Вiн не жалував нiг
своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати,
наробив шелесту на цiле село.
А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
- Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному
пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд
солому "люшню" i пособкав до мостиського млина.
Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн... I як вiн
сюди в це глухе село попав?
- Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо
поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем.
- Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча, прицiлився -
бац!..
Влучний був той бац... Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i
клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на
мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi
злоби, нi любовi... Це тi звуки, якими людина ловиться за останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу
своїм стогоном...
Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд'їхав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди
стирчать наїжено...
- Комаров! Комаров! - загули тi, що чапiли коло "корпусу". - Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на
шматочки...
Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить
губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось
промовити.
- Та-ва-рi-щi! - зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється...
- Вмирає! - хтось, майже пошепки, промовив...
- Може б, кликнути попа?.. - додав другий.
- Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не знаєш?
- А все-таки, хто знає... Може б, його й... - слова останнього дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав...
-- Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн
просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на
Комарова.
- Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного
слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки...
- А... знаєте... Воно, як сказати правду... Хто його розбере... Може,
вiн i не був такий...
- Який?
- Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того...
Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над
хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика...
Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
- Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд
семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його
волосся.
- Б'ють! - гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
- Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть...
- Та нащо?
- Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть i каменя на
каменi не лишать.
А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють.
Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в
посвист i вгадують, куди паде.
- В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в
лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад,
нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться
до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим "хлагом".
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село
справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв,
бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих
полонених... Але полонений нiколи не дає повного образу вояка...
Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку, що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з'явилося одразу
кiлькох, що виявили бажання "повоювати".
Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду
везуть кулемети.
При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в
цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються,
жартують...
- Ей, дiвчата! А куди?.. - питає молоденький сiчовик...
- А до церкви. Ходiть i ви з нами.
- А воювати нас не будете?..
- Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат?
- А де то вашi хлопцi?..
- Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi...
- Ну... Попадуться вони в нашi руки...
I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв.
Пом'явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до "петлюрiвцiв".
Тi регочуть.
- А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають...
- Воювать... Воювати будемо! - горда вiдповiдь.
- Кого?
- Та всiх, хто проти України...
- От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?..
Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволенi. Володько знаходить
одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманцiв. Таке чудове село, а
таке несвiдоме...
Пiсля церкви проглосили велику "сходку" в залi семiнарiї. Покликали
старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усi господарi.
Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий i рухливий вояк. На
обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе. На ногах
жовтi елегантнi чоботи.
При його появi в залi народ розступається на двi лави. Посерединi
лишається порожнє мiсце. Не входячи на пiдвищення, полковник починає з
мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову:
- Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре. Добрi
з ваших синкiв герої. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки, розхльобуйте.
Дуже менi прикро, що я, полковник українського вiйська, мушу знiмати свiй
полк iз фронту проти москалiв i обертати його проти своїх збунтованих,
збаламучених несумлiнними агiтаторами селян... Бо чи ви знаєте, проти кого
ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили i ллєте ви воду? Нi. Напевно
не знаєте. Ви не знаєте, що пiшли ви зi зброєю в руках проти свого ж
вiйська, в якому служать такi ж саме українськi селюхи, як i ви... Ви не
знаєте i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти
якого ви виступили, боронить вас, ваших дiтей i ваш добробут перед
большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз Московщини i
якi хочуть знищити вас, як господарiв... Вони хочуть заперти вас усiх до
комуни, забрати од вас усе i зробити з вас слухняних рабiв своїх,
наймитiв, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин
лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комунiсти розпускають скрiзь
своїх агiтаторiв, якi бунтують народ проти нас... Але ми докажемо, що
маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська
влада по головцi вас не погладить. Вона покарає вас i то покарає суворо.
Ми вимагаємо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в
нашi руки всiх своїх головарiв, яких список ми маємо зi собою. Iнакше ми
знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я
не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вiчними
невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з вами iншою мовою, Я маю
великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться
камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi на
ось цьому паперi, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! -
скомандував полковник.
Вiд такої мови селяни споважнiли. На кожному обличчi з'явився острах.
Обидва старости, цi вiчнi мученики революцiї, без єдиного слова спротиву
виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi їх широко вiдчиненi,
чола напруженi думкою. Полковникенергiйно пiдступив до них i рвучко
запитав:
- Видасте нам оцих харцизяк?
- Господин... Ваше високоблагородiє! - заговорили обидва старости
нараз. Вони не знають, як їм говорити. "По-мужицькому" нiяково, а
по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий.
- То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали б ми вам отих
сволочiв... Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями втiкли. Одного,
дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта повiялись... А куди - хто його
знає... Ось людей спитайте!..
- Правда, правда... Правильно! - загула сотня голосiв.
Полковник не здається, хоча бачить, що мова i вираз їх облич щирi. Вони
знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду
безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жiнка
та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
Нарештi полковник зменшує свої вимоги. Вiн заявляє, що в скорiм часi
селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити села, але вимагає
якоїсь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До другого ранку до
монастиря мусять знести таку-то й таку кiлькiсть сiна, вiвса та iнших
необхiдних для вiйська продуктiв.
Селянам нема iншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому
скотилося. Могло бути значно гiрше... Багато помiг випадок Грицька коло
млина на Мостах i та кулька, що одним доторком перетяла биття серця,
зараженого страшним трунком зловинної iдеї...
За пару день зi школи зник один з Володькових приятелiв. Кажуть, вiн
"подався в петлюрiвцi". Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова
i там зголосилися до вiйська.

Х
Семiнарiя готується до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправляє
хор. Прибирається зала. На стiнах з'являються плакати: "В своїй хатi своя
правда, i сила, i воля", "I чужому научайтесь, свого не цурайтесь",
"Встане Україна i розвiє тьму неволi", "Обнiмiться, брати мої! Молю вас,
благаю!.."
Мають жовто-синi прапори. Нарештi з'являється на сценi бюст. Це вiн. Це
той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена... Повстала
в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд... Великий Творче неба i землi?
Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду вiд духа
Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця
правди i волi, благослови i той чин, що вирiс зi слова любовi, слова
страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ... Боже Великий! Ти хотiв,
щоб малий пастушок ягнят пiдслухав мову кожної билинки степу, кожної
пташини гаю, кожної сироти, кожної матерi - всiх, хто був, хто є i хто
буде на цiй нашiй землi... Благослови ж, о Боже, днi сiї i сiї ночi, в якi
над всесвiтом зводиться нова зоря, що єдина освiтить темноту неволi... Ти
хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав порфiру i
на сторожi отих рабiв нiмих поставив своє: слово - правду, слово - волю,
слово - любов. Хай тричi буде благословенний той день, коли родилось те
слово.
I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер i
тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир,
пошли їм свободу i те, що дає право на неї - розум, силу i хоробрiсть.
Та буде святе iм'я Твоє во вiки вiчнi!..
Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але душа
його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн не згадує слова Бог.
Нащо? Хiба не приємнiше зацiпити уста, зуби, заплющити очi, забути всi
слова i тiльки всупереч усьому i всiм вiдчути найбiльше зближення з
Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр'я. I тодi навiть не страшне все
те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах широкої його
батькiвщини. Вiн добре знає цей мент i має готове для нього iм'я. Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина...
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
"Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню...
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119