Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати
великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п'ять мiлiонiв! Сорок п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх фiзичну силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже мiй! Таж ви,
коли ви маєте хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки... Вiн
знає їх напам'ять. Одначе вiн слухає далi... Слухає, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як
часто вiн вживає цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi... Навкруги границi...
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається до нього завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до неухильної дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.

VI
Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як падає дощ чи снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже вiн так
добре знає. З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки
очi виглядають.
Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя
вигортає з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи подає Катерина.
Хведот або вiдкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тодi
солому вiдкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому.
Потопчеться пiсля.
Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганяє тiльки по школi, а це ще бiльше
затягає роботу.
По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяної пашнi. Та найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою - повно куряви. Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнiзда їх вiдкритi, а
це не так приємно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла їх, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвiїв
кiт нищив їх вiд ранку до вечора. Крiм того, бив їх кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипає
в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгортає чисте зерно,
насипає його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка
засипаються до дiжок, а конюшина стоїть у густих мiшках.
У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi
зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути
кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з
Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотiлося дочекатися тiєї
доброї хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, "на
тимчасом" збудована.
Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi,
нетутешнi... Хто знає, де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто
знає, де буде його хата... Вiн сам того не знає. Щовечора по роботi
миється, зачiсується та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди вiдносить свої
сили, своє тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе
тi хати - всi хати, всi тi люди, що в них. Любить їх. Любить серцем,
кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнiвається -
гнiвається з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому ми такi?
Сам себе питає, сто разiв, двiстi разiв... Безлiч. А питаючи, сам i
вiдповiдає... Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слухає її та
й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити. Прошу
менi не перешкоджати...
Поволi наближається Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько поїхав
до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй завжди сам
продавав пашню але тепер йому "якась колька влiзла в ребра". Старий не чув
себе добре.
- Ти б, Володьку, зробив це сам...
- Добре.
Вечором Володько вертався з мiста. Їхав гренджолами. Була гарна санна
дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали
парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами[23]. Полоззя саней
легко ховзалось по вчовганiй дорозi. Часом траплялись затоки. Сани з
розгону летiли вбiк, вдарялись об твердий снiговий вал, але конi
пiдхоплювали їх i вiдносили.
Навкруги безлюддя. Сонце зовсiм ховалося, i останнi його променi
освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi дерева,
нiби пробував свою силу. Кiлька непорушних, мов велетенськi пурпуровi
крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них.
Мороз поволi мiцнiшає, щипає за нiс, вуха, щоки. На санях порожньо.
В'язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiмається догори. Конi
йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто з котиковим
комiром. Тонка, висока... Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок.
Володько її пiзнав. Наталка. Нагнав її, придержав конi й привiтався.
- Звiдки йдете, Наталко?
- З мiста,вiдповiла коротко.
- Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? - придержав конi.- Отут.- Розправив
мiшки бiля себе.
- О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася. Володько закрив їй
дергою ноги.
Вйо! Конi рушили. Виїхали на рiвне. Володько шарпнув вiжками. Конi
весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпадає на боки збитий снiг.
- Маєте гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилястi гриви
маяли на бiгу.
Уривна розмова. Конi, вечорницi, дiвчата, хлопцi. Хотiлося сказати
багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й
перед ним Наталка встане. Володько притримує конi, але вони бiжать.
Невпинно бiжать конi, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув
вiжки, i конi зупинилися.
- О, як вам дякую,- сказала вона. Володько вийняв з рукавицi теплу,
тверду руку й простягнув їй.
- Будьте здоровi. Можливо, побачимось? - проговорив. Вона трохи
незграбно подала йому свою. Притримав її довше, нiж належало, аж вона
поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i
швидко вiд'їхав. За хвилину сховався за пригорбком.
Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи
змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр'ю. Ось
Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав про ту стрiчку.
Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi... I Володьковi,
а ще бiльше Василинцi. Вона розгортає свою стрiчку кiлька разiв.
- Правда, мамо, гарна?
- Ну, певно. Хороша стрiчка. Певно, дорога... Володько тiльки
посмiхається. Ну що ж... Iнодi, буває, людина якраз щось добре зробить...
Без цього не можна.
Володько лiг спати. Нi. Не спиться. Вона має чудовi очi. Дивляться
просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони дивляться. Усмiшка
її також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити,
так пiдносити...

У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись було
Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, є свято. Тепер нi. Тепер тiльки
люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родинi Матвiя
також є змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече.
На Свят-Вечiр родина так само сходиться до хати. Всi моляться... Але
Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони вже виросли.
Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матерi, мов доросла.
I ще одна змiна настала у Матвiєвiй родинi. За стiл до кутi всi
сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж Матвiєм
та Володьком одно мiсце порожнє. Нiхто там не сидить, хоча перед ним на
столi стоїть тарiлка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка.
Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, її ставить i
засвiчує сам Матвiй. Перед тим, нiж почати вечерю, всi встають i одну
хвилину мовчки дивляться на свiчку, її полум'я освiчує кожне обличчя,
покрите смутком. Всi знають, за кого горить та свiчка. Його iм'я не
висловлюють, але в серцi кожного горить те iм'я так само, як полум'я
свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином, iншим братом. Вiн пiшов i не
вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь витає в просторах рiдної землi.
Всi вiрять, що вiн колись вернеться на тому саме великому, каштановому
конi, на якому перед роками востаннє виїхав з батькiвського подвiр'я.
По хвилинi мовчанки Матвiй голосно, поволi, виразно говорить: "Отче
наш, iже єси на небеси, да святиться iм'я Твоє, да прийде царство Твоє, да
буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi..." По закiнченню молитви
всi хрестяться, сiдають i поволi починають їсти. Тиша. Свiчка горить.
Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим
фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все новi сльозини й
поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити
урочистостi, горнеться до неї i пошепки каже:
- То було за Україну... Не плачте, мамо...
Всi чують той шепiт. Володько дивиться на сестру. Йому хотiлося б
обняти її, поцiлувати, але не вiдважується. Все-таки вони мужицькi дiти, й
пестощi їм не личать.
А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна нiч. Так само свiтить
мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi у
вiкнi.
Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома
один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути...
На другий день до Матвiя приходить Катерина з Миколою. На столi
з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрiй пiдноситься. Микола рветься
полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде вiйна, що нiмець так не
погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Україну вiн ще не
вiрить, бо в неї вiрить Володько.
Матвiй з ним не погоджується, бо взагалi не любить свого зятя. "Не з
нашої костi, м'який i хлюстуватий..." Не хотiв, щоб Катерина за нього
виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. "Хай
собi... Тепер всi те й роблять, що полiтикують... Але по-дурному... Коли
треба було - мовчали..." Володько перечив батьковi: "Хай хоч говорять. I
це вже добре. Колись i того не було". Тут Матвiй змовчував.
Над вечiр Володько пiшов до Левинських. На Рiздво приїхав Олег. Роман
знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лiнкерт. Випити
необхiдно.
Володько не мав намiру входити в те товариство, але до нього
прив'язався Роман, i той погодився. Пана Глiба не було дома. Вiн пiшов
вiдвiдати учительку в Башкiвцях. Ключа вiд кiмнати мала матушка.
Роман попросив Олега, щоб вiн дiстав ключа. Олег дiстав. Пiшли до
школи. Олег, Роман, Володько, Лiнкерт i Саша. Сiли бiля маленького
столика. Випили. Над столиком на" цiлий зрiст портрет Шевченка. Саша довго
на нього дивився, I пiсля встав, взяв з лiжка простирало й завiсив
портрет.
- Нєчево єму на нас сматрєть,- проговорив задоволене. I Володько
обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",-
думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба.
- Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв
бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали.
- Хахлацкiй бог... В шубє i папахє,- казав далi Саша.- I Настаящiй
Пугачев,- додав.
Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги.
- Ви, Саша, не iмєєтє права аскарблять маїх гастєй!
- Нє тваїх, а маїх! - перебив його Роман.
- Тим гiрше,- перейшов Олег на українську мову.- Ти дозволяєш, щоб
твоїх гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускiє!.. Фуй!
Саша зареготав.
- Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети.
"Чого я тут? Чого я з ними?" - думав Володько.- "Геть звiдсiль!" Вiн
встав.
- Я вiдходжу! - проголосив вiн рiшуче.
- Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.- Не ми, а вони мусять
вiдiйти. Я дiстав ключа... Саша його перебив:
- Хто? Ми? Ми вiдiйдем? - при цьому вiдкинувсь на стiльцi й витягнув
ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно.
Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк i почав
низьким басом спiвати:
"Русь, i ти била прєкраснай,
А тєпєр гнiйот твой труп..."
Це обурило Сашу.
- Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росiї. Такою пiснею
ви її ображаєте.
Лiнкерт витягнувся на весь довгий рiст, заложив руки до кишенi й
пiдступив до Сашi.
- Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви
ображаєте Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви
були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте менi за
мого бувшого колегу Олександра Нуждiна,- При цьому вiн пiдiйшов до
Володька i церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лiнкерт круто
повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них, Володько та Олег
лишилися збоку.
- Панове, панове! - кричав Роман.- Та лишiть! Годi! От знайшли!.. У
мене нова пляшка!..
Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й розiйшлись. Виступив
Володько.
- Я все-таки вiдходжу! - проговорив вiн швидко й без прощання вийшов.
За ним вийшов Олег.
- Володьку! Куди йдеш? - кричав вiн навздогiн.
- Хоч зо мною? - вiдповiв Володько швидко й рiшуче...
- Куди?
- Побачиш.
- Я йду, але в мене ключi. Не можу їх лишити самих...
- Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя.
I Володько швидко вiдiйшов.
Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо було ясне, i свiтив мiсяць;
тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу - там,
то там - пролiтає велика снiжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди охоче. Вiн навiть
радiє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча бiг
вiн не тiльки до Сергiя чи хлопцiв. Хотiв бачити Наталку... Принаймнi
бачити.. Вiдколи пiдвозив її з мiста, стратив з очей... Навiть у церквi не
помiтив її. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi -
не виженеш... I не заставиш її чимсь iншим... I не заїси... Хай вже Ганка
вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух її, кожний усмiх, кожний
погляд... Ну, що може на свiтi ставити спротив? Це й є та мрiя...
Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс, коли
спинався на ноги й коли мiг уявляти "її". Ось вона й є. Нi, Ганко! Вибач
мою легковажнiсть...
Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, здається,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодцi"... З Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119