променiв. Над
чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому
чистому склепiннi над землею i радiють безмежно. Додому! До батька!
Допомоги йому треба. Але й школа тримає мiцно. Не можна ж отак: розпочав,
не докiнчив i пiшов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на другий день назад пожене. Одначе
Володько дуже добре розумiє, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як би i школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре. Цiлий курс
майже пройдено. Лишається тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
Хлопець вирiшує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому
скорше лишити школу. I несподiвана радiсть. Йому дозволяють це. Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не стратив часу.
Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син i не
смiє дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi пасти.
Нiчого даром не дається.
Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелiв. Його вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь, як
садовина поспiє. У Тилявцi, напевне; нема таких садiв, як у Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як Бог дасть здоров'я,
знов прибуде до школи.
Виходить Володько в далеку дорогу зовсiм раненько. Ледь на свiт
благословляється, ледь обарвилось небо на сходi, а Володько вже палкує.
Ось знайомi хати, сади. Люди ще не скрiзь повставали. Свiжо. Повiває
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та клята дорога. На пiшака аж надто
далека. А чекати, поки приїдуть, нiколи. Речей своїх не забрав зi собою.
Колись приїдуть i заберуть.
Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
їздить. Лише час вiд часу якийсь зачовганий полячок проповзе пiсковою
дорогою своїми череватими конятками. Дубовий лiс ще не розвився. Лиш по
землi зеленiє трава та розквiтчались веснянi квiточки.
Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але ледь чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би i пiд'їхав би. Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
В полудень на Зелений Дуб дiйшов. Сiв на пригiрку пiд сосною коло
колодязя i пополуднував. З'їв кусень старої паски, що лишилася вiд
Великодня. З'їв шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiкає їх i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого. А сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як приємно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'їхати.
Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв виїхала якась пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Здається, шустрi стригуни. Ще зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
На бiльше Володькове щастя дядько пiд'їхав до колодязя i почав напувати
конi. Володько визвався витягнути води. Дядько недовiрливо з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки погодився на це. Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив повне корито. Конi п'ють, а
дядько посвистом пiддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч розмовитися
необхiдно.
Нарештi дядько питає:
- А ти звiдки будеш?
- О, здалека. З Тилявки.
- З Тилявки? А де то є? - байдуже, поволi питає далi. Володько коротко
i ясно вдовольняє його цiкавiсть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119