Сумний i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. "До тебе,
люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться"... Так.
Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
- Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
- Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму
зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по
блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй
Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять.
Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з
приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I
також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української
комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що
нiколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна
думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка.
Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як
вiтри вiють i дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто -
"рихтик" до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй
дядько Гапон, коли вертається з "трахтиру" до своєї куми Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть
неї оцього навiженого принесло.
I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" шиє найкращi галiфе i
френчi.
Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi
люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi
притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з
Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в
своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять
оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до
переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх
галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв.
Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса.
Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса
полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн
дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує
руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по
скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже
лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися,
як танцюють.
На залi гримнула оркестра. В'язанка пiсень Давидовського надає всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по "фойє" та коридорах.
Тут знов щастя всмiхається Володьковi.
- Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм зайвi, а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде звертати увагу. Володько щасливий неймовiрно. Власними руками
торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода носити
цi стiльцi. Бiгає, гримотить кованим чоботом i, видається, нiби на однiй
нозi гицає.
I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших панують по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, нiби продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усiх дивиться. Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi метелики, почiплялися кутикiв їх рямцiв. А
посерединi великої стiни владною i певною мовою твердить плакат: "Встане
Україна i розвiє тьму неволi".
Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона
увiйшла, розмiстилася. Раз, два, i бризнув вальс. Залу заливають,
заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в спокою. А тут за
спинами людей вiн зовсiм непомiтний i нiчого такого кепського не
станеться, як вiн i собi послухає вальса та полюбується, як отi шаленi
люди крутяться. А тут йому зовсiм вигiдно. Вiн i не думає лiзти на
презент, отуди до переду. Хто хоче, то i звiдсiль все побачить. Само
собою...
А зала живе. Музики розгойдують "Дунайськi хвилi". Ходором пливуть
пари. Приємно, радiсно. Володько бачить це уперше у своєму життi. Гордий,
що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна персона, одначе неважно йому
грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пiзнати розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, своїм товаришам з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу до верхiв, де так
радiсно, просторо й ясно.
I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не їдуть. А
хто його знає, чому не iдуть. Бачить виразно батька, як той лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр. Це Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого i недужого батька, а сам отут
розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто
порається з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться йому по всiх закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiякої не роблять шкоди.
- Додому, додому, хлопцi! Спать пора!...
Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки треба. Онде i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант на
ньому. Вiн прилип до неї, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
свої iменники та прикметники...
Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi падає
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi. Через широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих чинiв", що кiлькома поверхами стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi
розтає.
Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину.
На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос виспiвує "Коробочку". Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки,
швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi "великої хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама
сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а
великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
- Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах
лазиш? То ти так вчишся?
- Ви приїхали? - не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
- То вiн, чуєте, кумо, на "приставленiї" був. У семинарiї в нас усе
приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка.
- А тато де? - питає хлопець.
- Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната
наробила. Совається в постелi...
- А ви самi приїхали?
- Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув i за чоботи.
- Що ж є татовi?
- Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
Володько стоїть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи.
- Ну, а хто ж на господарствi?
- Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить,
один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту
знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобiт не має бути, як то
в жижликiв мiських... Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
- Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
- Нiчого. Зате взуєш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть...
- Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
- Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном... Та по Корнiєвi, та по
Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого
воно отак дiйде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба... Виродок, хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
- Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. "До тебе,
люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться"... Так.
Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
- Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
- Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму
зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по
блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй
Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять.
Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з
приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I
також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української
комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що
нiколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна
думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка.
Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як
вiтри вiють i дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто -
"рихтик" до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй
дядько Гапон, коли вертається з "трахтиру" до своєї куми Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть
неї оцього навiженого принесло.
I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" шиє найкращi галiфе i
френчi.
Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi
люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi
притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з
Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в
своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять
оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до
переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх
галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв.
Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса.
Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса
полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн
дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує
руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по
скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже
лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися,
як танцюють.
На залi гримнула оркестра. В'язанка пiсень Давидовського надає всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по "фойє" та коридорах.
Тут знов щастя всмiхається Володьковi.
- Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм зайвi, а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде звертати увагу. Володько щасливий неймовiрно. Власними руками
торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода носити
цi стiльцi. Бiгає, гримотить кованим чоботом i, видається, нiби на однiй
нозi гицає.
I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших панують по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, нiби продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усiх дивиться. Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi метелики, почiплялися кутикiв їх рямцiв. А
посерединi великої стiни владною i певною мовою твердить плакат: "Встане
Україна i розвiє тьму неволi".
Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона
увiйшла, розмiстилася. Раз, два, i бризнув вальс. Залу заливають,
заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в спокою. А тут за
спинами людей вiн зовсiм непомiтний i нiчого такого кепського не
станеться, як вiн i собi послухає вальса та полюбується, як отi шаленi
люди крутяться. А тут йому зовсiм вигiдно. Вiн i не думає лiзти на
презент, отуди до переду. Хто хоче, то i звiдсiль все побачить. Само
собою...
А зала живе. Музики розгойдують "Дунайськi хвилi". Ходором пливуть
пари. Приємно, радiсно. Володько бачить це уперше у своєму життi. Гордий,
що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна персона, одначе неважно йому
грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пiзнати розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, своїм товаришам з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу до верхiв, де так
радiсно, просторо й ясно.
I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не їдуть. А
хто його знає, чому не iдуть. Бачить виразно батька, як той лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр. Це Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого i недужого батька, а сам отут
розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто
порається з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться йому по всiх закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiякої не роблять шкоди.
- Додому, додому, хлопцi! Спать пора!...
Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки треба. Онде i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант на
ньому. Вiн прилип до неї, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
свої iменники та прикметники...
Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi падає
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi. Через широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих чинiв", що кiлькома поверхами стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi
розтає.
Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину.
На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос виспiвує "Коробочку". Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки,
швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi "великої хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама
сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а
великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
- Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах
лазиш? То ти так вчишся?
- Ви приїхали? - не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
- То вiн, чуєте, кумо, на "приставленiї" був. У семинарiї в нас усе
приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка.
- А тато де? - питає хлопець.
- Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната
наробила. Совається в постелi...
- А ви самi приїхали?
- Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув i за чоботи.
- Що ж є татовi?
- Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
Володько стоїть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи.
- Ну, а хто ж на господарствi?
- Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить,
один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту
знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобiт не має бути, як то
в жижликiв мiських... Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
- Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
- Нiчого. Зате взуєш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть...
- Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
- Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном... Та по Корнiєвi, та по
Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого
воно отак дiйде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба... Виродок, хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
- Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119