.. I знає багато букв...
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять. Он мельниковi
хлопцi, скiльки їх є, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди хочуть
- i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи... Так. Не дуже воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше. Вiн купить
собi добрi чоботи i поїде далеко, далеко. За море десь i ще далi... До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще бiльших. У мiстах пани, i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне їдять - булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин, а...
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не варто. Володько не хоче бiльше бути
мужиком, хай собi хто що хоч думає.
I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою долю, наколи б не почав
рухатись Хведот, а пiсля i з церкви повернулись, почали обiдати та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим диригентом.
Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобеїв Iван у драгунах служить,
Соловеїв Хведiр у гвардiї у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дiвки ходани на
М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i є про що говорити.
Одначе перший день свята минає досить сумно. Всi дома. Iти нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин до мельника, випив пару
чарок, з'їв "бухт", i це все. Мати з дiтьми нудилась дома, та, як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив свої дерев'янi ковзани i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки розбере слово, то зовсiм
забуде, що там було спочатку...
Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в'їхали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що то їдуть
залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою i зi своєю дочкою Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах, нiби вивiрка по
галузках дерева, коли її сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумiється, що так само дiстали i Василь, i Хведот, але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки радостi, як
Володьковi.
Незабаром до двору в'їхали ще однi залужнi - дiдуньо Улiян з тiткою
Марiєю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що дiстав Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня. Справжнi, малi, шитi зi старої халяви, чоботи.
Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна.
Мати була ото "у своїх" та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють, нi в
що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на... Знайшов
десь там на горищi "ще зовсiм, добру" стару халяву, сам знає шевство,
викроїв передочки, халявки i сточив чоботята.
- Отой шмаркач! - радiє мати чи не бiльше вiд Володька.- Iди поцiлуй
хоч дiдуня в руку...
- Ось тiльки чоботи взую! - викрикує Володько. Вiн з мiсця взявся до
чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже добрi! I
нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не
бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: "Носи на здоров'я"
- i проходжується гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози
стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
- А вони витяжки,- хвалиться Володько i всi смiються з Володькової
помилки. Володько знає, що найкращi чоботи "витяжки", але його якраз були
далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика бiда.
Почався "снiданок", хоча пора обiдня, забряжчали чарки, голоси
зiсилились, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька пошепки, щоб не
чула Катерина, оповiдає Настi, що не можна вiд "ходанiв" до Катерини
вiдбитися, а "воно ж iще дитина". Тiтка Зiнька i Настя сестри, але кажуть
собi "ви", бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зiнька оповiдає, що
тих хлопцiв тьма-тьменна - а де вона? А що вона? А приносять гостинцi,
могоричi...
Катерина ж дiйсно на диво хороша видалась. Як панночка. "Тендитне
таке", як казала Зiнька, а струнка, а росла, "як тополя", а личко завжди
свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi, як небо. Володьковi
вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що в дерманськiй
приходськiй церквi на хорах намальованi...
I любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось вiн пiдсумовує свої
гостинцi - i копiйки, i горiхи, i яблука, i цукорки вiд тiтки Марiї з
папiрцями, що на них оленi намальованi i червоними буквами написано: "Чем
табак курить, лучше конфект купить", що Володько сам вголос читає, щоб усi
почули. Але тi там за своєю полiтикою нiчого не чують, i тiльки одна
Катерина, що так само, як i вiн нею, найбiльше цiкавиться Володьком,
одразу почула, як її пестун читає, схопила його i посадила собi на колiна.
Який сором! Сидiти на колiнах! Володько такого не очiкував, i хоч як вiн
любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись з її
рук.
- Та посидь же, Володьку, та почитай менi щось. Слухайте! - звернулась
вона до всiх.Володько наш уже незабаром апостола в церквi читатиме!
- Та невже? Ооо! - дивуються всi.
- О, так,каже Матвiй.- Вiн дуже малий понятливий! Батькова похвала нiби
жаром його посипала. Такого вiн ще направду нiколи не чув. Нiколи не знав
вiн, що про нього батько думає. I вiн загорiвся, почервонiв геть з вухами
i почав ще дужче рватися з рук Катерини, нiби пiймане дике звiря.
А Катерина не пускає, горне його до себе, вицiловує.
- Я, мамо,звертається вона до Настi,- заберу його з собою. Я хочу
такого братчика мати. Вiн буде менi книжки читати.
Але Володько не слухає бiльше, вже вирвався i, як було, пошумiв геть на
пiч разом зi своїми чобiтьми.
- Як пiдросте - на школи подам,- вирвалось у батька. i Володько це
також учув, i це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма. О, Боже! Вiн
цього не пережиє! Який особливий день сьогоднi, вiн зовсiм не знає як
поводитися, що робити - i радiсно, i соромно, i разом так десь, там
всерединi, приємно, що нiякими словами такого не вискажеш.
Увечерi друга радiсть: прийшли колядники i то зо звiздою. Володько,Як
тiльки почув за вiкном дзвiнок, в одну мить був у вiкнi на лавi. Хведот
негайно також поспiшив за ним.
- Будьте здоровi з Рiздвом Христовим, а чи дозволите заколядувати?! -
чути з-за вiкна глухий, хриплий голос.
- Спасибi, спасибi! А просимо, просимо! - вiдповiдають майже хором з
хати.
Колядники колядують, голоси їх хрипкi, вони вже обiйшли чимало
простору, треба дякувати їм, що вони i за такий далекий, закинутий хутiр
не забули, тому їх кличуть до хати, частують чаркою горiлки, дають
закуску, книша, десять копiйок грошей i вiдправляють...
День минув якнайкраще. Усi вдоволенi. Гостi роз'їхалися геть за смерку,
а Катерина мусiла залишитись ночувати, хоча їй дуже не хотiлося, бо там же
її "ухажори", її залицяльники, її приятельки, але Настя настояла, i як
його не послухати хрещеної матерi. Володько також був дуже з цього
вдоволений.
Третього дня батьки iдуть доДерманя "в гостi", Катерина їде додому,
Володька беруть також iз собою. Василь мало не плакав, так не хотiлося
йому лишатися самому з Хведотом, але батько проговорив: "Ти-но менi не
коверзуй, бо як вiзьму запругу..." - i цього було досить, щоб Василь
замовк.
Але i Володько не мав великої радостi з цiєї поїздки, хоча були на
Запорiжжi у дядька Єлисея, де Володько найбiльше любить бувати. Але тепер
узимi зовсiм не те саме, що влiтку. Улiтку, як побiг зрання з.
хлопчиськами, то до самого вечора гасає десь там по гаях, що й не
зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хатi, довкруги
самi дорослi, хлопцi десь також сидять дома, або десь, хтозна-де,
пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли i їм тепер не
до Володька.
I так, досить марудно, минув день, а ввечерi, коли верталися на санях
додому, Володько так змерз у своїх нових чобiтках, що мало ноги йому не
поодмерзали. Але вiн мовчав про це, боявся, що iншим разом його не
вiзьмуть бiльше, бо їхати все-таки дуже приємно. Дорога рiвна, в'їжджена,
небо ясне та зоряне, свiтить круглий, аж, здається, прозорий мiсяць, мороз
пришкварує i полоззя саней поскрипує, їдуть тепер не тiєю ж дорогою, що й
улiтку, а навпростець, здовж лугу, а то i через луг, бiля обох млинiв -
монастирського i чеського. Колеса млинiв зовсiм замерзли i вкрилися дуже
гарними, що блищать пiд мiсяцем, льодяними френдлями. Володьковi дуже
кортить вiдломити шматок такого френдля i посмоктати його.
Хутiр Матвiїв тихий, самiтнiй, снiгом з усiх бокiв занесений, сливе
непомiтний на бiлому здалека. Лише пiд'їхавши ближче, стає видно двоє
малих вiконечок, що в них блимає слабке водянисте свiтло, а трохи вище
видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нiчого,
бо бiлої стрiхи на бiлому тлi поля майже не видно. Це Василь топить
смоляними корчаками, а тому такий тяжкий i густий той дим.
Решта свят - Новий Рiк, Щедрий Вечiр, Голодна кутя i Водохрещi минають,
як би не були. Ще раз були гостi. Приходили до Матвiя i чужi люди -
погуторити, побалакати, порадитись. Матвiй дещо вiдпочив, пiдняв голову,
повеселiшав, не сердився стiльки. Колядували, щедрували, посипали, бажали
собi i iншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худiбка плодилась,
щоб дiточки росли i щоб багато всiм лiт прожити i "дай Боже назарiк
дiждати".
Але свято святом, воно приходить i воно вiдходить. Лишаються, як i були
тi самi, що i завжди, буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Зараз по
Рiздвi почалась метелиця, що тривала цiлий тиждень, а там повiяло теплим
полудневим вiтром i настала одлига. Пiшов дощ, снiг розм'як i став
пускати, весь луг зненацька, за одну нiч, залило водою. I не встигла вода
зiйти, як знов морозом вдарило i все то геть, як око гляне, замерзло, ген
аж до самих Лебедiв i далi. Лiд такий гладенький та прозорий, нiби вся
земля покрилася склом.
I враз на лугу появилося безлiч отих самих учнiв з дерманської
семiнарiї, тьма-тьменна найшло їх, i всi на ковзанах, i всi бiжать,
летять, один за одним, один за одним, а поли їх одягiв, мов крила,
розвiваються i мають на вiтрi. I все десь туди на Лебедi та на Лебедi...
Мiж ними, мiж тими учнями, i Василь десь цiлими днями пропадає, намотає
на постоли (бо дали б йому тато чоботи) отi свої, як вiн каже, "коньки", з
дерева тесанi, пiдкутi лише грубим дротом, i весь час там сховзається а
мельниковими хлопцями. Володьковi страх хотiлося б i собi там бути, i
чоботи вже має, але його туди нiяк не пускають мама i все кажуть, що
"скажу батьковi", бо чобiт нiяк не можна вишкор-бувать. I вiн аж плаче, аж
iз себе виходить, так просить, а коли вже вирветься, то бiжить, мов
навiжений i такий щасливий, що, здається, небо обняв би.
На льоду дiйсно приємно! Так якось просторо, легко, помiж кущами
верболозу, такi якiсь закрути цiкавi, у льодi позамерзали бульки повiтря,
якiсь трiсочки, трапляються навiть рибки. А як розженешся, як пустишся, як
полетиш, холодне повiтря тне в обличчя, вiтер рiже в очi i так радiсно,
нiби ти птах вiльний з крилами i летиш куди тобi заманеться... Але то так
недовго триває, так рiдко трапляється.
Iнше дiло Василь. Той тобi, за цей останнiй час, зовсiм вiд дому
вiдбився, все вiн десь там на лугу та на лугу, а оце знов почав не
приходити додому, ночував десь там у дядька на Запорiжжi, або у тiтки на
Залужжi, там йому куди веселiше - юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими
днями санкуються, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Хлопцi у батькiв
крадуть листя бакуну, деруть книжки на папiрки i курять. Навiть i Василь
якусь дуже добру, божественну, куплену ще покiйним дiдом Антоном в
Почаєвi, книгу пустив з димом.
Забагато цього стало Настi, що сама все мусить дома робити, i
поскаржилась вона батьковi.
- Дивись, он другий тиждень минає, а його нема i сорочки навiть не
змiняв, i хтозна, що вiн там вичворяє, i чи ходить вiн до тiєї школи...
А Матвiй вiзьми та вибери згодну хвилину, та пiди до Дерманя, та
приведи того "камлiя" додому, а ввечерi вiзьми та вiдлупи його так, що той
потiм цiлий тиждень не мiг на свiй задок сiсти, що навiть Володька
зворушило...
Пiсля того Василь щодня приходив додому i почав з книгою дiло мати, бо
Матвiй зажадав, щоб той принiс вiд учителя "свiдєтельство", як там вiн
учиться. Виявилось, що Василь зовсiм науку занедбав i ледве-ледве десь там
у хвостi за iншими волiкся. Матвiєвi таке зовсiм не "по нутру", i вiн
приказав, що як далi Василь буде так учитися - вiддасть його до циганiв
або жидiв, на помийника.
Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Ах, коли б
це так вiн мiг ходити до школи... I тому Володько придивляється до Василя.
Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцевi, i Володьковi чомусь шкода
його. У ньому щось добре iз злим чергується, по всьому видно, що вирiс вiн
без матiрньої опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-навсього вiсiм
недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто його не любив, i нiхто не
ласкав, бо куди правду дiти, Володькова.мама не дуже то "їх", отих своїх
пасинкiв, долюб-лювала i Володьковi це аж нiяк не подобалось. Володько
все-таки i любить того Василя - стяглий, високий, ясно-русий, обличчя i
шия в ластовиннi - якраз такий, яким i сам Володько хотiв би бути, якi
йому дуже подобаються, бо нагадує вiн тих казкових Iванiв-Царевичiв, про
яких не раз чув i читав.
Але не подобалось Володьковi, що Василь чогось завжди невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема, та
й десь повiється, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то до млина, а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спитає
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там у
хатинi, що в одному кутi млина примiстилася,- закуренiй, засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для садження iз залiзною, круглою, яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i нiчно завжди i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв. Диму там вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому можна, як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на чотири шиби, вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiякої утiрки, а тому воно стало
зовсiм непрозорим, сiрим, подiбним на шмат небiленого полотна. Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропускає i не для того воно було зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi було тепло... Але i цього свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великi
мало воно шпари, якими чомусь нiхто не цiкавився, щоб могло воно
втримувати тепло.
У хатинi повно дядькiв. Завжди горить барабанчик. Грiються завжди
снiданки. Курять, спльовують, регочуть. I завжди гуторять, завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у
своїх чобiтках i старому матiрньому жакетi.
Дядьки оповiдають - Володько слухає. Дядьки регочуть - Володько
посмiхається. I якi були оповiдачi! Одноокий Трохим - син Iвана Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi злодiїв вiдомого Казмiрця i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i звався
Зарiзаним.
Дiд Кошiль - лисий, бiлий, з довгою бородою, подiбний до святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по свiтах", у
Києвi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Києвi у якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькiй вiйнi в I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив її у
днi святочнi на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє
повiдання починав так:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять. Он мельниковi
хлопцi, скiльки їх є, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди хочуть
- i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи... Так. Не дуже воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше. Вiн купить
собi добрi чоботи i поїде далеко, далеко. За море десь i ще далi... До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще бiльших. У мiстах пани, i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне їдять - булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин, а...
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не варто. Володько не хоче бiльше бути
мужиком, хай собi хто що хоч думає.
I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою долю, наколи б не почав
рухатись Хведот, а пiсля i з церкви повернулись, почали обiдати та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим диригентом.
Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобеїв Iван у драгунах служить,
Соловеїв Хведiр у гвардiї у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дiвки ходани на
М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i є про що говорити.
Одначе перший день свята минає досить сумно. Всi дома. Iти нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин до мельника, випив пару
чарок, з'їв "бухт", i це все. Мати з дiтьми нудилась дома, та, як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив свої дерев'янi ковзани i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки розбере слово, то зовсiм
забуде, що там було спочатку...
Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в'їхали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що то їдуть
залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою i зi своєю дочкою Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах, нiби вивiрка по
галузках дерева, коли її сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумiється, що так само дiстали i Василь, i Хведот, але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки радостi, як
Володьковi.
Незабаром до двору в'їхали ще однi залужнi - дiдуньо Улiян з тiткою
Марiєю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що дiстав Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня. Справжнi, малi, шитi зi старої халяви, чоботи.
Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна.
Мати була ото "у своїх" та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють, нi в
що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на... Знайшов
десь там на горищi "ще зовсiм, добру" стару халяву, сам знає шевство,
викроїв передочки, халявки i сточив чоботята.
- Отой шмаркач! - радiє мати чи не бiльше вiд Володька.- Iди поцiлуй
хоч дiдуня в руку...
- Ось тiльки чоботи взую! - викрикує Володько. Вiн з мiсця взявся до
чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже добрi! I
нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не
бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: "Носи на здоров'я"
- i проходжується гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози
стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
- А вони витяжки,- хвалиться Володько i всi смiються з Володькової
помилки. Володько знає, що найкращi чоботи "витяжки", але його якраз були
далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика бiда.
Почався "снiданок", хоча пора обiдня, забряжчали чарки, голоси
зiсилились, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька пошепки, щоб не
чула Катерина, оповiдає Настi, що не можна вiд "ходанiв" до Катерини
вiдбитися, а "воно ж iще дитина". Тiтка Зiнька i Настя сестри, але кажуть
собi "ви", бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зiнька оповiдає, що
тих хлопцiв тьма-тьменна - а де вона? А що вона? А приносять гостинцi,
могоричi...
Катерина ж дiйсно на диво хороша видалась. Як панночка. "Тендитне
таке", як казала Зiнька, а струнка, а росла, "як тополя", а личко завжди
свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi, як небо. Володьковi
вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що в дерманськiй
приходськiй церквi на хорах намальованi...
I любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось вiн пiдсумовує свої
гостинцi - i копiйки, i горiхи, i яблука, i цукорки вiд тiтки Марiї з
папiрцями, що на них оленi намальованi i червоними буквами написано: "Чем
табак курить, лучше конфект купить", що Володько сам вголос читає, щоб усi
почули. Але тi там за своєю полiтикою нiчого не чують, i тiльки одна
Катерина, що так само, як i вiн нею, найбiльше цiкавиться Володьком,
одразу почула, як її пестун читає, схопила його i посадила собi на колiна.
Який сором! Сидiти на колiнах! Володько такого не очiкував, i хоч як вiн
любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись з її
рук.
- Та посидь же, Володьку, та почитай менi щось. Слухайте! - звернулась
вона до всiх.Володько наш уже незабаром апостола в церквi читатиме!
- Та невже? Ооо! - дивуються всi.
- О, так,каже Матвiй.- Вiн дуже малий понятливий! Батькова похвала нiби
жаром його посипала. Такого вiн ще направду нiколи не чув. Нiколи не знав
вiн, що про нього батько думає. I вiн загорiвся, почервонiв геть з вухами
i почав ще дужче рватися з рук Катерини, нiби пiймане дике звiря.
А Катерина не пускає, горне його до себе, вицiловує.
- Я, мамо,звертається вона до Настi,- заберу його з собою. Я хочу
такого братчика мати. Вiн буде менi книжки читати.
Але Володько не слухає бiльше, вже вирвався i, як було, пошумiв геть на
пiч разом зi своїми чобiтьми.
- Як пiдросте - на школи подам,- вирвалось у батька. i Володько це
також учув, i це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма. О, Боже! Вiн
цього не пережиє! Який особливий день сьогоднi, вiн зовсiм не знає як
поводитися, що робити - i радiсно, i соромно, i разом так десь, там
всерединi, приємно, що нiякими словами такого не вискажеш.
Увечерi друга радiсть: прийшли колядники i то зо звiздою. Володько,Як
тiльки почув за вiкном дзвiнок, в одну мить був у вiкнi на лавi. Хведот
негайно також поспiшив за ним.
- Будьте здоровi з Рiздвом Христовим, а чи дозволите заколядувати?! -
чути з-за вiкна глухий, хриплий голос.
- Спасибi, спасибi! А просимо, просимо! - вiдповiдають майже хором з
хати.
Колядники колядують, голоси їх хрипкi, вони вже обiйшли чимало
простору, треба дякувати їм, що вони i за такий далекий, закинутий хутiр
не забули, тому їх кличуть до хати, частують чаркою горiлки, дають
закуску, книша, десять копiйок грошей i вiдправляють...
День минув якнайкраще. Усi вдоволенi. Гостi роз'їхалися геть за смерку,
а Катерина мусiла залишитись ночувати, хоча їй дуже не хотiлося, бо там же
її "ухажори", її залицяльники, її приятельки, але Настя настояла, i як
його не послухати хрещеної матерi. Володько також був дуже з цього
вдоволений.
Третього дня батьки iдуть доДерманя "в гостi", Катерина їде додому,
Володька беруть також iз собою. Василь мало не плакав, так не хотiлося
йому лишатися самому з Хведотом, але батько проговорив: "Ти-но менi не
коверзуй, бо як вiзьму запругу..." - i цього було досить, щоб Василь
замовк.
Але i Володько не мав великої радостi з цiєї поїздки, хоча були на
Запорiжжi у дядька Єлисея, де Володько найбiльше любить бувати. Але тепер
узимi зовсiм не те саме, що влiтку. Улiтку, як побiг зрання з.
хлопчиськами, то до самого вечора гасає десь там по гаях, що й не
зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хатi, довкруги
самi дорослi, хлопцi десь також сидять дома, або десь, хтозна-де,
пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли i їм тепер не
до Володька.
I так, досить марудно, минув день, а ввечерi, коли верталися на санях
додому, Володько так змерз у своїх нових чобiтках, що мало ноги йому не
поодмерзали. Але вiн мовчав про це, боявся, що iншим разом його не
вiзьмуть бiльше, бо їхати все-таки дуже приємно. Дорога рiвна, в'їжджена,
небо ясне та зоряне, свiтить круглий, аж, здається, прозорий мiсяць, мороз
пришкварує i полоззя саней поскрипує, їдуть тепер не тiєю ж дорогою, що й
улiтку, а навпростець, здовж лугу, а то i через луг, бiля обох млинiв -
монастирського i чеського. Колеса млинiв зовсiм замерзли i вкрилися дуже
гарними, що блищать пiд мiсяцем, льодяними френдлями. Володьковi дуже
кортить вiдломити шматок такого френдля i посмоктати його.
Хутiр Матвiїв тихий, самiтнiй, снiгом з усiх бокiв занесений, сливе
непомiтний на бiлому здалека. Лише пiд'їхавши ближче, стає видно двоє
малих вiконечок, що в них блимає слабке водянисте свiтло, а трохи вище
видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нiчого,
бо бiлої стрiхи на бiлому тлi поля майже не видно. Це Василь топить
смоляними корчаками, а тому такий тяжкий i густий той дим.
Решта свят - Новий Рiк, Щедрий Вечiр, Голодна кутя i Водохрещi минають,
як би не були. Ще раз були гостi. Приходили до Матвiя i чужi люди -
погуторити, побалакати, порадитись. Матвiй дещо вiдпочив, пiдняв голову,
повеселiшав, не сердився стiльки. Колядували, щедрували, посипали, бажали
собi i iншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худiбка плодилась,
щоб дiточки росли i щоб багато всiм лiт прожити i "дай Боже назарiк
дiждати".
Але свято святом, воно приходить i воно вiдходить. Лишаються, як i були
тi самi, що i завжди, буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Зараз по
Рiздвi почалась метелиця, що тривала цiлий тиждень, а там повiяло теплим
полудневим вiтром i настала одлига. Пiшов дощ, снiг розм'як i став
пускати, весь луг зненацька, за одну нiч, залило водою. I не встигла вода
зiйти, як знов морозом вдарило i все то геть, як око гляне, замерзло, ген
аж до самих Лебедiв i далi. Лiд такий гладенький та прозорий, нiби вся
земля покрилася склом.
I враз на лугу появилося безлiч отих самих учнiв з дерманської
семiнарiї, тьма-тьменна найшло їх, i всi на ковзанах, i всi бiжать,
летять, один за одним, один за одним, а поли їх одягiв, мов крила,
розвiваються i мають на вiтрi. I все десь туди на Лебедi та на Лебедi...
Мiж ними, мiж тими учнями, i Василь десь цiлими днями пропадає, намотає
на постоли (бо дали б йому тато чоботи) отi свої, як вiн каже, "коньки", з
дерева тесанi, пiдкутi лише грубим дротом, i весь час там сховзається а
мельниковими хлопцями. Володьковi страх хотiлося б i собi там бути, i
чоботи вже має, але його туди нiяк не пускають мама i все кажуть, що
"скажу батьковi", бо чобiт нiяк не можна вишкор-бувать. I вiн аж плаче, аж
iз себе виходить, так просить, а коли вже вирветься, то бiжить, мов
навiжений i такий щасливий, що, здається, небо обняв би.
На льоду дiйсно приємно! Так якось просторо, легко, помiж кущами
верболозу, такi якiсь закрути цiкавi, у льодi позамерзали бульки повiтря,
якiсь трiсочки, трапляються навiть рибки. А як розженешся, як пустишся, як
полетиш, холодне повiтря тне в обличчя, вiтер рiже в очi i так радiсно,
нiби ти птах вiльний з крилами i летиш куди тобi заманеться... Але то так
недовго триває, так рiдко трапляється.
Iнше дiло Василь. Той тобi, за цей останнiй час, зовсiм вiд дому
вiдбився, все вiн десь там на лугу та на лугу, а оце знов почав не
приходити додому, ночував десь там у дядька на Запорiжжi, або у тiтки на
Залужжi, там йому куди веселiше - юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими
днями санкуються, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Хлопцi у батькiв
крадуть листя бакуну, деруть книжки на папiрки i курять. Навiть i Василь
якусь дуже добру, божественну, куплену ще покiйним дiдом Антоном в
Почаєвi, книгу пустив з димом.
Забагато цього стало Настi, що сама все мусить дома робити, i
поскаржилась вона батьковi.
- Дивись, он другий тиждень минає, а його нема i сорочки навiть не
змiняв, i хтозна, що вiн там вичворяє, i чи ходить вiн до тiєї школи...
А Матвiй вiзьми та вибери згодну хвилину, та пiди до Дерманя, та
приведи того "камлiя" додому, а ввечерi вiзьми та вiдлупи його так, що той
потiм цiлий тиждень не мiг на свiй задок сiсти, що навiть Володька
зворушило...
Пiсля того Василь щодня приходив додому i почав з книгою дiло мати, бо
Матвiй зажадав, щоб той принiс вiд учителя "свiдєтельство", як там вiн
учиться. Виявилось, що Василь зовсiм науку занедбав i ледве-ледве десь там
у хвостi за iншими волiкся. Матвiєвi таке зовсiм не "по нутру", i вiн
приказав, що як далi Василь буде так учитися - вiддасть його до циганiв
або жидiв, на помийника.
Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Ах, коли б
це так вiн мiг ходити до школи... I тому Володько придивляється до Василя.
Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцевi, i Володьковi чомусь шкода
його. У ньому щось добре iз злим чергується, по всьому видно, що вирiс вiн
без матiрньої опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-навсього вiсiм
недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто його не любив, i нiхто не
ласкав, бо куди правду дiти, Володькова.мама не дуже то "їх", отих своїх
пасинкiв, долюб-лювала i Володьковi це аж нiяк не подобалось. Володько
все-таки i любить того Василя - стяглий, високий, ясно-русий, обличчя i
шия в ластовиннi - якраз такий, яким i сам Володько хотiв би бути, якi
йому дуже подобаються, бо нагадує вiн тих казкових Iванiв-Царевичiв, про
яких не раз чув i читав.
Але не подобалось Володьковi, що Василь чогось завжди невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема, та
й десь повiється, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то до млина, а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спитає
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там у
хатинi, що в одному кутi млина примiстилася,- закуренiй, засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для садження iз залiзною, круглою, яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i нiчно завжди i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв. Диму там вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому можна, як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на чотири шиби, вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiякої утiрки, а тому воно стало
зовсiм непрозорим, сiрим, подiбним на шмат небiленого полотна. Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропускає i не для того воно було зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi було тепло... Але i цього свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великi
мало воно шпари, якими чомусь нiхто не цiкавився, щоб могло воно
втримувати тепло.
У хатинi повно дядькiв. Завжди горить барабанчик. Грiються завжди
снiданки. Курять, спльовують, регочуть. I завжди гуторять, завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у
своїх чобiтках i старому матiрньому жакетi.
Дядьки оповiдають - Володько слухає. Дядьки регочуть - Володько
посмiхається. I якi були оповiдачi! Одноокий Трохим - син Iвана Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi злодiїв вiдомого Казмiрця i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i звався
Зарiзаним.
Дiд Кошiль - лисий, бiлий, з довгою бородою, подiбний до святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по свiтах", у
Києвi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Києвi у якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькiй вiйнi в I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив її у
днi святочнi на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє
повiдання починав так:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119