Пiд Жолобками знов обоз. Знов дядьки та конi. Вершники подiбнi до
привидiв. Пiд горбком стовковисько. Кiлька пiдвiд з'їхалося в купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили її вичерпанi. Вона дiйшла до тої границi, за яку вже не
зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями i, як звичайно в таких
випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над'їхали тягаревi самоходи. Пружне свiтло їх рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
- Добєй єйо i канец! - гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула головою, але
до її решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
- Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Паєдеш с намi!..
- Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть шофери. Володько бачить, що не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з рушницями цiвками
вниз на животi. Вiн проситься, що з'їде ось туди вниз i обернеться.
Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у
темноту. Дорога вниз порожня. Пустив вiжки, вiз попхнув конi i вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини коней, втiкали вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського вперто змагається з вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi, мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть -
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами. Приходить батько.
- Таки приїхав? - питає. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвiїв.
Володько швидко оповiдає й спльовує. Пiсля йде до хати, п'є кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
- Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батьковi, геть рихтик по ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i вже.
Рiд такий, бачте...
Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила їх, а
тепер стократ дужчi за неї i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у
широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матiр i знає її думки. Вони ж бо виписанi на її
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не
вимовить: "Мамо моя!"
I не подивиться в її безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча
цiла його iстота обнята пожежею великої любовi. | Не вчило його життя
пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину
чорної землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi,
нiхто не роздiлить тягарiв твоїх. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи свої. Не торкайте його.
Коли вiн думає, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа,
бороди. Здається, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i
головою торкається хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його,
колотяться i рвуться далi. Володько не одважується озватися до батька
свого. А слова є. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
- Так, кажеш, i цi вiдступають? - виривається з батькових уст.
- Дуже спiшно,- вiдповiдає Володько. Мовчазлива перерва. Батько
хвилюється. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
- А той... - починає поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi
не згадував?
Володько не розумiє. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
- Хто, тату?
- Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
- Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
- I бiльше нi? А до мене прийшов... - Тут знов перерва. Матвiй
змагається сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: знаєте,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвiй перериває мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно
лежить на колiнi.
- А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
- Нема?
Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом
горять. I, видається, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти всiх сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
- Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як i колись. I тодi, i тепер вiн любить
батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовiрна вiстка з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у глибину, у прiрву, лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв її Бог.
Прийде ранок завтра, i другий син разом з сонцем встане i пiде. I
понесе спомин про Василя над полями, над селами i мiстами. Мов книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки до дошки перечитає
її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за
думою i складав їх у вiдповiднi мiсця.
Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву, не
було їм нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти. Яка безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi їх кутi з металу лиця.
Полки, дивiзiї - їх безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути. Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батареєю - жерла барви в'ялої трави в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi колеса, поволi
ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташi, тесаки, за ними
солдати.
Минулось. Натомiсть встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть благословеннi днi, коли сонце свiтило їм. Хай
пам`ять про них вовiки царствує. Он їх слiди i по них iдуть, все йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi, що увiйдуть у землi свої
переможнi, стануть до сходу i до заходу на всi сторони великого свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за пiт i кров поколiнь. Вовiки хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це вам
усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим, що не вiрять.

КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ

БАТЬКО I СИН
Жолобецький лiс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце,
яскраво, радiсно, барвисте. З полiв стiкав у долини молошний туман, що
вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках
розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися.
На хуторi Матвiя зчинився рух. Володько прокинувся також, але з
приємнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися. Спав
у клунi високо на стiжку свiжої вiвсяницi пiд самими кроквами. Сонце
продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило надвiр, жартувало. Володько
вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв
кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити.
Матвiй з Хведотом спали також у клунi, але з другого кiнця, бiля
машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелi. Вставало
сонце - вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав її правою рукою
i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер вiн лишив Хведота поспати, заложив
коням зеленої конюшини i почав вбиратись на утреню,
Настя подоїла корови та помогла Василинi вигнати їх на стерiнь.
Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше
вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити її, але кожного
ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру.
Зрештою, Василинка нiкого й не просить її змiняти. Своє дiло робить
щиро, вiддано й завзято, так що Володько дивується: звiдки та її сила й
енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не може бути завжди такий
бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже встає, вмивається, на
ходу молиться, бере своє вишивання та снiданок i бiжить за худобою. Все
робить швидко, добре, просто. Нiколи не почувається втомленою, нiколи не
скаржиться, нiколи не треба її будити, хоч завжди просить звечора матiр:
- Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра... Але раненько! Чуєте?
- Ну, ну,каже Настя,- чого так намагаєшся...
Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою
худобу.
А в полi сяде пiд пiвкопою, вишиває та голосно на цiле поле виспiвує.
Вишивання свого не показує нiкому. Одна мати знає про це. Хоче зробити
Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здивується.
Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, таємна приязнь. Вони про
це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розумiли.
Василина горда своїм братом. Вiн, на її думку, вчений, розумний, гарний.
Володько знову намагався допомогти сестрi в науцi, давав їй книжки,
поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб
виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослi, хоч їй це часом
тяжко дається. Допомоги нiякої не бажає i вважає це для себе за образу.
- Господоньку святий! - говорить часом Настя.- Що я, людоньки мої,
намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небi, а
його хоч колом пiдважуй... А ця... Ще навiть я лежу, а вона вже бiжить,
рве... I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.
Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полi. Вiн чує її
спiв i рiшає пiти звiльнити її, щоб могла пiти до церкви. Вона любить
це...
Вiн поволi встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрiй. Сонце
вже високо пiднялося. В повiтрi лiтає бабине лiто. З полiв чути спiв
пастухiв. З села долiтає бамкання великого дзвону. На городi видно великi
гарбузи, динi... Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники. Зернята їх
повидзьобували птахи... Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови.
Володько вмивається на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не
шкодує її. Мiцно натирає милом обличчя, шию i руки. Пiсля обливається
водою i витирається шорстким рушником.
Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд.
- Ти вже прийшов? - питає заклопотано.- А ми й не чули. Напевно,
голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не знає, на що
скорше вiдповiсти.
- А ви не пiдете? - каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала.
- Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiдає мати.
- Ах, правда... То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому досадно, що
не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько?
- Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i просторiкує.
Хоче йти з Хведотом до церкви.
- До Башковець?
- Нi, до Жолобок.
- А конi в хлiвi?
- А де ж. Тiльки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове
даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують... Хтось мусить хоч
до води повести.
- Я думав, пiду змiню Василину,- не видержав i похвалився добрим
намiром Володько.
- Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав
за неї. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiгається. Ах, Боже!
Коли б я мала хоч двоє таких дiвчат. А хлопцi... Тiльки й знаєте: поспати,
поїсти... А до роботи... - не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона
кинулась його рятувати.
Володько дивиться на матiр, в душi погоджується з нею, але все-таки
перечить:
- Ну, ну... Коли б но вам самi дiвчата... Побачили б...
- Побачила б, побачила б... Що побачила б? Он у Григорка дiвки, а
подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I
тягнуть, i оруть... все роблять. А я ось вiд свiтанку тупаю, тупаю, а
помогти нема кому... А що там у Дерманi? Як нашi? Певно, не був "у
дiдуня". Нiколи туди не зайдеш. Скажуть - загордiв, цураєшся.
"У дiдуня" - це у матiрньої рiднi. Сам дiдуньо помер ще в революцiю,
але говорилося й далi "у дiдуня". Володько знає, що мати не любить, коли
вiн оминає її рiдню, але там нема нiкого, з ким мав би якiсь спiльнi
iнтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить. Нащо добрий Бог дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти, людино. Вставай,
випростуйся, закачуй рукави й до працi. А прийде свято Боже - не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамкає, а там церква, а в
церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що дiстаєш, людино, вiд
жизнi земної. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли їх, анi ми, анi
батьки нашi... Встановив їх сам Сотворитель i не нам їх касувати.
Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше
повалявся в постелi, але це не смiє бути ледарство. Полежи хвилину i
вставай. Все навкруги рухається, жиє... Треба й собi жити... Як не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розумiє свою матiр. Дивиться на її висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться сказати
щось приємне.
- Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старої i нiжно її
обнiмає. Тон i пестощi сина зворушили її, але вона того не зраджує.- Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура...
Iнших слiв вона не знайшла у своєму словнику, але очi її дивляться на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з поля i нiс в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать все ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя має
вираз кам'яної твердостi. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму
вiку багато буревiїв, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не здивують бiльше
її.
- Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина.
- Вночi.
- Йшов пiшки?
- До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки.
- Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде машина? Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити... А що ж там... у
Дерманi? Як семiнарiя?
- Закрили.
- Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
- Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
- А куди повезли? - знову запитав старий.
- Кажуть, до кременецького лiцею...
- Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! - не знаходив потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
- Хто його знає...
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче
показується на очi батька i брата.
Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов
його зять, Катеринин чоловiк, Микола.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119