. Бачив я i те "iмєнiє". От вам таке запущене,
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А хрукта у них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство
просто... Нi! Що й казати!
- Та вже звiсно. Де баба хазяйнує,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
-- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
- Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
- Як який! - не здавалась Зiнька.
- Що вам, бабам, у нас. От у кацапiї так баби на шiсть цiпiв так жито
перiщать, аж курява йде,- заявив Єлисей, що знає також тi краї.
- От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
- Я б тобi того намолотила! Я б тобї намолотила,- каже Зiнька.
- Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись.
- А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян.
- Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на вiйну не вiзьмуть. Я своєму
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало, i анi
душi живої. Три роки проплакала...
- Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже Матвiй.- Кобто чоловiк
вас слухав - давно свiт не був би свiтом.
- Свята правда,- додав Корнiй.
Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так усi просто звеселiли. Пiд
дубом стало мiсця замало, посунулись далi, i вставали, i ходили, i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила, що почала навiть
пiдспiвувати та в долонi плескати. А потiм удвох з Зiнькою за руки
побрались i без музики в танець пiшли.
- Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
- Була та загула! - озвалась Настя.
Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть, танець. I навiть Матвiй ледве
втримувався, i Єлисей та й дiд Улiян.
Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли i
тiнь густу кидали, вiяло вiд млина холодним, а гостi вже гуртом
виспiвували, аж луна ген довкруги котилася, летiла вниз рiчки, до
заставської соснини i там ще раз вiдбивалася, нiби не хотiла одразу
зникнути.
А Василь, Володько i Хведот також тут. Василь випив кiлька чарок i
"вичворяє комедiї". Вiн не має товариства, бiгає по лiсi, кружляє довкруги
сосон, викрикує окремi незрозумiлi слова, перекидається через голову.
Хведот, хоча випив лише молока, зовсiм перейнявся загальним настроєм,
бiгає за Василем, качається по травi, верещить. Усе, що зробить Василь,
вiн негайно наслiдує: "I я! I я! I я такоз!" - кричить вiн i вiд
захоплення не має сили докiнчити слово. Пiдбiгає до Володька, смикає того
за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!"
А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй травi, опершись на
лiкоть, i зо всього посмiхався. Йому смiшно i приємно, його пестить
свiжiсть весни, що вило-нюється з нагрiтого лiсу, де кожне дерево пускає
соки, набирає зеленi i випромiнює запахи. I Володько п'яний вiд тiєї
великої сили життя, вiн любується своєю матiр'ю, що он так весело спiває,
та притупує, та плеще в долонi, i своїм батьком, що зовсiм змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намагається оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi...
I Володьковi зробилось радiсно, вiн зрозумiв, що життя може бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним i
приємним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер, йому
хотiлося вже зiрватися на свої ноги i бiгти. Але ноги поки що не хотiли
його слухати i казали чекати.
Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз за возом
поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi. Хутiр зiстався на
своєму мiсцi самий, i, як завжди, його обливав мiсяць своїм сяйвом,
довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на траву падала
роса.
Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько
зробив йому пару милиць i вiн учиться ними користатися. I для нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, здається, що вiн наново на свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер дуже хочеться
їсти.
I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько, правда, розумiє,
що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо
сидить його та сама "сила Божа", що змушує його в неї вiрити.
Цiлими днями пересиджує тепер хлопець на дворi, сильно загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди вiн
їздив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селi Гiльчi великий
одпуст. Там є невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiкає струмок води i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись
iконка Матерi Божої, а тому ту воду вважають цiлющою i над нею збудували
невелику капличку. Тисячi люду, з далеких i близьких околиць, щороку
дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий день ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий стоїть в той час над селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я.
Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то в його вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн несподiвано рiшив поїхати зо
своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цiєю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне має якiсь намiри i побажання, Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку (останнiм часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав нiяких особливих бажань, крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
Найбiльше захоплювався цiєю поїздкою Володько. Вiн не мав нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого купувати, хоча вiн має у
своїй схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить їхати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було давно, вiн
ще був зовсiм малим i з того мало що залишилося в пам'ятi. Пам'ятає
все-таки, що треба їхати здовж лугу, пiсля через село Лебедi, далi
пiднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, пiсля через поле,
здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарнi чеськi садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули i залишили
зовсiм без догляду. Злодiїв тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди
буває на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене i на
всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем i виблискує
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить легкий туман, що якраз дуже
подобається Володьковi, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки квiтiв всiляких - i бiлих, i
синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малi бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - їдуть i йдуть, молодь i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i все йдуть, часом босi, черевики чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi, загорiлi литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають по м'якiй, вогкiй, холоднуватiй
стежцi.
За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi не босi, на кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi. На кожному сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на головi у кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
тримається сливе на потилицi.
I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо
коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все
гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче
побiля себе... Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з
них манить за собою.
У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола
повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються...
Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд
хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на
колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози
стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в
сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться", скине з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди
проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються
хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй
сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час
щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча
вони не нашою мовою говоренi.
"Квас малиновий,
Сєм раз надiваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт..."
- виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої
рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди...
Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так
гарно...
Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але
Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили
пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця - маленьку гармоньку з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
- Та у вухах лящить! Не свисти!
А тодi Хведот свистав ще дужче...
Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з
тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у
кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб - разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на
обрiї...
Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
- Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя
дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого
великого серця.
ВЕЛИКЕ ЛIТО
Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий
та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями
молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змiєю здовжлугом, вкритим
густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи
спiвають...
А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та
ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по
лiвому схилi, спiв соловейка - розкiшний, сильний, барвистий,
луннодзвiнкий... Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим.
Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i,
здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло
лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником,
тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не
лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того
приреченi.
А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає - i дуби, i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все
тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i
звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили...
А ще далi, отуди в долину, що межує з лебедськими володiннями, мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i пташки iншi, не круки i не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i
крикливе сотворiння.
Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою
тiєї замороки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А хрукта у них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство
просто... Нi! Що й казати!
- Та вже звiсно. Де баба хазяйнує,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
-- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
- Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
- Як який! - не здавалась Зiнька.
- Що вам, бабам, у нас. От у кацапiї так баби на шiсть цiпiв так жито
перiщать, аж курява йде,- заявив Єлисей, що знає також тi краї.
- От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
- Я б тобi того намолотила! Я б тобї намолотила,- каже Зiнька.
- Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись.
- А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян.
- Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на вiйну не вiзьмуть. Я своєму
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало, i анi
душi живої. Три роки проплакала...
- Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже Матвiй.- Кобто чоловiк
вас слухав - давно свiт не був би свiтом.
- Свята правда,- додав Корнiй.
Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так усi просто звеселiли. Пiд
дубом стало мiсця замало, посунулись далi, i вставали, i ходили, i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила, що почала навiть
пiдспiвувати та в долонi плескати. А потiм удвох з Зiнькою за руки
побрались i без музики в танець пiшли.
- Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
- Була та загула! - озвалась Настя.
Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть, танець. I навiть Матвiй ледве
втримувався, i Єлисей та й дiд Улiян.
Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли i
тiнь густу кидали, вiяло вiд млина холодним, а гостi вже гуртом
виспiвували, аж луна ген довкруги котилася, летiла вниз рiчки, до
заставської соснини i там ще раз вiдбивалася, нiби не хотiла одразу
зникнути.
А Василь, Володько i Хведот також тут. Василь випив кiлька чарок i
"вичворяє комедiї". Вiн не має товариства, бiгає по лiсi, кружляє довкруги
сосон, викрикує окремi незрозумiлi слова, перекидається через голову.
Хведот, хоча випив лише молока, зовсiм перейнявся загальним настроєм,
бiгає за Василем, качається по травi, верещить. Усе, що зробить Василь,
вiн негайно наслiдує: "I я! I я! I я такоз!" - кричить вiн i вiд
захоплення не має сили докiнчити слово. Пiдбiгає до Володька, смикає того
за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!"
А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй травi, опершись на
лiкоть, i зо всього посмiхався. Йому смiшно i приємно, його пестить
свiжiсть весни, що вило-нюється з нагрiтого лiсу, де кожне дерево пускає
соки, набирає зеленi i випромiнює запахи. I Володько п'яний вiд тiєї
великої сили життя, вiн любується своєю матiр'ю, що он так весело спiває,
та притупує, та плеще в долонi, i своїм батьком, що зовсiм змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намагається оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi...
I Володьковi зробилось радiсно, вiн зрозумiв, що життя може бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним i
приємним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер, йому
хотiлося вже зiрватися на свої ноги i бiгти. Але ноги поки що не хотiли
його слухати i казали чекати.
Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз за возом
поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi. Хутiр зiстався на
своєму мiсцi самий, i, як завжди, його обливав мiсяць своїм сяйвом,
довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на траву падала
роса.
Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько
зробив йому пару милиць i вiн учиться ними користатися. I для нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, здається, що вiн наново на свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер дуже хочеться
їсти.
I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько, правда, розумiє,
що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо
сидить його та сама "сила Божа", що змушує його в неї вiрити.
Цiлими днями пересиджує тепер хлопець на дворi, сильно загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди вiн
їздив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селi Гiльчi великий
одпуст. Там є невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiкає струмок води i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись
iконка Матерi Божої, а тому ту воду вважають цiлющою i над нею збудували
невелику капличку. Тисячi люду, з далеких i близьких околиць, щороку
дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий день ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий стоїть в той час над селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я.
Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то в його вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн несподiвано рiшив поїхати зо
своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цiєю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне має якiсь намiри i побажання, Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку (останнiм часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав нiяких особливих бажань, крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
Найбiльше захоплювався цiєю поїздкою Володько. Вiн не мав нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого купувати, хоча вiн має у
своїй схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить їхати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було давно, вiн
ще був зовсiм малим i з того мало що залишилося в пам'ятi. Пам'ятає
все-таки, що треба їхати здовж лугу, пiсля через село Лебедi, далi
пiднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, пiсля через поле,
здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарнi чеськi садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули i залишили
зовсiм без догляду. Злодiїв тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди
буває на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене i на
всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем i виблискує
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить легкий туман, що якраз дуже
подобається Володьковi, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки квiтiв всiляких - i бiлих, i
синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малi бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - їдуть i йдуть, молодь i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i все йдуть, часом босi, черевики чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi, загорiлi литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають по м'якiй, вогкiй, холоднуватiй
стежцi.
За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi не босi, на кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi. На кожному сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на головi у кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
тримається сливе на потилицi.
I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо
коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все
гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче
побiля себе... Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з
них манить за собою.
У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола
повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються...
Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд
хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на
колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози
стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в
сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться", скине з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди
проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються
хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй
сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час
щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча
вони не нашою мовою говоренi.
"Квас малиновий,
Сєм раз надiваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт..."
- виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої
рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди...
Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так
гарно...
Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але
Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили
пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця - маленьку гармоньку з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
- Та у вухах лящить! Не свисти!
А тодi Хведот свистав ще дужче...
Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з
тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у
кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб - разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на
обрiї...
Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
- Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя
дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого
великого серця.
ВЕЛИКЕ ЛIТО
Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий
та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями
молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змiєю здовжлугом, вкритим
густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи
спiвають...
А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та
ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по
лiвому схилi, спiв соловейка - розкiшний, сильний, барвистий,
луннодзвiнкий... Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим.
Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i,
здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло
лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником,
тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не
лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того
приреченi.
А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає - i дуби, i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все
тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i
звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили...
А ще далi, отуди в долину, що межує з лебедськими володiннями, мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i пташки iншi, не круки i не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i
крикливе сотворiння.
Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою
тiєї замороки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119