А
йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а
кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того - не вирiвненi
залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче
вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку.
Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi
ославленi "передачi". Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але
вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ...
Володько випадково був на подвiр'ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою,
i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму
старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвiтською, обрядовою
пов'язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з
рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила:
- Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
- Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу,
у якiй народився... Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки їх таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг,
кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не
знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
- Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
- А тебе не б'ють? - було першим питанням.
- Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
- А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої
папiрцi забрали.
- Я знаю,казав Володько.
- Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх
б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
- Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
- Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото
пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався...
- Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
"вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
- Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
- Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
- Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
- Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
- Була. На Чесного хреста.
- Що ж там?
- Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
- Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили. Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
- Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився
перейти на iншу мову.
- Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
- Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
- Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету -
безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень...
Лютий...
XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
- То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
- То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а також його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що
тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а
кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того - не вирiвненi
залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче
вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку.
Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi
ославленi "передачi". Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але
вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ...
Володько випадково був на подвiр'ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою,
i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму
старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвiтською, обрядовою
пов'язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з
рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила:
- Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
- Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу,
у якiй народився... Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки їх таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг,
кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не
знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
- Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
- А тебе не б'ють? - було першим питанням.
- Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
- А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої
папiрцi забрали.
- Я знаю,казав Володько.
- Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх
б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
- Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
- Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото
пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався...
- Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
"вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
- Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
- Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
- Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
- Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
- Була. На Чесного хреста.
- Що ж там?
- Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
- Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили. Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
- Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився
перейти на iншу мову.
- Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
- Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
- Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету -
безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень...
Лютий...
XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
- То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
- То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а також його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що
тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119