Дядько ж задер бороду i лютує:
- Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
- А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
- Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
- Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве. А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн
отам далi викине до рову.
- Таке б ми тобi й повiрили.
- Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
- Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
- Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє...
- А! Хiба так.
Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я - по ямах, по смiтниках, по
горищах i все те продати не за олов'янi перстенi, а за чистi грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з
таким бавитись.
Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше
три карбованцi...
Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко.
Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток,
навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i скрипка
готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй
громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий
бляху овальну, що на нiй "Государственное страховое общество" вибито,|
виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали", що дуже дивувало не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не
хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його
вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви,
зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його
волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього
яка зневiра.
Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з
Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За
панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її
боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi.
Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть
користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працює з рискалем i
ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут
стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько - веде
свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає.
Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
- Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв
ведеш?
- Дорога має бути де була! - бундючне заявляє Кузьма.
- Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же,
що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далi.
- Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
- Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! - говорить
Кузьма.
- Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй
хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад.
- Пусти повiд! - кричить Кузьма.
- Вернись - пущу!
- Не вернусь!
Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по
головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i
кидається на Кузьму. Дике i рiзуче - "гвалт, рятуйте!" - рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не
замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
- Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
Усi сипнулись врозтiч.
- Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
- Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! - гукала Настя i
намагалася його зупинити.
Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
- На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
- Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був знав, що з такою
халєрою прийдеться дiло мати - краще б їм чуму, нiж землю, виходив!
- Чекайте,казав вiн сам до себе i лють його швидко, мов буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, їм тiльки попусти - на голову
вилiзуть, чортове хам'я!
I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога раз назавжди пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли її рiвняти, i всi прийшли. Не з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
- Де, Параско, Титко? - питає Матвiй Титкову жiнку.
- Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
- Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
- Але ж у нас...
- Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за ним я сам
пiду!
I дiйсно пiшов. Тит орав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
- Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
- А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
- Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
- Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве. А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн
отам далi викине до рову.
- Таке б ми тобi й повiрили.
- Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
- Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
- Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє...
- А! Хiба так.
Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я - по ямах, по смiтниках, по
горищах i все те продати не за олов'янi перстенi, а за чистi грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з
таким бавитись.
Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше
три карбованцi...
Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко.
Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток,
навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i скрипка
готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй
громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий
бляху овальну, що на нiй "Государственное страховое общество" вибито,|
виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали", що дуже дивувало не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не
хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його
вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви,
зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його
волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього
яка зневiра.
Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з
Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За
панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її
боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi.
Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть
користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працює з рискалем i
ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут
стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько - веде
свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає.
Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
- Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв
ведеш?
- Дорога має бути де була! - бундючне заявляє Кузьма.
- Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же,
що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далi.
- Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
- Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! - говорить
Кузьма.
- Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй
хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад.
- Пусти повiд! - кричить Кузьма.
- Вернись - пущу!
- Не вернусь!
Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по
головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i
кидається на Кузьму. Дике i рiзуче - "гвалт, рятуйте!" - рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не
замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
- Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
Усi сипнулись врозтiч.
- Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
- Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! - гукала Настя i
намагалася його зупинити.
Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
- На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
- Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був знав, що з такою
халєрою прийдеться дiло мати - краще б їм чуму, нiж землю, виходив!
- Чекайте,казав вiн сам до себе i лють його швидко, мов буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, їм тiльки попусти - на голову
вилiзуть, чортове хам'я!
I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога раз назавжди пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли її рiвняти, i всi прийшли. Не з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
- Де, Параско, Титко? - питає Матвiй Титкову жiнку.
- Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
- Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
- Але ж у нас...
- Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за ним я сам
пiду!
I дiйсно пiшов. Тит орав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119