Велика сталася подiя. Родився ще один
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на бiлому рiвному чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби.
Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi i ночi проводить у
полi. Усiєю душею ненавидить "їх". Не бажає "їх" бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов
звiр, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає
небезпеку.
З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?..
- Вже, тату!.. Але... - i пояснює. Чоло Матвiя наповзає на очi.
- Так до "предсiдателя" їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далi. А де
ж Титко?
- Втiк, халєра. Тiльки припер додому, навiть на двiр не заїхав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто
знає, в яких хащавинах вiн "возить копи"...
- Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок
видався... А?..
- Був у нього,- перебиває Володько, знаючи, що батько має на думцi
"предсiдателя".
- Ну i що?..
- Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi".
- В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози поломанi, конi скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь...
А козаки налягають, щоб везти їх далi. Володько цiлий день не їв.
Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи.
- Сиди дома ти. Я ще поїду... Подивлюся на "них"...
Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй поїхав далi. Володьковi протести
зайвi. Матвiй ще є все-таки Матвiй.
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
- Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
- Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
- Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров'ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
- Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк.
- Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
- Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн.
- А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
- Ти тут? - запитав вiн.
- Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
- I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
- Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
- Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде...
- Як буде?..
- Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина...
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
- Я, тату, думав над цим...
- Так?
- Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там... Я,
знаєте, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто
роздерти i все... Лють мене їсть...
Матвiй думає.
- Аби тiльки,- каже,- всi до цiєї думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi - нема нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i
тут мiсце!..
А по хвильцi додає:
- Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там
поїхав, стоїть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
- Ну, зрiжемо цього.
Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь.
Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим своїм
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз
чола пiт.
Цiєї ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Двоє
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село наїжджають "товаришi" i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'їжджають усе новi та новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три днi
проїздив з агiтаторами по селах. Приїдуть до села - сход. У школi
збираються дядьки. Обличчя їх на квiнту. Настрiй - нуль. Знаємо, мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд
перших днiв революцiї на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
Вилазить на стiлець:
- Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слiв, за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до
вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше
втомлене, вимучене довгою революцiєю село. Нiкого не обходить те, хто тут
жиє i чи має вiн що їсти i в що вдягнутися... Нiхто також не завдає собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не дає анi одної соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох
рук...
- Правильно! - перебиває хтось. Настрiй слухачiв прояснюється.
- Так,продовжує товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки якої: болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один
щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми
дiти працi, дiти землi, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смiємо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
- Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiшає.
- Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин
доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили їх життя. Бачили,
роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що
то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони отi великi маєтностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так
треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй є, не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це
належить усiм людям, що живуть iз працi рук своїх; належить порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
Голос промовця пiдноситься, набирає звучностi, сили, переконання.
Селяни слухають. Очi їх поволi загоряються. Промовець згадує партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за
волю та землю. Згадує свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У
рожевих барвах малює привабливi картини прийдешнього, коли то могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх своїх ворогiв.
Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажає собi сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю героїв боротьби i працi.
Так. Селянський люд знає, що буде далi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на бiлому рiвному чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби.
Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi i ночi проводить у
полi. Усiєю душею ненавидить "їх". Не бажає "їх" бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов
звiр, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає
небезпеку.
З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?..
- Вже, тату!.. Але... - i пояснює. Чоло Матвiя наповзає на очi.
- Так до "предсiдателя" їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далi. А де
ж Титко?
- Втiк, халєра. Тiльки припер додому, навiть на двiр не заїхав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто
знає, в яких хащавинах вiн "возить копи"...
- Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок
видався... А?..
- Був у нього,- перебиває Володько, знаючи, що батько має на думцi
"предсiдателя".
- Ну i що?..
- Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi".
- В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози поломанi, конi скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь...
А козаки налягають, щоб везти їх далi. Володько цiлий день не їв.
Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи.
- Сиди дома ти. Я ще поїду... Подивлюся на "них"...
Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй поїхав далi. Володьковi протести
зайвi. Матвiй ще є все-таки Матвiй.
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
- Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
- Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
- Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров'ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
- Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк.
- Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
- Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн.
- А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
- Ти тут? - запитав вiн.
- Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
- I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
- Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
- Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде...
- Як буде?..
- Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина...
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
- Я, тату, думав над цим...
- Так?
- Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там... Я,
знаєте, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто
роздерти i все... Лють мене їсть...
Матвiй думає.
- Аби тiльки,- каже,- всi до цiєї думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi - нема нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i
тут мiсце!..
А по хвильцi додає:
- Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там
поїхав, стоїть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
- Ну, зрiжемо цього.
Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь.
Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим своїм
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз
чола пiт.
Цiєї ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Двоє
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село наїжджають "товаришi" i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'їжджають усе новi та новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три днi
проїздив з агiтаторами по селах. Приїдуть до села - сход. У школi
збираються дядьки. Обличчя їх на квiнту. Настрiй - нуль. Знаємо, мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд
перших днiв революцiї на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
Вилазить на стiлець:
- Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слiв, за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до
вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше
втомлене, вимучене довгою революцiєю село. Нiкого не обходить те, хто тут
жиє i чи має вiн що їсти i в що вдягнутися... Нiхто також не завдає собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не дає анi одної соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох
рук...
- Правильно! - перебиває хтось. Настрiй слухачiв прояснюється.
- Так,продовжує товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки якої: болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один
щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми
дiти працi, дiти землi, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смiємо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
- Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiшає.
- Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин
доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили їх життя. Бачили,
роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що
то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони отi великi маєтностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так
треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй є, не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це
належить усiм людям, що живуть iз працi рук своїх; належить порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
Голос промовця пiдноситься, набирає звучностi, сили, переконання.
Селяни слухають. Очi їх поволi загоряються. Промовець згадує партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за
волю та землю. Згадує свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У
рожевих барвах малює привабливi картини прийдешнього, коли то могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх своїх ворогiв.
Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажає собi сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю героїв боротьби i працi.
Так. Селянський люд знає, що буде далi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119