Побачив Матвiя здалека й зупинився. Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
- Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
- Не казав... Я встав раненько...
- Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважає:
- З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина!
Що вб'єш, те в'їдеш!
Боротьба мiж Матвiєм i рештою товариства з явної перейшла в таємну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очi всiх горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвiй, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все множились
i множились.
- Понаходили якiсь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не
пiдступиш, нi поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
Матвiй казав до своїх:
- Мовчiть i працюйте! Покажiть їм, що ви розумнiшi... Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй в минулому, на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убиває, як муху. Так i звали - Каторжний-Мельник. I незлюбив вiн
дерманцiв, що тi "багатiї", що набрали "через губу". Десь вiн там у тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його Мельник iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє i плаче:
- Я, каже, собi їду, виходить той злодюга, присiкався i бах-бах по
колесах. Не подарую! До суду!
- Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а там i до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми от що: бачите, яка у них там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi пiдiйти, нi пiд'їхати,
вiк живуть, а криницi порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо їм криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
- Так, нiби у нас своєї роботи не хватало. Їди i їм ще криницю роби.
- Не їм, а собi! Не повiдлiтають руки, коли пiвдня попрацюєш для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати, а там усi вiзьмемось до
криницi.
I Матвiй подався до старости. Хитрий, невеличкий iз широкою лисиною
чоловiчок. Дуже примеленний, любить чарчину i куму Прiську. Хатина
старосвiтська в зруб, троє вiконець, присiла до землi, як квочка. Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй почав, - так i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, маємо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
I Матвiй подiлився зi старостою своїми намiрами.
Еее! - заспiвав високим тоном, пiднявши вгору вказiвного пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
- Як то не купите? Ми i не думаємо їх купувати, але...
- Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того, що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте, чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi... Як сказати... I щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я вам от що, коли хочете-наших людей
позискати: зберiться одного разу отако гуртом та прийдiть до нас на
сходку, та як слiд привiтайтеся, тому руку подай, тому слiвце добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть горою!
Їй-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста.
Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не по Матвiєвому; його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
- Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з толком, та
до дiла...
- Е,перебив його знов староста,- Чуєте! Не в дiлi справа, а в
характерi. Люд наш метушню, гармидер, слiвце любить. Вони пiзнiше i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та знати вам не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий iнший, не наш, так
повiрять. А! То ж сказав... Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Iван.
Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку своїми устами не
висловлюють, а завжди отак пiд когось, пiд когось. Не я це, мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це, мовляв, я тiльки
так собi...
Матвiй слухав i мовчав, дядько, видно, фiлософ великий, а потiм
усе-таки промовив:
- А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмiє гнуздати.
- А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А боїться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Боїться! От! А мiж тим так i шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так є, так - хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що
каменю наб'єте... Аде, питаю, наб'єте?
У нас? Пiд горою? Думаєте, нашi люди вам дозволять? А де, скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не знаєте! Так-то! - i
староста смiшним похитом голови потвердив свої розважання. Вiн навiть,
видно, гордиться своїм розумом, вiн усе розумiє, але Матвiєвi саме
здається, що то не чужi думки, не громади, а його власнi...
- А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Маєте правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна людина буде чесно битися i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не знає, де початок, а де кiнець, де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому та покажи,
та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi люди. Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви кажете, садити. Вашi люди .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я їм: от ми так
завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше - i завжди мали досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я їм: у нас земля не
лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так садити, як i ми...
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте...
- Ну, от,розводить руками староста.- Так воно є, що зробите. Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще...
- Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав було
Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того?
Староста помовчав, помовчав та й каже:
- Думаю, дядьку Матвiю, що ви отак вiд мене не втечете. От що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте! Ви
у мене поперве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека...
Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього, як велить звичай, коли той "поставить", не можна й собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдiєш, зiстатися
треба.
Одна чарка, друга. Голоси пiднялися, на щоках збiльшились рум'янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
- Та... Що й казати. Дiло справне - видно одразу, криницю оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться. Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже її нашi люди не напоправлялися, не
нагатилися, i що її не попокленуть... А все нiяк не можуть до людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не хотiв
перший почати. Ет, думає, всi мовчать, чого я маю наперед пертися. I так
було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми зробимо сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони,
як не кажiть, свої, тутешнi, православнi, як i ми, хахли... Дехто їм
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця? Їде баба вiдро
води дiстати - мусить усi грiшнi мiсця показати, щоб не пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас пiд горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми їм поможемо i зробимо криницю, що хоч самий
цар бери з неї воду. Чи добре кажу? I тодi всi крикнуть в один голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде бiльше перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й
казати! Так дай-бо здоровля!
- На здоровля,- каже Матвiй i далi мнеться.- Я, як то кажуть,
старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть...
- Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто - ви у мене, я у вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то
все думаю: от приїхали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про школу
гуторили... Народ є народ.
Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подобається йому таке "наше" ставлення, та що вже тут поробиш. Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й хатинка в нього ось така, тому i долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як Бог наказав.
Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума...
I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвiєвi лишили здебiльша полеглицю, але вiн
махнув на все рукою:
- Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже сам
посiю.
По жнивах одразу оранка, сiвба озимого, докiнченая будiвель. Праця
кипить далi. Сонце встає - люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а
несуть свої потомленi руки затемна додому, щоб i собi лягти. Таке воно
життя.
НАРЕШТI ШКОЛА
Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець, Клавдiй заявив у
церквi:
- Люди добрi! Нагадую вам, що першого сентября починається школа.
Посилайте своїх дiтей до неї i хай учаться там доброї нашої вiри i добрих
людських дiл.
Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько як почув, то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн мав iти ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде! Це вже
рiшено!
За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв на головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на нiм, особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в постелi,
а в кутi на мiшках.
- Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде до школи. I першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
- Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, вiн спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть чесався, хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти до
школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
- Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде! Не панський
син!
Але Володько якось мало тим журився, вiн майже щасливий, знайшлась
якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла зi скринi лiпшу, не святочну, але охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали свої довгi шиї i сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як то там у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиляється, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в землю старi грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд вiкнами великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько побачив її i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе те, що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд звичайної селянської,
хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих схiдцiв вiд дороги ведуть до
невеличкого, розхитаного ганочка. По боках двi здоровеннi черешнi, що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрiї, як то вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий,
подряпанi, небарвленi дверi з написом над ними: "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись на
раннiй час i не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'ї, нiде жодної душi. Шкiлка стоїть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель? Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи. Чорна, з
двома рядами блискучих металевих з орлами гудзикiв куртка здобила ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
- Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
- До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
маємо такого шмаркача,- i кивнула гловою на Володька, що з червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона
буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церквi, казали посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але коли прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на колiна, чаї "лапу" датине шкодуйте... Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу додає:
- А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
- Але,перебиває її учитель,- де там.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
пiдiйшов. У руцi пужално.
- Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
- Не казав... Я встав раненько...
- Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважає:
- З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина!
Що вб'єш, те в'їдеш!
Боротьба мiж Матвiєм i рештою товариства з явної перейшла в таємну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очi всiх горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвiй, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все множились
i множились.
- Понаходили якiсь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не
пiдступиш, нi поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
Матвiй казав до своїх:
- Мовчiть i працюйте! Покажiть їм, що ви розумнiшi... Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй в минулому, на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убиває, як муху. Так i звали - Каторжний-Мельник. I незлюбив вiн
дерманцiв, що тi "багатiї", що набрали "через губу". Десь вiн там у тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його Мельник iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє i плаче:
- Я, каже, собi їду, виходить той злодюга, присiкався i бах-бах по
колесах. Не подарую! До суду!
- Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а там i до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми от що: бачите, яка у них там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi пiдiйти, нi пiд'їхати,
вiк живуть, а криницi порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо їм криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
- Так, нiби у нас своєї роботи не хватало. Їди i їм ще криницю роби.
- Не їм, а собi! Не повiдлiтають руки, коли пiвдня попрацюєш для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати, а там усi вiзьмемось до
криницi.
I Матвiй подався до старости. Хитрий, невеличкий iз широкою лисиною
чоловiчок. Дуже примеленний, любить чарчину i куму Прiську. Хатина
старосвiтська в зруб, троє вiконець, присiла до землi, як квочка. Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй почав, - так i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, маємо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
I Матвiй подiлився зi старостою своїми намiрами.
Еее! - заспiвав високим тоном, пiднявши вгору вказiвного пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
- Як то не купите? Ми i не думаємо їх купувати, але...
- Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того, що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте, чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi... Як сказати... I щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я вам от що, коли хочете-наших людей
позискати: зберiться одного разу отако гуртом та прийдiть до нас на
сходку, та як слiд привiтайтеся, тому руку подай, тому слiвце добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть горою!
Їй-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста.
Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не по Матвiєвому; його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
- Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з толком, та
до дiла...
- Е,перебив його знов староста,- Чуєте! Не в дiлi справа, а в
характерi. Люд наш метушню, гармидер, слiвце любить. Вони пiзнiше i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та знати вам не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий iнший, не наш, так
повiрять. А! То ж сказав... Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Iван.
Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку своїми устами не
висловлюють, а завжди отак пiд когось, пiд когось. Не я це, мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це, мовляв, я тiльки
так собi...
Матвiй слухав i мовчав, дядько, видно, фiлософ великий, а потiм
усе-таки промовив:
- А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмiє гнуздати.
- А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А боїться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Боїться! От! А мiж тим так i шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так є, так - хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що
каменю наб'єте... Аде, питаю, наб'єте?
У нас? Пiд горою? Думаєте, нашi люди вам дозволять? А де, скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не знаєте! Так-то! - i
староста смiшним похитом голови потвердив свої розважання. Вiн навiть,
видно, гордиться своїм розумом, вiн усе розумiє, але Матвiєвi саме
здається, що то не чужi думки, не громади, а його власнi...
- А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Маєте правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна людина буде чесно битися i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не знає, де початок, а де кiнець, де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому та покажи,
та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi люди. Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви кажете, садити. Вашi люди .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я їм: от ми так
завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше - i завжди мали досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я їм: у нас земля не
лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так садити, як i ми...
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте...
- Ну, от,розводить руками староста.- Так воно є, що зробите. Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще...
- Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав було
Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того?
Староста помовчав, помовчав та й каже:
- Думаю, дядьку Матвiю, що ви отак вiд мене не втечете. От що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте! Ви
у мене поперве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека...
Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього, як велить звичай, коли той "поставить", не можна й собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдiєш, зiстатися
треба.
Одна чарка, друга. Голоси пiднялися, на щоках збiльшились рум'янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
- Та... Що й казати. Дiло справне - видно одразу, криницю оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться. Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже її нашi люди не напоправлялися, не
нагатилися, i що її не попокленуть... А все нiяк не можуть до людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не хотiв
перший почати. Ет, думає, всi мовчать, чого я маю наперед пертися. I так
було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми зробимо сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони,
як не кажiть, свої, тутешнi, православнi, як i ми, хахли... Дехто їм
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця? Їде баба вiдро
води дiстати - мусить усi грiшнi мiсця показати, щоб не пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас пiд горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми їм поможемо i зробимо криницю, що хоч самий
цар бери з неї воду. Чи добре кажу? I тодi всi крикнуть в один голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде бiльше перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й
казати! Так дай-бо здоровля!
- На здоровля,- каже Матвiй i далi мнеться.- Я, як то кажуть,
старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть...
- Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто - ви у мене, я у вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то
все думаю: от приїхали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про школу
гуторили... Народ є народ.
Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подобається йому таке "наше" ставлення, та що вже тут поробиш. Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й хатинка в нього ось така, тому i долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як Бог наказав.
Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума...
I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвiєвi лишили здебiльша полеглицю, але вiн
махнув на все рукою:
- Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже сам
посiю.
По жнивах одразу оранка, сiвба озимого, докiнченая будiвель. Праця
кипить далi. Сонце встає - люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а
несуть свої потомленi руки затемна додому, щоб i собi лягти. Таке воно
життя.
НАРЕШТI ШКОЛА
Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець, Клавдiй заявив у
церквi:
- Люди добрi! Нагадую вам, що першого сентября починається школа.
Посилайте своїх дiтей до неї i хай учаться там доброї нашої вiри i добрих
людських дiл.
Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько як почув, то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн мав iти ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде! Це вже
рiшено!
За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв на головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на нiм, особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в постелi,
а в кутi на мiшках.
- Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде до школи. I першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
- Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, вiн спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть чесався, хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти до
школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
- Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде! Не панський
син!
Але Володько якось мало тим журився, вiн майже щасливий, знайшлась
якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла зi скринi лiпшу, не святочну, але охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали свої довгi шиї i сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як то там у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиляється, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в землю старi грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд вiкнами великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько побачив її i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе те, що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд звичайної селянської,
хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих схiдцiв вiд дороги ведуть до
невеличкого, розхитаного ганочка. По боках двi здоровеннi черешнi, що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрiї, як то вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий,
подряпанi, небарвленi дверi з написом над ними: "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись на
раннiй час i не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'ї, нiде жодної душi. Шкiлка стоїть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель? Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи. Чорна, з
двома рядами блискучих металевих з орлами гудзикiв куртка здобила ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
- Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
- До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
маємо такого шмаркача,- i кивнула гловою на Володька, що з червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона
буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церквi, казали посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але коли прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на колiна, чаї "лапу" датине шкодуйте... Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу додає:
- А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
- Але,перебиває її учитель,- де там.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119