"А там в
ополонцi, на ставу",- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
- Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
- Не тягни так! - скаржиться Хведот.
- Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
- Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
- Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись,
починає:
- Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
- Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
- Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
- А чий ти? Вiн вiдповiдає:
- Нiчий... - i всi регочуть.
- А як ти звешся?
- Нiяк.Знову регочуть.
- Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
"I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки: "Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'єш! Порвеш!.." I скрiзь, що не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в тiй хатi? Хоч би
песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи розносить". I не поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько не бачив нi
одної блохи.
НА РIЗДВО
Тиждень перед Рiздвяними святками залишив батько каменоломню i був
дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
До коней має, видно, Матвiй щастя. Купленi "шкапенята", що спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вiвса,
бо все пiшло "на землю", зате їли добру сiчку, облиту картопляною юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не те, що тобi яка-небудь болотяна
смердяча отава. До всього, каже Матвiй, худоба любить, щоб за нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй, вичисти, не давай
якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобинi також погана вода
шкодить.
Свої мiркування Матвiй здiйснює на практицi i може похвалитися добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а в полуднi, коли не було й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було тепло та сухо, в жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво. При входi
Матвiя вони вiтали його своїм "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося.
Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i нiколи не минає
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими своїм знанням цих тварин, їх
породи, їх вiку, їх цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди
її обмацає, потягне за рипицю, "чи тверда", загляне в зуби, "скiльки
рокiв", скаже скiльки за неї "можна дiстати" i особливо добре пам'ятає
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив надто мастi сiрi, гнiдi i карi, особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
Рябих коней не може терпiти.
Володько то вже на такому не розумiється. До коней, правда, вiн ще не
дорiс, але i взагалi вiн мало цiкавиться господаркою. Його бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та
краї далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш думає i мрiє, забиває собi i iншим тим голову i не дає нiкому
спокою своїми вiчними запитами, на якi рiдко дiстає вiдповiдi.
Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху,
що годували, "земля з'їла", а без "свiжини" що то за свята. Анi тобi
ковбас, анi печенi, анi сала. Але все-таки - звiдки-звiдки i якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi, сливи та
яблука свої. Господи Боже - мало не два карбованцi готовими грiшми
видалось, аж страх подумати - таке нечуване марнотратство. Але ж на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв обiйтись не можна, хоча
тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй усiма силами проти тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i маєш свято.
Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди, так i ми будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам їх i касувати, а не добра та
пташка, що свого гнiзда цурається. I вона пече, i варить, i смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. I
фасольову юшку з олiєю, i смажену та запечену в тiстi рибу, i душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi калачi, книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що їх i не перелiчиш. Не забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для такої бiдної родини треба ще чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i виконує
вiн її дуже ретельно, дай Боже, щоб усi свої справи так пильнували. I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того свята i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст набрид, цiла та проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i поїдуть до церкви, i побачать усiх
своїх, а потiм напевно приїде дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька iз Залужжя,
можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько Єлисей, можливо й
дядько Омелько... Володьковi копiйки, гостинцi, щось почує нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмiє, а там пiде з колядою до
мельника та побережника, заколядує копiйок з п'ять грошей, а там i до них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорiє. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлу стосу наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене, i такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi готовляться сiдати за
святу вечерю. Розумiється, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвнює, хоча
i той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повiльно, всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати раз-два
за стiл, брати новi ложки i їсти. i чого тут ще всiлякi тi проволоки. А
тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть
ставати навколiшки i молитися.
Хоча все це Володьковi досить подобається, i та лампадка, i тi
свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он застелила стола
таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а зверху
з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з
кружечком зробленим квартою, з якої п'ють воду.
I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та iрмоси, та
кондаки всiлякi, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби їх хто жене в шию, тому їм духе
хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсiм не знають, що
далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий. Володько переказує
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься, розглядається
по всiх, як тi моляться, слiдкує за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна й
дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду тут же вертиться, раз стає
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки, i при тому
"мухи гонить", бо вiн тiльки й знає, що "вомаця. Сина i Святого Духа" та,
здається, першу половину "Отченашу".
Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказує всi, якi знає, молитви,
б'є глибокi, до самої землi, поклони, iнодi вдаряє правим кулаком у груди
i переказує:
"Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все дивується, що "мама
моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-своєму, i йому здається, що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана
у книзi, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, i
вiн довго про це не думає.
I кiнчається молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б'є три поклони зi словами: "Господи Боже, i нам даруй життя
вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на найпочеснiшому мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi ложки, i,
розумiється, й тут ще не без перешкод. Їх ще вiдтiль вигонять, мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на своє мiсце сiдає, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися натривало, при чому
Володько все намагається сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому дуже
приємно, уявляє себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд
того маленького Христа, що цiєї ночi у яслах народився.
А їсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько, i це те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов i знов
переживає свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все розливає. Його ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати, тим
бiльше розливає, аж поки батько змушений узяти його на колiна i годувати.
Але як же пiсля того людина себе почуває? Настрiй Хведотiв зовсiм падає, i
коли б не таке свято, вiн би напевно розревiвся, лише тепер вiн не
наважується цього зробити. Така лагiдна тиша, так гарно горять над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi, i це триває, нiби добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
- Ну, я ж i наївся! - крекче Володько, коли скiнчилась вечеря i вiн
мусить покинути своє мiсце на покутi.
- То проси Бога, щоб розсiвся,- додає Василь.
- Я такоз наївся,- подає голос Хведот.
- То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
- I я такоз навопався,- не вiдстає Хведот.
- Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко мати, що
швидко збирає зi столу, в якої ще повнi руки роботи i якiй дещо неохоче
помагає Василь.
Знов молитись. Нi. Анi Володько, анi Хведот не мають нiякого
молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в їх уявi перетворюються на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б вийти на двiр, там так бiло, чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б вiн мав
свої чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй луг, свою рiчку,
свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу вiн в цей час не наважився б. То
все-таки не той лiс пiд лавами, а справжнiй, i хтозна якi там можуть
страхи сидiти.
Але ось батько затягає церковнi iрмоси. "Христос рождається",
"Рождество твоє, Христе Боже наш". Вiн їх усi знає i все напам'ять. Василь
йому дещо помагає. Потiм переходять на колядки. "Дивна новина", "Небо i
земля", "Христос Спаситель в полноч родився". Батько сидить у чистiй
сорочцi i в "куцанi" наопашки, бiля столу, напроти нього на стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить на всi
боки, як вiхоть пшеничної соломи. Володько i Хведот сидять просто на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота батьковi, намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вдається i вiн пiдтягає своїм, надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хiба роззявити рота i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
Надворi мороз, але сьогоднi вiн не має доступу до цiєї родини. Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць обливає їх
своїм сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн пригадав, що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжої ковбаси, яку вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зi шкварками
та капустою без м'яса. Бувало, лиш на свiт благословилося, а вiн вже
вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво те саме, що на
Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скiнчився пiст i
починається свято. Але цього року все то вiдпадає - пiст триває далi...
Тому ранком Володько не квапиться вставати. Вiн лежить пiд кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки з Хведотом, бо
тато, мама й Василь ще опiвночi поїхали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все тепло, але пiд кожухом тепло, i вiн може полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i вiдходить в його
головi. Має ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
ополонцi, на ставу",- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
- Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
- Не тягни так! - скаржиться Хведот.
- Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
- Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
- Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись,
починає:
- Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
- Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
- Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
- А чий ти? Вiн вiдповiдає:
- Нiчий... - i всi регочуть.
- А як ти звешся?
- Нiяк.Знову регочуть.
- Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
"I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки: "Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'єш! Порвеш!.." I скрiзь, що не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в тiй хатi? Хоч би
песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи розносить". I не поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько не бачив нi
одної блохи.
НА РIЗДВО
Тиждень перед Рiздвяними святками залишив батько каменоломню i був
дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
До коней має, видно, Матвiй щастя. Купленi "шкапенята", що спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вiвса,
бо все пiшло "на землю", зате їли добру сiчку, облиту картопляною юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не те, що тобi яка-небудь болотяна
смердяча отава. До всього, каже Матвiй, худоба любить, щоб за нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй, вичисти, не давай
якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобинi також погана вода
шкодить.
Свої мiркування Матвiй здiйснює на практицi i може похвалитися добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а в полуднi, коли не було й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було тепло та сухо, в жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво. При входi
Матвiя вони вiтали його своїм "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося.
Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i нiколи не минає
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими своїм знанням цих тварин, їх
породи, їх вiку, їх цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди
її обмацає, потягне за рипицю, "чи тверда", загляне в зуби, "скiльки
рокiв", скаже скiльки за неї "можна дiстати" i особливо добре пам'ятає
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив надто мастi сiрi, гнiдi i карi, особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
Рябих коней не може терпiти.
Володько то вже на такому не розумiється. До коней, правда, вiн ще не
дорiс, але i взагалi вiн мало цiкавиться господаркою. Його бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та
краї далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш думає i мрiє, забиває собi i iншим тим голову i не дає нiкому
спокою своїми вiчними запитами, на якi рiдко дiстає вiдповiдi.
Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху,
що годували, "земля з'їла", а без "свiжини" що то за свята. Анi тобi
ковбас, анi печенi, анi сала. Але все-таки - звiдки-звiдки i якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi, сливи та
яблука свої. Господи Боже - мало не два карбованцi готовими грiшми
видалось, аж страх подумати - таке нечуване марнотратство. Але ж на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв обiйтись не можна, хоча
тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй усiма силами проти тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i маєш свято.
Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди, так i ми будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам їх i касувати, а не добра та
пташка, що свого гнiзда цурається. I вона пече, i варить, i смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. I
фасольову юшку з олiєю, i смажену та запечену в тiстi рибу, i душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi калачi, книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що їх i не перелiчиш. Не забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для такої бiдної родини треба ще чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i виконує
вiн її дуже ретельно, дай Боже, щоб усi свої справи так пильнували. I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того свята i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст набрид, цiла та проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i поїдуть до церкви, i побачать усiх
своїх, а потiм напевно приїде дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька iз Залужжя,
можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько Єлисей, можливо й
дядько Омелько... Володьковi копiйки, гостинцi, щось почує нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмiє, а там пiде з колядою до
мельника та побережника, заколядує копiйок з п'ять грошей, а там i до них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорiє. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлу стосу наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене, i такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi готовляться сiдати за
святу вечерю. Розумiється, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвнює, хоча
i той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повiльно, всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати раз-два
за стiл, брати новi ложки i їсти. i чого тут ще всiлякi тi проволоки. А
тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть
ставати навколiшки i молитися.
Хоча все це Володьковi досить подобається, i та лампадка, i тi
свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он застелила стола
таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а зверху
з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з
кружечком зробленим квартою, з якої п'ють воду.
I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та iрмоси, та
кондаки всiлякi, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби їх хто жене в шию, тому їм духе
хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсiм не знають, що
далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий. Володько переказує
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься, розглядається
по всiх, як тi моляться, слiдкує за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна й
дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду тут же вертиться, раз стає
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки, i при тому
"мухи гонить", бо вiн тiльки й знає, що "вомаця. Сина i Святого Духа" та,
здається, першу половину "Отченашу".
Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказує всi, якi знає, молитви,
б'є глибокi, до самої землi, поклони, iнодi вдаряє правим кулаком у груди
i переказує:
"Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все дивується, що "мама
моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-своєму, i йому здається, що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана
у книзi, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, i
вiн довго про це не думає.
I кiнчається молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б'є три поклони зi словами: "Господи Боже, i нам даруй життя
вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на найпочеснiшому мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi ложки, i,
розумiється, й тут ще не без перешкод. Їх ще вiдтiль вигонять, мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на своє мiсце сiдає, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися натривало, при чому
Володько все намагається сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому дуже
приємно, уявляє себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд
того маленького Христа, що цiєї ночi у яслах народився.
А їсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько, i це те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов i знов
переживає свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все розливає. Його ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати, тим
бiльше розливає, аж поки батько змушений узяти його на колiна i годувати.
Але як же пiсля того людина себе почуває? Настрiй Хведотiв зовсiм падає, i
коли б не таке свято, вiн би напевно розревiвся, лише тепер вiн не
наважується цього зробити. Така лагiдна тиша, так гарно горять над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi, i це триває, нiби добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
- Ну, я ж i наївся! - крекче Володько, коли скiнчилась вечеря i вiн
мусить покинути своє мiсце на покутi.
- То проси Бога, щоб розсiвся,- додає Василь.
- Я такоз наївся,- подає голос Хведот.
- То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
- I я такоз навопався,- не вiдстає Хведот.
- Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко мати, що
швидко збирає зi столу, в якої ще повнi руки роботи i якiй дещо неохоче
помагає Василь.
Знов молитись. Нi. Анi Володько, анi Хведот не мають нiякого
молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в їх уявi перетворюються на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б вийти на двiр, там так бiло, чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б вiн мав
свої чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй луг, свою рiчку,
свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу вiн в цей час не наважився б. То
все-таки не той лiс пiд лавами, а справжнiй, i хтозна якi там можуть
страхи сидiти.
Але ось батько затягає церковнi iрмоси. "Христос рождається",
"Рождество твоє, Христе Боже наш". Вiн їх усi знає i все напам'ять. Василь
йому дещо помагає. Потiм переходять на колядки. "Дивна новина", "Небо i
земля", "Христос Спаситель в полноч родився". Батько сидить у чистiй
сорочцi i в "куцанi" наопашки, бiля столу, напроти нього на стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить на всi
боки, як вiхоть пшеничної соломи. Володько i Хведот сидять просто на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота батьковi, намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вдається i вiн пiдтягає своїм, надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хiба роззявити рота i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
Надворi мороз, але сьогоднi вiн не має доступу до цiєї родини. Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць обливає їх
своїм сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн пригадав, що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжої ковбаси, яку вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зi шкварками
та капустою без м'яса. Бувало, лиш на свiт благословилося, а вiн вже
вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво те саме, що на
Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скiнчився пiст i
починається свято. Але цього року все то вiдпадає - пiст триває далi...
Тому ранком Володько не квапиться вставати. Вiн лежить пiд кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки з Хведотом, бо
тато, мама й Василь ще опiвночi поїхали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все тепло, але пiд кожухом тепло, i вiн може полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i вiдходить в його
головi. Має ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119