Винувато
дивився на свої порожнi руки i нiби дивувався, що вони таки дiйсно
порожнi.
- А де ж ти нарвала стiльки? - нарештi вирвалось у нього щось подiбне
на запит.
- Там! - тикнула рукою на пригiрок Ганка.- Там їх стiльки, що
Господи... Я занесу учительцi...
- Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов.
Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця
твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов... Там озеро...
Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся
має вiд вiтру над її очима.
- Умгу! - сказала вона.- А хоч, то я дам тобi цю квiточку? Може,
назбираєш ще таких... Ти ж знаєш цю долину?
- Ще б нi. Ми двi лiтi тут з угорщанами билися. А знаєш, тi чорти
"здорово деруться".
При цьому показав шрамик на чолi.
- Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч... Але й я його цiльнув...
Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як снiп звалився, їй-богу!... Ми пасли,
знаєш, отам... Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько з Iльком.
На нас напало... Ну... зо дванадцятеро... О, так. Дванадцятеро напевно
було. На Нiмого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав... Ах, коли
б ти тiльки бачила... Ех, як почав їм мастити... Але до них на помiч
пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком... Так просто й поставив менi
отут печатку.
- А болiло?...- запитала Ганка, широко дивлячись на нього...
- Ееет! - махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися. Ми восени порiшили
вiддячити їм... Як пiймали удвох з Нiмим одного постолячника... Я мав
отаку довгу "пiку" з вiльхи. Збив на цорупалок... Кров'ю вмив його...
- Ото! - похитнула головою Ганка.
Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не видумав. Щось подiбне
оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн зловив себе
на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою
брехню.
Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на яку Володько вказав,
квiтку.
- Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?... Володько подивився байдуже.
- Все одно, яку... Але тiльки одну? Що я з нею буду робити?
- Назбираєш ще! - майже викрикнула Ганка.- От який ти ледачий...- i
засмiялася. Володько зауважив також її зуби. Рiвнi i бiлi. Узута вона у
великi з широкими халявами чоботи.
- Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики...- зненацька сказав вiн.
Вона кинула погляд на свої чоботи...
- Хто менi купить? Тата забрали i, може, вб'ють, а дiд не хочуть.
Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, якi я матиму черевики влiтi...
Далi Володько оповiдає, як вiн з Нiмим минулої весни на отих он дубах
шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки хижi птахи.
Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж... Але вiн не дурний з
голими руками лiзти. Вiн узяв собi в Нiмого ремiнного нагая, за пояс
застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лiсу шукати
доброї берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже - не те
щоб боялися... Не хотiли мати клопоту... Ну його... Так вiн i каже:
"Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий сiк". Нiмий
рубає, розмахав сокирою i саме, як на тоте, пiдлазить Хведот. Нiмий
.розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби...
- Ах! - скрикує Ганка.- I не зарубав?...
- Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто
губи розм'якшив...
Далi Володько згадує кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами...
Скрiзь Володько герой, скрiзь хоробрий, скрiзь перший...
Але Ганка вiрить. Чому б їй дiйсно не вiрити, коли вона взимi сама
бачила, як Володько Фоновi Гарбузi морду набив. А Фон же на цiлу голову
вищий за Володька, має п'ятнадцять лiт i ходить другий рiк у третю групу.
Бо Гарбуза не мав права... Карпiв батько Фанасько їхав до Гершка сiчку
рiзати... Кулi на санях зв'язанi старими посторонками. Один кiнець
посторонка з петелькою телiпався ззаду. Зi школи йшли школярi i почали
чiплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в
петельку. Шабелян нагнав конi, петелька зашморгнулася на нозi, шарпнула i
Назар проїхався вiд Польонової хати аж до магазину на власнiй сiданцi.
Коли б ще дорога рiвна, то ще сяк-так. А то груда замерзла... Кричав, як
скажений.
А Фон-халєра пiдбiг до Володька. То ти, каже, його пхнув i вiн попав
ногою в петельку.
- Брешеш! Я його не пхав! Вiн сам, шалапут дурний, влiз у петельку.
- Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобi наклав?..- i замахнувся на
Володька.
А Володько як пiдскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А
Антон, що любив такi видовиська, на цiле горло репетує: бий! бий! бий
Гарбузу! Ну й було смiху...
Це ж Ганка на власнi очi бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небi. Володьку! Вже час до школи.
Бiгли пiд гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Синi
очi такi ж, як i небо. Пiт на чолi, на носi... Фу!.. Скiльки не втирай
рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочiвки.
Прибiгли до школи. Увiйшли разом. Очi всiх дiтей направленi на Володька
i Ганку. Учителька серед класу стоїть i смiється. Вона щойно роздала дiтям
старi часописи, пуделка з пасти та коробки вiд пушок, як нагороду за
квiтки. Всi радi, всi вдоволенi.
На кожнiй лавцi велетенськi барвистi паперовi шмати з картинами вiйни,
рекламами годинникiв, музичних iнструментiв, книжок, зубної пасти,
колонської води...
А Володько з Ганкою стоять коло порога, i учителька навiть не каже їм
сiдати на мiсце. Ганка така засоромлена, що зовсiм забула за свої квiтки.
Володько руки спустив, у лiвицi кашкета мне, обличчя палає, очi бiгають по
стелi, по старих ветхозавiтних картинах на стiнах, по помосту...
- Ааа! Ну, мої мандрiвники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут
радимося, щоб карету за вами пiслати.
- Ха-ха-ха! - регоче дiтвора.
- А онде-о Антiн впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися,
каже, що батько нiби на Трiйцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотiлося
провалитися в землю. Вiн лиш незграбно тупає на мiсцi.
- Ну, ну! Сiдайте вже, прошу ласкаво, на мiсце, але за спiзнення не
дiстанете нiчого з подарункiв.
Володько пiшов i мовчки сiв, його уста суворо i вперто затиснутi. Часом
пробiгає по них ледь помiтне здригання, а зуби так мiцно зацiпнутi, що їх
не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також i лиш час
вiд часу хлипала.
По лавицях розложенi коробки, пуделка, старi часописи, квiти, бруднi
дитячi руки. Учителька оповiдає про вiйну, з її мови постають картини
далекої карпатської баталiї, де в снiгах, скелях, проваллях кладуть свої
бiлi костi нашi брати , i батьки. Дитячi обличчя горять, очi свiтяться
жарiючими iскорками страху й здивування.
Але що у Володьковiй душi творилося, того не розкаже вiн нiкому й
нiколи. Картини вiйни, присмак слiз, барва сорому, тремтiння соняшного
променя зродили й визвали на кiн його буття велику тайну тайн - незрiвняну
з нiчим в красi i силi...
Весна виробляла свої веремiї, не дивлячись на нiщо. Земля, як i завжди,
пахтiла своїм тяжким п'янливим запахом. Лiс одягався i небо горiло
блакитним огнем.
Пора прощатися зi школою. Он Матвiй на полях чоботиськами грасує, сипле
пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, нiби крикливi ракети. Зiнька
хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володьковi шкода було кидати школу. Ходить до самого кiнця. Ганка також
ходить, але бiльше з нею не балакав. I так осоружнi хлопчиська проходу не
дають. З Фоном знов побився, навiть учителька зауважила, що "наш Володько
балує".
З вiйни доходять чутки, що в руськiй армiї появилися "iзмєннiкi".
- Ота проклята дрань! Ота зволоч! - лаявся Матвiй.- Кров людську
продають. А що робить Нiколай Нiколаєвич? Чому не вивiшує все дотла...
Кажуть, вiйську потрiбнi "снаряди", а вони сухарi печуть. У Карпатах
худоба гине. Коней гнилими снiпками зi стрiх кормлять. А такi конi. Боже,
Боже!..
Вiд Василя знов нема нiяких вiсток. Хто його знас, чи живий. Великдень
цього року, нiби поминальниця. Нема горiлки, нема спiву.
При розговiнню свяченим яйцем, i в Єлисея, i в Матвiя, всi Василя
згадували.
Одарка оповiдала:
- Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви... Господоньку
Святий! I церква та сама, i свiтла не менше, i спiвають хороше, а на душi
у мене нiби гнiт лежить. У Велику П'ятницю висповiдалась, до Причастя аж у
недiлю пiдступила, два днi рисочки в устах не мала. Стала навколiшки перед
Матiр'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодiв мною.
Кажуть, що то грiх за людинею та побиватися, та ще й у церквi... Але що
дiяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати. Грiх -
грiшний, але не могла... Про Бога треба б, так нi... Вiн, мiй сокiл, мiй
орел, моя кохана дитина, замiсть святого образа стоїть сумний перед моїми
очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постiль i так, мої людоньки,
зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офiрку
в руках тримаю, хочу перед образом засвiтити. В очах моїх темно, темно
зробилося, нiби хто мене узяв та й закрутив, а пiсля раптом поставив на
землю. Не можу на лаву звестися, щоб офiрку прилiпити. Вчепилася за рiг
столу, але не вдержалась. Як стояла, так i звалилася до землi. Плакати не
було сили.
Нiде нема радостi в тi днi. Нi на землi, нi на небi. Отже, i дзвони
дзвонили, але звуки їх, мов тiнь вiд густого лiсу, мов траур вiд чорного
серпанку. На цвинтарi дiвки не виводять "кривого танку", анi пiсень не
спiвають. Голови, як i завжди, барвiнком та паперовими квiтами квiтчанi,
але смiху не чути. вивiскувань нема, парубкiв чубатих нема. Є недолiтки,
що тягнуться догори, на пальцi спинаються i плачуть вiд мiцної затяжки
тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрiйських,
солдатскiє костi пiд снiгом лежать",- виспiвують дiвки.
А чиї костi? Пiшов Василь, Петро, Данило... Скiльки їх пiшло. Все в
Карпати, все пiд Варшаву, все у мазурськi багна, все в Августовськi
лiси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... I
звiдки вiзьметься радiсть?
На Великдень якийсь москалик плiвся шляхом i до Матвiя забрiв. Матвiй
запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все, що мала, виставила.
Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог так, видно, хоче. I
слава Йому, все-таки "нашi" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста
углиб його царства.
Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все
"оплiтав та оплiтав"...
- Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте,
по-простому...- вибачалась Настя.
- Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш... Да! Ти
старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни отiєї самої
не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд нього
був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай собi чорт спокiйно вiзьме.
Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родiну? Карпати родiна моя? Так?
Помиляєшся. Плювать менi на тi самi Карпати... От що... Родiна моя
Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не
розберу...
Матвiй замовк i знiяковiв. Видно, в тон не потрапив. Знати, це
"роззлоблений" москалик.
- Я уж, мамаша,- звертався москалик до Настi,- три рани в Карпатах
дiстав...
А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля
в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надiсланий, може, втiкач який,
що народ бунтує... Але що Матвiєвi до того за дiло... От наїсться i хай
йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами.
Зараз по Великоднi кiнчився шкiльний рiк. Пiсля випадку з Ганкою
Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрiчатися, не усмiхався.
Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дiстав, а Володько
навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув.
Пiсля останньої лекцiї останнiм вiдходив Володько. Учителька йшла за
ним i, коли Володько сухе "досвiданiя" кидав, протягнула руку i мовчки
взяла його за карк. Вiн оглянувся.
- Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з маленькою
порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кiмнати. Там чистенько,
пахнуть квiти, на стiнi чiтко тикає бiлий годинник з тягарками, жовтим
мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками.
- Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти
мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi
рускiє билiни... Ось про богатиря Iллю Муромця, ось...
- Ааа! Я то знаю! - аж викрикнув Володько.- Я вже знаю. Вiн був на
службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив з сiмох
дубiв великого Солов'я-розбiйника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
- Ну, бач,каже вчителька,- Ти знаєш вже бiльше, нiж я думала. Ах, ти
мiй синочок!..вирвалося у неї i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала в
чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi соромно i нiяково.
Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн її?
- Ти, Володику, не маєш на мене гнiватися. Я не хотiла тобi щось
кепського зробити. О, нi... Нiколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся,
але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна дiвчина.
Вона казала, що у недiлю прийде до мене... Хочеш, можеш i ти прийти...
- Нi... Я не гнiваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька
пiшов на вiйну Василь... Вiд нього нема вiстки... Я не знаю... У недiлю
мене, напевно, пошлють пасти худобу.
- Ну, як хоч. Матимеш час - зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко.
Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки... Скажи свому татовi i мамi, що
учителька їх вiтає, i будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку в
руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так довго сердився на свою
учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього i попросила
вибачення. Йому було б куди приємнiше, коли б це вiн зробив перший... А
так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись вертається Ганка. Вона
не тут мешкає. Вона мешкає по тому боцi школи на долинi.
Зустрiлись не вiтаючись.
- Гершкова Теся обiцяла менi пошити блюзку на Великдень, а ще до
сьогоднi не пошила...каже Ганка.
- Чому? - питає Володько.
- Каже, працi багато. А що менi до того... Менi в недiлю треба пiти до
учительки... У чому я пiду... А ти ще ходиш до школи?
- Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не знаєш?
- I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями... У нас їх щось з шестеро є.
Тата мого таки вбили...- i повiсила голову.
- У первих боях? - запитав Володько тiльки тому, що не знав, що
сказати. I вона мовчала. Тихо.
- Мабуть, пiду...- сказала нарештi...
- Треба йти,- сказав вiн. Обоє повернулися i вiдходять. Володько щось
пригадує, обернувся i гукає:
- Ганкоо!..
- Чогоо?
- Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька, але нащо воно
менi... Вiзьми.
Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися. Цiлий день до вечора
думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього лiта паринина на "придатку" пiд
тилявецькими городами, тому не має нiчого спiльного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з вiдром
до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не
видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила лементу, стрибнула,
як була, у воду i вирятувала.
З клунi летiв розхристаний батько. Схопив хлопця на руки i почав
гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав Володьком з усiєї сили, поки не
полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його дубочки були знищенi.
Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде.
Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були в
землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на своїх мiсцях,
там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевностi.
Вiн перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав
товариства, а особливо нiмого.
Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi приятелi оточили
його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрiї i манили кудись
- далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на степ розлогий, на
моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори, котять
i б'ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив'янi хмари, сiчуть
їх легко на куснi i вiтровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грiм
клекоче, мов мiльйон орлiв якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий свiт!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119