Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
- Володя! Пiдеш з нами? - питає Роман.
- Куди?
- Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого
диявола.
- Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
- Що за таємницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь сяє.
- Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все
решту ми обговоримо.
- Що там? - питає Лiнкерт.
- Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт!
Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман.
- А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся
горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака.
Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв
його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi
подалися в сад.
Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорi
ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з
безконечним пiдголосником парубоцька пiсня.
Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув:
- Геть зi свiтлом! Хай живе темнота!
- Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя! - додав
Олег.
- Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт.
Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися.
Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара
краплин огрiє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
- Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
- Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
"Слаб, i смiрiться гатов!
I предкi маї пакалєньє рабов!"
- продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока!
- "I нєжностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i гримав кулаком по
розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте!
"I ета рука нє падiпмєт..."
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає.
Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Менi
все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю
її, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя.
"Русь, i ти била прекрасна,
А тєпєр гнiйот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасiнєл i вєсь разпух",
- затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому
перечити.
- Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не знаєш, що кожне слово моє -
рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв
сказати. Ви, молодий чоловiче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко
й глупо помиляєтесь i не знаєте людської психологiї. Все, що я кажу, так
собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому є. Так, так. Я
людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i
одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
"Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша.
"Сi-iльний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам".
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по
саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн
пiдноситься, хитається, нiби бажає вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками
яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси
витягають пiд саме небо:
"По Дону гуля-я-яєт казак маладой..."
З буди виривається:
"Ца-ар православний!
Боже, царя храни!"
Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. "Цар православний!"
Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем,
пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй
тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить,
нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у своїй кiмнатi, читають
якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
- Ти тут, Володя? - запитав вiн.
- Тут! - вiдповiв Володько.
- П'яний? - запитав знову Олег.
- П'яний! - вiдповiв Володько.
- З'їж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки
крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi?
- Так, Олеже!
- Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай
буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало
свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в
один день зарядити.
- Ти розважаєш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти,
але з буди почали гукати:
- Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в походi!
- Iдiть ви до чортової матерi,- буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у
руцi, Лiнкерт виплутався з темноти.
- Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не
пiдходити! Три кроки!
- Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний!
- П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить Роман.- Молодець Володя!
Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володi!
Роман i Лiнкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули їх
i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт взяв Володька
за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити:
- Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумiєте жартiв? Ви,
дивiться! Який-небудь дурачок Ромка...
- Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта Роман,- коли це говорить
Лiнкерт.
- От бачите! Ми розумiємось. Ми свої люди! Нам все нiпачом! Нам плювать
на всi закони, на всi правила, на всi моралi! Вузькi мiщанськi рамочки,
забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови - все нам плюнув i стер. Нi,
Рома?
- Так, Лiнкерт. Ви князь!
- Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з
Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив Гоголь, так
говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумiєте, Володя? А через те
наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову, збирайте всiх
страждущих i плєнєнних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягнiть
його куди хочете. Позволяю!
Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька.
- Даремне ви думаєте,- говорив вiн,- що я проти України. Я є пiвнiмець.
У менi нiмецька кров! У моїх грудях тiльки б'ється руске серце, бо люблю
широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У
грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.
26
Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I теля може себе
таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси, з пiвночi, вiд
тайги й океану. Цар якiйсь моїй бабцi наказав взяти собi опричника
Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став рускiй... I люблю свою
Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок Вашингтонiв вiддам. Бо я
рускiй! Так само як Лєнiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а
все-таки руска людина.
I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе чарок, тим мова
його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi планети, всi
мови, всi люди землi, їли огiрки, житнiй хлiб, пили солону воду з
оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов мiсце, й
заснули.
Один Володько не заснув. Пив, ввiйшов в азарт, лаявся, кляв все
навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив усiх
i пiшов у морок осiнньої, холодної ночi.
Було вже тихо. Село спало, тiльки перекрикувались голосно й сутужно
ранiшнi пiвнi. Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки тi
бiльшi, ядернiшi цупко трималися своїх мiсць. Хати, понуро задуманi й
задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi
одна людина не показалася на дорозi, тiльки на перехрестi коло Гершка
стояли одягненi в кожухи два вартiвники.
- Хто йде? - озвався вiд них голос.
- Свiй! - байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi.
За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi
розвивалася, й далеко-далеко ледве помiтно на обрiю чорну смугу
жолобецького лiсу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення
мучило його, i йому не хотiлося так вертатися додому. Чи не краще
завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч, але й нiч має свої
чорнi очi. I в ночi є щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе до
самого сумлiння.
Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш. Мусиш торкнутися
того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав - iди, вези,
тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було...
II _
Сергiй Макарiв мав дивну звичку посмiхатися в ус. Сидить, курить
цигарку, пускає густо дим i мiркує. Лається зрiдка, зате з чуттям. З часу
як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став
веселiший.
- Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун!
I закурював, дим iшов, колотився над Сергiєвою розкошланою головою. Не
було iншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так ось
жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але й поза тим є
свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував цiлi
ночi. Раз до Крем'янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi. Вправив
його в саморобну рамку й примостив бiля святих. На дворi також зробив
вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба, а навколо нього три
лiтери: У. Н. Р. "Це вiд чортiв",- казав вiн i посмiхався в вуса.
Мав вiн клопiт з батьком. Занадився старий до Теклi... А Текля
Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися. Це сердило i
Сергiя i Мокрину.
Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед
роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори.
Сiдали десь збоку й говорили.
Пiсля цього Сергiй попав спочатку в "Просвiту", далi почав арифметику
вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.
I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося.
- Добрий вечiр! Сергiй дома? - дивиться Володько у темряву й нiчого не
бачить...
- Заходь, заходь,- вiдповiдає з темряви голос,- Мотре! Засвiти! -
гукнув на сестру.
- Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов. У зубах у
нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку.
- Де був? - проговорив грубо й уривно.
- У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько.
- А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли зайшов... Не
каявся б... А що нового?
- От хочу виставу робити... - вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi.
Сергiй здивувався.
- Ти? - крикнув вiн.
- Я. Розумiється. А ти також... Притягни iнших хлопцiв. Потребуємо
хору.
- Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер думаєш робити? - запитав вiн
знову, нiби не вiрив.
- Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрi
спiваки? Антiн? Ще хто?
- Є досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро мають вернутися з вiйська
Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я цього допну, -
додав вiн по короткiй надумi.
Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була обговорена. Повернули
назад. Володько мав багато що розповiсти своєму приятелевi. Дiйшли аж до
церкви. У Левинських свiтилося, i Володько вiдважився вступити до них,
незважаючи на час.
Його дуже радо зустрiв Роман, одначе вiн хотiв говорити з панною
Ольгою. Тимчасом усiвся в їдальнi, де свiтилась на столi мала нафтова
лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi, коси не
заплетенi, тiльки зв'язанi на потилицi стрiчкою.
Обережно почав говорити про своє пiдприємство.
- Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга. Вона вiднеслася
до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити їй, що грати на сценi
зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi?
Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька.
Панна Ольга погодилася.
Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу
вистави. Кожний щось пропонував своє, один тiльки Саша мовчав i не
втручався до цього.
Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому
здавалося, що починає жити. "А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?" -
говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацiї, артистiв, публiку.
Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це село стоїть на цьому мiсцi
багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить
Володько, починає думати про це, шукає людей... Це ж дуже цiкаво. Зводити
тих людей, вибирати з них кращих i казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити їх на їх
справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i
небувалi...
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною
Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у
дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль?
Володько сказав:
- Матiр.
- Матiр? Стару? - перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася.
Володьковi щось треба казати.
- Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби
жартома, але вiрив у свої слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це
одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька... - i
Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi своє
помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна
дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по
селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що
його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i
запропонував свої режисерськi послуги.
I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Києвi, Петроградi, Москвi. Вiн мав
знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п'єси.
Нарештi, у нього на носi пенсне... Володько навiть здалека не мiг
рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-своєму.
Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то
рухи. Кожний голос має своє мiсце. Розумiється...
I справа пiшла.
Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика
лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко...
Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи... Захiдний вiтер
нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги
розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiмається догори, а котиться по
мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по кострицi на городi. Ворони
сумно чистять свої дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з
города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов
покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують у такi
днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому,
виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..."
Цiєї осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка
перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд
Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi
гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до
ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там
люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються...
До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до
цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото
не болото, а вiн iде. Коли вертається, нiхто не чує. Це не
по-господарському.
- Знаєш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i маєш свiй
розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай
господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе... Це казав
козак...
- Ви боїтесь полiцiї? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився.
- Ну... То нi... Але... Володько перебив старого:
- Тату. Я знаю, що роблю.
На цьому їх розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити
мати.
- Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а
заберуть тебе...
- Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А
сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i
бачив їх. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив.
Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що
ж то за шум", смiявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала
гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, i та приїхала.
Часом заходив до Андрiя Рони.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119