- вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому
серед хати кулi.Вiжу, атєц, ти на всьо свой глаз iмєєш... Панiмаю... Но
вайна сволоч разлажiла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнiйот наш
челавєк...
- Бо нема хазяїна... От воно! - вiдповiдає певно Матвiй.
- Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на
царя... Аа!
"Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм
не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi
цар. Сидить i царює, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi
iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто знає, що за мiнiстри
там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять,
запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом...
Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово
споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А
ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри,
подушки... Тьху! - теж вояки!
Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть.
Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг,
стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А
спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна,
мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили,
мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi.
Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч
вмирає. Кров ллється, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина.
"Паничики" - стало лайкою.
- Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана,
але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в
них кровi живої. Шкiра їх поту нiколи не пропускала, а пiт з'їсть людину.
Працею вигониться пiт з нутра...
Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина
дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у
мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло?
От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi
роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвгєвої "халупи" десяток
впхнуть i повернутись нiде.
Сiм душ своїх, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема
чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по
двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам
Матвiй у самий кут заб'ється, десь на пiч. Там справжня лазня. За
махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди
її диму не переносять. Кашель усi нутрощi вириває.
Москалики просять:
- Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i бєрi.
- Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх
дiвати.
- Трiдцать капєєк дай i берi... Всьо одно на фронте брошу...
- Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I
штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з
нiг до голови в палатках...
- Ех!.. Нєгдє i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок,
жiсть! Хахли нє умєють жiть... Багатиє, а дуракi...
- Зачєм, атєц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiвує
ярославець.
- Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,-
вибачливо i старанно заявляє Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу
хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали,
проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна
"грянула"...
- А тж i вайну по шапкє... Строй i толька... й,- додає в'ятчак.
- Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а
з бабами яка робота...
- Вєстiма,замикає саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ
занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, тєтка єя с ума
сашла... На что матушка кржхтєла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не
ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть нєгдє била...
- Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! - лютує ряза-нець,- У нас-та...
Вабче Хахландiя нє страна, а нсдара-зумлєнiє... На кой чорт защiщать
єйо... Рязань мая далеко... Пусть єйо нємец берьот!..
П'ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю
яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвiєвi хатчину "в
щепкi розпльовують" i все "угли радния" згадують. Кожному, видно, своє
нав'мi...
Матвiя духота з печi жене, дим очi вигризає. Але й на полу мiсця нема.
Його дебела постать страждає. Костi за день досить натрудяться i нема де
розiкласти їх для вiдпочинку.
На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "вєщевой мєшок", виймає
сало i їсть. Матвiй пiдсiдає до нього й вибачливо пояснює, чому вiн таку
малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi будується.
Вояк доїв добрий шмат сала i собi почав.
- Теє,починає вiн з протягом. Видно, полтавець...- От ти там
бiлобрисий,- тикає вiн пальцем у рязанця...- Чово так розкодкудахтався?
Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш... Волинь ти лаєш,
Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми
клишавими лапами. Старика от ругаєш... Але коли, так сказати, правду за
чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами твоїми поставити, то
вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся.
Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру
i потрусив нею над головою...- Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару
заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєнiє! Злiсть мене бере,
що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вдаєте, що гаспада якiсь... А
дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки
вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi... Мiхайловка, чи
Вшiловка, чи якась Розплюєвка в лiсах заборсалась. Iзба стоїть. Улiз i не
знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить.
Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi.
Йдуть спати i. батько наказує синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой
цєлу ночь... Вам би всьо, щенкам, куралєсiть!..Щоб не змилитись, бо мати у
лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу, дмешся, правда
очi тобi коле.
Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим.
Повiтря нагадує океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить
стерно своєї мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа
передає...
- Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку?
Чи знаєш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не знаєш, з
якого боку їсти її, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не
вмiють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержує.
- Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку...
- Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти
бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя...
Це вплинуло на рязанця.
- Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни своє рило й
мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе
ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортової матерi
в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат
кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за
Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз
на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчiє" дiстав... Ех, ви, ви!
Сохами землю дряпаєте. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа... Хами
ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - покоїв не виставив,
що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..
Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити
всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з
уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав,
слухав:
- Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися...
Брось!
- Нєє! Я йому докажу, що...
- Та брось, Ковалєнко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни
спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать твоя
кобила, дурака втелила!.. Молчать!..
Полтавець замовк i сiв на своє мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю.
Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать".
- Еее, ввобче вiйна роз'їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт,
диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закроїв бесарабець.
Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата
послали в первi бої на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш,
парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на
Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кiнцях штикiв, а пiснi
ж, знаєте? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи
камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив - все одно йохне нутро
твоє i вогонь очима вулканом виприсне.
У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах,
на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах" шугали... Стояли, значить, у
лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он...
(тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами
преподобної мироносицi Євгенiї Петровни, любвиобильної матрони славного
мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан - чурбаном,
сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв,
красу невинну.
Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi,
владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло
до всiх, включно Євгенiї Петровни, такими згуками, що тепер посвищи...
Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi
чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки, тьху, нюх
табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благодєнствiя, коли
над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з
перкальового юнака станеш отаким ведмедем - єж первий єсьм аз. Вуса тобi
таким ось рогом попруть, лоб зчугунiє, очi - олово, дивись не дивись, нi
думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як
пiнявий сплювок.
I тодi ти знаєш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно
бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого
карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лiсi на галявi
отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi
стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим
кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю,
ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми,
мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми
носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у
часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що
погони мої крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в
душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просякає i розводить лють мою
воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i
многолiття ринними голосами виводили...
I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою
горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то
всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до
землi припали i душами вп'ялися до її грудей.
- Здорава! - перервав котрийсь слухач.
- Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i
оповiдач майнув пальцями лiвої долонi.- А раненi от так i повзали по
власнiй кровi, мов моржi. "Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хрiста радi!" Кий
чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цiлiй галявi розволiк.
I так чоловiк спрашує: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут
чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська
менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя
торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi
челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть.
Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем,
як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог,
чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну
пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi
голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i
нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими
чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах
несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на
смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд -
мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського
животiння...
Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi.
Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" -
"А як ти? Що скажеш?"
"I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не
слухав, а жлуктив цiлим своїм єством слова солдата.
- Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу
землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого
пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв,
виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.."
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди
якимись таємними пiдземними ходами.
- Iш надайот! - зауважив котрийсь.
- Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца...
- Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий
полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
"Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
- Хлєба! - просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш,
коли мадяр...
А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший.
Розплювательний - вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на
дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять
п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум'ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки
отой змiст, який має в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима
кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй
лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат.
Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки
зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до
двора... Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до
Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi
явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д.
У штабi суд i розправа.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
серед хати кулi.Вiжу, атєц, ти на всьо свой глаз iмєєш... Панiмаю... Но
вайна сволоч разлажiла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнiйот наш
челавєк...
- Бо нема хазяїна... От воно! - вiдповiдає певно Матвiй.
- Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на
царя... Аа!
"Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм
не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi
цар. Сидить i царює, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi
iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто знає, що за мiнiстри
там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять,
запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом...
Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово
споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А
ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри,
подушки... Тьху! - теж вояки!
Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть.
Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг,
стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А
спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна,
мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили,
мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi.
Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч
вмирає. Кров ллється, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина.
"Паничики" - стало лайкою.
- Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана,
але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в
них кровi живої. Шкiра їх поту нiколи не пропускала, а пiт з'їсть людину.
Працею вигониться пiт з нутра...
Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина
дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у
мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло?
От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi
роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвгєвої "халупи" десяток
впхнуть i повернутись нiде.
Сiм душ своїх, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема
чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по
двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам
Матвiй у самий кут заб'ється, десь на пiч. Там справжня лазня. За
махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди
її диму не переносять. Кашель усi нутрощi вириває.
Москалики просять:
- Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i бєрi.
- Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх
дiвати.
- Трiдцать капєєк дай i берi... Всьо одно на фронте брошу...
- Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I
штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з
нiг до голови в палатках...
- Ех!.. Нєгдє i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок,
жiсть! Хахли нє умєють жiть... Багатиє, а дуракi...
- Зачєм, атєц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiвує
ярославець.
- Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,-
вибачливо i старанно заявляє Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу
хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали,
проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна
"грянула"...
- А тж i вайну по шапкє... Строй i толька... й,- додає в'ятчак.
- Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а
з бабами яка робота...
- Вєстiма,замикає саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ
занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, тєтка єя с ума
сашла... На что матушка кржхтєла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не
ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть нєгдє била...
- Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! - лютує ряза-нець,- У нас-та...
Вабче Хахландiя нє страна, а нсдара-зумлєнiє... На кой чорт защiщать
єйо... Рязань мая далеко... Пусть єйо нємец берьот!..
П'ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю
яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвiєвi хатчину "в
щепкi розпльовують" i все "угли радния" згадують. Кожному, видно, своє
нав'мi...
Матвiя духота з печi жене, дим очi вигризає. Але й на полу мiсця нема.
Його дебела постать страждає. Костi за день досить натрудяться i нема де
розiкласти їх для вiдпочинку.
На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "вєщевой мєшок", виймає
сало i їсть. Матвiй пiдсiдає до нього й вибачливо пояснює, чому вiн таку
малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi будується.
Вояк доїв добрий шмат сала i собi почав.
- Теє,починає вiн з протягом. Видно, полтавець...- От ти там
бiлобрисий,- тикає вiн пальцем у рязанця...- Чово так розкодкудахтався?
Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш... Волинь ти лаєш,
Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми
клишавими лапами. Старика от ругаєш... Але коли, так сказати, правду за
чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами твоїми поставити, то
вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся.
Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру
i потрусив нею над головою...- Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару
заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєнiє! Злiсть мене бере,
що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вдаєте, що гаспада якiсь... А
дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки
вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi... Мiхайловка, чи
Вшiловка, чи якась Розплюєвка в лiсах заборсалась. Iзба стоїть. Улiз i не
знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить.
Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi.
Йдуть спати i. батько наказує синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой
цєлу ночь... Вам би всьо, щенкам, куралєсiть!..Щоб не змилитись, бо мати у
лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу, дмешся, правда
очi тобi коле.
Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим.
Повiтря нагадує океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить
стерно своєї мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа
передає...
- Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку?
Чи знаєш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не знаєш, з
якого боку їсти її, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не
вмiють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержує.
- Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку...
- Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти
бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя...
Це вплинуло на рязанця.
- Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни своє рило й
мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе
ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортової матерi
в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат
кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за
Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз
на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчiє" дiстав... Ех, ви, ви!
Сохами землю дряпаєте. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа... Хами
ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - покоїв не виставив,
що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..
Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити
всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з
уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав,
слухав:
- Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися...
Брось!
- Нєє! Я йому докажу, що...
- Та брось, Ковалєнко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни
спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать твоя
кобила, дурака втелила!.. Молчать!..
Полтавець замовк i сiв на своє мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю.
Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать".
- Еее, ввобче вiйна роз'їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт,
диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закроїв бесарабець.
Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата
послали в первi бої на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш,
парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на
Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кiнцях штикiв, а пiснi
ж, знаєте? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи
камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив - все одно йохне нутро
твоє i вогонь очима вулканом виприсне.
У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах,
на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах" шугали... Стояли, значить, у
лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он...
(тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами
преподобної мироносицi Євгенiї Петровни, любвиобильної матрони славного
мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан - чурбаном,
сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв,
красу невинну.
Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi,
владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло
до всiх, включно Євгенiї Петровни, такими згуками, що тепер посвищи...
Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi
чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки, тьху, нюх
табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благодєнствiя, коли
над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з
перкальового юнака станеш отаким ведмедем - єж первий єсьм аз. Вуса тобi
таким ось рогом попруть, лоб зчугунiє, очi - олово, дивись не дивись, нi
думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як
пiнявий сплювок.
I тодi ти знаєш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно
бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого
карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лiсi на галявi
отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi
стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим
кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю,
ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми,
мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми
носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у
часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що
погони мої крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в
душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просякає i розводить лють мою
воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i
многолiття ринними голосами виводили...
I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою
горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то
всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до
землi припали i душами вп'ялися до її грудей.
- Здорава! - перервав котрийсь слухач.
- Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i
оповiдач майнув пальцями лiвої долонi.- А раненi от так i повзали по
власнiй кровi, мов моржi. "Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хрiста радi!" Кий
чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цiлiй галявi розволiк.
I так чоловiк спрашує: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут
чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська
менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя
торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi
челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть.
Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем,
як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог,
чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну
пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi
голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i
нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими
чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах
несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на
смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд -
мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського
животiння...
Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi.
Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" -
"А як ти? Що скажеш?"
"I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не
слухав, а жлуктив цiлим своїм єством слова солдата.
- Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу
землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого
пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв,
виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.."
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди
якимись таємними пiдземними ходами.
- Iш надайот! - зауважив котрийсь.
- Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца...
- Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий
полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
"Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
- Хлєба! - просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш,
коли мадяр...
А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший.
Розплювательний - вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на
дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять
п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум'ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки
отой змiст, який має в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима
кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй
лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат.
Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки
зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до
двора... Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до
Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi
явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д.
У штабi суд i розправа.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119