- Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачує вже спокiйно Матвiй i ховає свої
сорокiвки. А вiд'їхавши далi, з полегшею сказав:
- Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi з яйцями та
курми - бабське дiло.
А Володько весь час уперто слiдкує за цiєю боротьбою. Вiн весь у душi
на боцi батька, i його нехiть до жидiвки дуже виразна. Вiн майже
переконаний, що "та клята" їх усе-таки обдурила, що тi яйця i той пiвень
коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися.
Вiн ось уже не встигає на всi боки озиратися, щоб усе бачити, щоб нiчого
не пропустити. Усе тут йому подобається, i як було б добре i собi тут
жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi
тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i жебонять
вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками. Очi хлопця хочуть
усе обняти, але хiба то можливо?
Доїхали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка широка, якої
ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не має часу всього
того пояснити, тут треба пильнувати, щоб нi на кого не наїхати, але
все-таки тицьнув батогом на мури i сказав:
- То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До неї отам далi в
Рiвному i наша рiчка впадає.
О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото
їхав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн збудував монастир у
Дерманi. Його образ з "частинкою мощей" висить у тому монастирi...
А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй, мабуть, i риби
безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно.
Переїхали до Нового мiста i зупинилися на торговицi. Тут уже безлiч
пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують дядьки, жиди, галас неймовiрний,
погано пахне i духота нестерпна.
Матвiй закладає коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти
на возi i пражитися на сонцi - приємнiсть абияка, але вiн не нарiкає. Вiн
знає, що за щось його мусять iз собою брати, що їхати так даремно для
самої приємностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках, тут
стiльки цiкавого, що й немає часу сумувати. Вози, конi, дядьки, хтось
приходить, хтось вiдходить, там щось торгують, б'ють долонею в долоню,
клянуться, божаться, розходяться, знов сходяться. Усе то полонить
Володькову увагу, все то його дуже цiкавить.
А по довшому часi приходить батько, обвантажений двома фабричними
серпами, новою косою i ще якимись пакуночками. Володько дiстає своє -
велику, за три копiйки, французьку булку. Його радостi немає меж. До
Матвiєвого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи, випробовують
косу. Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзi подзвонювали об
обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що "нiчого собi", iншi
знов, що "здається, зам'яка".
Матвiй казав:
- Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш.
- То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
- То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi
добрi.
I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з Володьком полуднають -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала.
Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони
iдуть додому. Дорога не близька - двадцять верстов, до вечора ледве
доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь
увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i
по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок - навiть не було видно. Але булка
так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий
з'їв цiлу велику булку.
I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось
бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що "його" не переговориш
i не перепреш i що "вiн" задумає, те i зробить.
А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав,
людоньки, здоровля, а решта - фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти
до церкви - пiди, а не можеш - вiзьми та стань перед образом дома i
помолися вiд щирого серця, i думаєте - Бог не почує? Почує. Скрiзь почує.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило то
вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в'язах голову, щоб засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм
не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч
трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж
недурно сказано: хто шукає - знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють.

ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА
Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, їй тяжко, але день погожий, а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
Сапає i сапає, горне i горне валки, в'яже i в'яже снiп за снопом, з
намагою нагинається через той свiй живiт, руки тяжко орудують бирюком.
Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду при
поясi, їх двоє на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та й
нiколи.
Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там, де виднiє
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
- Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш.
Матвiй знає, чого їй треба додому, нi, вiн не буде в'язати, вiн також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти, за
бабою повитухою побити.
- Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн.
Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як є - пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, пiт
його заливає, сорочка нiби з води, схопив обоє граблiв i вже бiля самої
хати нагнав Настю.
Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй їй
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував, грiв воду,
на руках перенiс "їх" обоє на пiл. Бог дарував йому донечку. Маленьку,
дуже маленьку, боявся її торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом аж
до Дерманя за повитухою.
А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах... I
коли вiн увечерi гнав корови згори вiд лiсу дорожиною, назустрiч йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
- Haсi мама напели маленьку дiвцинку пiд тлепетком. Володько враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого вiн не може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати, мама стояла бiля комина i
трималась за пiдпiрку, їй треба було щось iз печi взяти, була блiда, не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
- Дiтоньки... там... для вас,- i вказала на їжу пiд комином. Щось їй,
мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володьковi не до їжi. На
поду в ганчiрках щось дуже безрадно закувекало, i вiн з острахом пiдiйшов
туди.
- Сестлицка? - дивується Хведот i спинається навшпиньки, щоб щось
побачити. Володько вилiз на пiл.
- Можна менi, мамо, побачити? - запитав обережно.
- Дивись, дивись, дитино... А я ось устану i пiдкину в огонь...- i знов
почала вставати.
Володько довго сидiв над сестричкою, довго дивився на те малесеньке,
розмiром у кулачок, якоїсь червонавої барви, головеня. Очi тiсно
затиснугi, ледь помiтний, з бiлим дрiбненьким мачком, носик, усточка
iнколи ворушаться, нiби вони ссуть. I коли вiн так дивився - вiдчув до
того сотворiння велику любов. Щось сильне i тривале увiйшло до його серця,
щось таке, що вiн понесе через усе життя. Це ж бо прийшла його
найулюбленiша сестра, яку названо в церквi Василиною.
Десь опiвночi вернувся Матвiй з повитухою. Дiти вже, хто де, спали.
Довго порались, а над ранок породiлля добре заснула. Пiсля того була
зовсiм здоровою.
На тижнi понесли новонароджену до хресту. Кумами тiтка Зiнька i дядько
Єлисей. Коли йшли до церкви, Володько i собi попросився. Йому не
вiдмовили. Радо йшов, як i всi, пiшки, вiдчуваючи, що вiн є учасником
якоїсь важливої подiї. Його маленька сестричка спокiйно лежала на руках у
тiтки Зiньки. У церковнiй проскурницi довго чекали на священика, що пiсля
прийшов i щось довго говорив з дядьком Єлисеєм. Потiм усi пiшли до
великої, порожньої церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух,
i почав хрестити. Володько не пропустив анi одної рисочки у цiлiй тiй
урочистостi. То священик щось читає, що знов каже тiтцi й дядьковi
повертатися i на щось дути, то знов тiтка i дядько проказують "Вiрую", то
знов дитину розгортають, мажуть її, кроплять, стрижуть. То знов беруть i
кладуть до води в великiй мидницi. Дитина розкричалася, тiтка Зiнька
старанно колише її на руках. I єдине, що Володьковi не дуже подобалось, це
те, що священик надто квапився. Здавалось, що вiн анi в гадцi не має, що
це його, Володькова сестричка i що з нею треба поводитись бiльш святочно.
Найближчої недiлi вiдбулися i хрестини, наїхало, як звичайно, повний
двiр гостей, усi свої, з нових приїхала лише Домаха з Пiвча, хрещена
Володькова мати, приїхала, як казала, навмисне, щоб побачити свого
хрещеника, якого так давно не бачила, була страшенно здивована, що
Володько так вирiс, що "такий гарний", i так була з того втiшена, що дала
Володьковi цiлого пiврубля. Володько своїм очам не повiрив, так сильно
знiяковiв, так почервонiв, так розгубився, що навiть забув поцiлувати маму
в руку.
- Поцiлуй же, смаркачу, маму в руку,- нагнала його мати.
Вiн поцiлував, але ж, Боже! Хiба це можливо, щоб вiн дiстав цiлого
пiврубля? Де ж таке .видано? То ж це такi грошi, що за них можна купити
зовсiм новi штани i кашкета навiть зi звiздою. Просто не вiрилось.
Але пiврубель лежав у його долонi як явний доказ, що це правда. Велика,
срiбна з головою царя монета, Володько не може надивитися, намагається
розiбрати, що там на нiй написано. Великий, круглий, двоголовий орел, а
пiд ним: "50 копєєк I899 г."; з другого боку голова царя з написом
довкола: "Б. М. Нiколай I iмператор i самодєржєц всєросс." - слов'янськими
лiтерами. Володько ще не розумiє, що то значить, але йому то подобається i
вiн завчив це напам'ять. То були великi грошi i першi. Таких ще вiн нiколи
не мав.
Хрестини пройшли дуже гарно, день видався прозорий i соняшний, було
досить з'їджено i випито, а пiсля гостi розiйшлись по дворi, по саду, по
городi. Садок зародив, молодi яблуньки погнулись пiд плодами, деякi з них
можна їсти, гостi їх хвалять, Матвiй оповiдає, яку де знайшов, як защiпив,
як посадив.
- Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на
ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають...
Гуторили i гуторили, а потiм до смерку гостi роз'їхались. До рання
залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна...
А другого дня почались знов буднi. Знов Настя в'язала, вибирала
коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла бiгти,
бо виходив Хведот i казав:
- Мам! Дитина плаце...
I мати спiшила "дитинi цицьки дати".
Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас товар.
Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине лiто поснувалось по
скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась сiвба
озимого. Скоро i осiннi сльоти навинулись, у полi спiвають i мокнуть
пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько.
А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як Юхимiв
хутiр, зненацька забовхало, i Матвiй означив одразу, що стрiляють "з
орудiй". Бум! Бум! Бум! Цiла баталiя розгорнулась, люди стривоженi,
зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про ту стрiлянину. Виявилося, що
"москалi" розпочали якiсь великi, осiннi маневри, заговорили про
можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не знає, хiба що "з германцем"
або "австрiяками", хто там у тому тепер розбереться, "казет" нiхто не
читає, а так лише "з чуток" люди довiдуються i сердяться, що геть-чисто
витовчують озимину отi москалi.
Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на
дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там побачив багато москалiв, що
йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд дощем, мокрi, мов кури, зi своїми
рушницями. До-рожиною їхав вiддiл вершникiв, на дуже гарних конях, а
дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм не вмiщаються у
звичайнi колiї, їхали через поля, де попало - чи там засiяно, чи не
засiяно.
- А, то все нiмець бунтує,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю
з церкви.- Але нашi як йому наложать - буде знати.
А москалi все йшли та йшли i було їх багато. Iшли на Лебедi, на Острiг,
через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили табiр,
там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько вже там був,
москалi вiдiйшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзикiв,
консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все
то понiс додому. Придасться.
Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять
тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi, але такого ще не
було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували i
везли ранених.
Але минула осiнь, прийшла зима, а вiйни не було. Почали про те
забувати. Життя пiшло своєю чергою. На хуторi Матвiя буднi.
Володько мав iти цiєї осенi до школи. Батьки над цим говорили i радили
i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такi мiцнi, щоб
мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в
Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома" а на другу зиму вже напевно
дадуть до школи.
Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа його
манила i тягла, мовби магнiт.
- Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi.
- Їм, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом
замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались...
Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга i
рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не
ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все минуле заважало. Зате почав
учитися. Василевi книги пiшли в рух, тепер уже букварцем одним не
обмежишся. Батькова Євангелiя також придалася. Стрiчка за стрiчкою
розлущував її змiст, i все те дивувало малого надзвичайно.
Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I то випадково. На
горищi, як вiдомо, стоїть ота таємнича, велика матiрня скриня. У нiй там
повно всякої всячини, доступ до неї заборонений i замкнута вона на мiцний
замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, i вони
разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василевi тодi як слiд
дiсталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скринi, Василь це
добре знає, появились новi бутлi слив'янки, i Василь уже вiддавна ламає
голову, як би туди краще дiстатися.
Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi,
а зовсiм чимсь iншим. Володько знає, що мама переховують там якiсь стapi
книжки i папери, нiхто не знає, що то за книжки i для чого вони там
ховаються але вони там були, i скiльки Володько не просив, скiлькх не
молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119