Тьху! - бий тебе сила Божа! - коли ми вже не
зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку!
- Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме...
Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже:
- Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хiба коли вiн, один
з'другим, згадав це слово? Ну от... Маємо. Вiйна. На тобi нове лихо на
голову.
Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом
цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi... Київцi на гарбах.
Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней,
мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней є,
i то все як кiнь, то кiнь.
Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудрує поля. Пiснi,
гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову,
крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався
в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне
колесо - чи не хлябає. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував
букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй
роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його
обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди?
А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо,
оте нещастя вискiпалося?
Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже.
Володько весь цiкавiсть. Вiн розумiє чудесно становище. Вiн знає, що
значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його
тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай щось станеться... Хай люди
вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань.
А москалi йшли...
- Нєбось... Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как
падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт
устоять!..
- Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!..
Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють...
Настя поїть москалiв молоком, кормить яєшнею. А їх безлiч... Iдуть,
iдуть, безупинно i нiч i день iдуть...
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю дiставали у Крем'янцi. Пiсля i
зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим "штихом". Йшли в
розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець
безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то
черницями, то селянами.
Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу - там хтось пiд кущем
сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках тримає.
Ми злякались i втекли.
- Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули?
- Не було.
- Ну, то ходiм! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти.
Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду
на вiз поклав i шлеї попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й
помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку
вiдступу робили самi свої - iнтелiгенцiя.
- Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають. Не
даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять...
А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд... Нiякої "опасность... Тьху!
Стратон майже щодня Матвiя навiдує. Прийде i чергову видуману новинку
принесе.
- Чуєте? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом!
- Ого! Здорово! А хто казав?
- Телеграма. Шкалiчник телеграми дiстає. Горiлку всю заборонили. По
цiлiй Росєї нiхто не смiє пити... I правильно... Так i тра... А що? Хiба я
не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у Крем'янцi
цiлий "ошалон плєнних" привезли. Нашi, кажуть, тiльки пiдiйшли з
"орудiями", тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв гульк! Пан ваш!!
Ваш пан! I всi "оружiє" об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без
бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять - страх!
Кажуть, сам Нiколай Нiколаєвич "у ставку" приїхав. Царя ждуть, чи що...
Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до Вєни i баста.
При цьому Стратон дрiбно, з приємнiстю засмiявся. Вiн курить товстi
папiроси. Пiд носом вуса зовсiм пожовтiли. Пальцi рук нiби обсмаленi
патики.
- Смiха було, як розказує один рiзник з Бережець. Каже, увiрвались
австрiяки до них... Одразу кури, гуси дерти, дiвок чiпають. Та вiд
Крем'янця їхала пiвсотня козакiв. А це ж, знаєте?.. Конi у них... Треба,
як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба - до землi, як людина,
приляже... Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть!
А мадярчики тiльки "майн лiбер Гот"... Тут їм такого перцю всипали, що
вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу - iскри
сипались. А нашi уже в Галiцiї, а там також, кажуть, сам наш народ.
Нiколай Нiколаєвич "возванiс" видав, шо вiднинi весь рускiй народ вiд
Карпат до Камчатки - все пiд руского царя руку пiдходить... От воно...
Да!..
Матвiй понуро стоїть. Слухає Стратона задумано...- А я вам кажу,-
нарештi нiби прокидається вiн,- що добра нiчого чекати. Будемо зрештою
бачити... А поки що пiдемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на
стiйцi бути... Що ж.
I вони йшли в поле. З поновною силою i красою зустрiчало воно своїх
володарiв i разом своїх рабiв.
Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п'ять пшеницi. Сорок
вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав у руках. А
тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь...
Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Вiд
Василя, Здорового зятя, нема нiякого "звєстiя". Пiшов у "першi бої" i хто
знає, як... Параска червонi очi носить, ото чуєте, нiчого перед собою не
бачить... Що тобi день, що нiч ридає. Лiкера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата
Кирила Деберного - Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве сало з
боднi витащив.
- Бодай його перша куля не минула,- винесла свiй суворий селянський
присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.
Цiла Матвiєва родина любила Василя, як свого. Сам Матвiй радiв
племiнником бiльше, нiж своїми дiтьми. Нiякої справи не було, щоб вiн не
порадився з Василем. I тепер його забрали. За два тижнi прийшов лист з
поворотньою адресою:
"Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод".
Тепер черга за другим сином Хоми - Ет-тоє - Корнiєм, за Ониськовим
Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Iван Кушка, а далi Запорука
Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i молодий,
але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має бiлий бiлет, хiба в
"не-строєвую роту".
Мирон i Василь попали в один полк i навiть в одну роту. Писали, що
"дуже гонять", бо за три мiсяцi мають вiдставити їх на "германський
фронт".
Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут в першу чергу потерпав
Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi.
Десятник обiйшов усi хати i наказав такого-то числа усiм їхати до
волостi. Була то недiля - гарний, соняшний осiннiй день. Ворота кожного
подвiр'я вiдчинялися i з них виїжджали пiдводи. На вигонi збiрка.
Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник. Вози i конi
кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвiй i
колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог зна коли
захованi, шлеї напаяв. Шлеї вузькi, тиснуть коням шиї, але якось
видержать.
Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвiєм їхав
також Володько, щоб "на возi посидiв", їхали до Бiлої Криницi через поля,
через "казьонний" лiс.
"Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна долина.
Шiстнадцять сiл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,- вози й вози.
Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема
лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто має лiпшi
конi, потерпає, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись.
- Ех, дядьку Стратоне! Пiдуть вашi шпачки "нємца воювать"... -
пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по
їх тлустих задах...
- Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив
над усе. Ще в Дерманi на "трьох десятинах", i то добрi муцики держав, а
тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебедi, вигинають. Матвiєвi також
"нiчого собi", але одна сiра кобила ще молода, а карого коня можуть
записати "в обоз". Стратоновi "в кавалерiю", напевно, пiдуть.
По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд'їжджають по азбуцi.
Так само й окремi господарi. До Тилявки черга прийшла аж пополуднi. До
того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч
правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином.
Коло Матвiєвого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну. Вже, кажуть, Гнат
Чорноокий, швагер бабиного Iвана, ранений прийшов "на поправку". Куля
попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось лишилась
цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на
австрiйськi окопи, вибили з них "панiв" i заняли. Стрiлянина втихла.
"Солдати" вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут проклята
куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула.
Володько слухає такi оповiдання з насолодою. Вiн уявляє собi бої,
наступи "наших", мертвих, ранених...
- Ах, що того отiєю залiзницею вчера повезли... Що його повезли.
Тридцять еталонiв ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалiчать
народу,- говорив якийсь мiсцевий дядько.- Що тобi день, що нiч,-
продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк.
- То звєсно! Вiйна...
- Тилявка! Тилявка! Наступай! - чути викрик старости. Дядьки уривають
гутiрки i спiшать до своїх возiв.
- Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!..
Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за вiжки,
цвьогає батогом по конях i пiд'їжджає...
Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi.
Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу
нiг.
- Нє гадiтся! Паєзджай! Слєдующiй!
"Слєдующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiстає посвiдку, що
вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорiї його коней.
Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають.
Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша
мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi.
- Довбєнко Матвей!...
- Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'їжджає повiльнiше, того
пiдгонить нагаєм козак. Володько сидить на возi за батьком.
Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не
годиться.
- Отвалiвай!...
Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли,
обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що "шпак" не
має ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру.
- Годєн! Кавалерiя! Отвалiвай!
У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть
чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи
вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов.
- Нє бось, атєц! Дєньгi достанеш... Другую лошадь кулiш! - говорили
йому старшини. Коли вiд'їхав набiк, де зупинялися тi, у яких "записано",
до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши,
обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов
Володько.
- А скiльки дадуть? - питали Стратона.
Той часто, нiби соромлячись, клiпає очима й говорить:
- А хто його знає... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер,
домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
- Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть.
- А все-таки шкода.
- То тепер ще нiчого. Ще вибирають... Тепер тiльки первий сорт
забирають... От що то далi буде...
- Добра не буде... Це знаємо...
Володько в той час уважно розглядає "принятого" Стратонового шпака.
Гарний, статечний кiнь... Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i
байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову.
Вiн зовсiм, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У
нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон
ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб
було, боронь Боже, хто не виволiк їх.
А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, вiдвезуть у гори
Карпати, де "Солдатскiє костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають.
I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдлає його i поїде "в
атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже...
- Гi-гi-гi! - довго i протяжно зненацька загиржав... Кiлька разiв
поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно...
"А, може, вiн також все розумiє"? - думає Володько.- "Може, вiн чує...
Хто його розбере?!"
Додому верталися не всi разом, їхали, хто коли хотiв. Коней i возiв
"приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого.
III
Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама
учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до
Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє
дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр,
Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там
"Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво
язика" зi "склонєнiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є...
Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i
"наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими
бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це "бої пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "нашi" не
дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула
тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв.
Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
- Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошує старий. -
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги,
розчухрана його сива грива має на вiтрi.
А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав
кого... О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить... Клякнеш одразу до землi.
Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають
особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi
орудiя". Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей
безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з
коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався.
- Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але
далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали
всi плоти.
Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли "нашi" входять в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто -
германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсiєвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з
хоробрим воїнством.
I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик
трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний молєбен".
О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих героїв", якi здобули
найбiльшу твердиню ворога.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку!
- Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме...
Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже:
- Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хiба коли вiн, один
з'другим, згадав це слово? Ну от... Маємо. Вiйна. На тобi нове лихо на
голову.
Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом
цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi... Київцi на гарбах.
Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней,
мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней є,
i то все як кiнь, то кiнь.
Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудрує поля. Пiснi,
гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову,
крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався
в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне
колесо - чи не хлябає. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував
букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй
роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його
обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди?
А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо,
оте нещастя вискiпалося?
Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже.
Володько весь цiкавiсть. Вiн розумiє чудесно становище. Вiн знає, що
значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його
тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай щось станеться... Хай люди
вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань.
А москалi йшли...
- Нєбось... Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как
падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт
устоять!..
- Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!..
Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють...
Настя поїть москалiв молоком, кормить яєшнею. А їх безлiч... Iдуть,
iдуть, безупинно i нiч i день iдуть...
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю дiставали у Крем'янцi. Пiсля i
зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим "штихом". Йшли в
розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець
безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то
черницями, то селянами.
Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу - там хтось пiд кущем
сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках тримає.
Ми злякались i втекли.
- Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули?
- Не було.
- Ну, то ходiм! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти.
Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду
на вiз поклав i шлеї попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й
помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку
вiдступу робили самi свої - iнтелiгенцiя.
- Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають. Не
даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять...
А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд... Нiякої "опасность... Тьху!
Стратон майже щодня Матвiя навiдує. Прийде i чергову видуману новинку
принесе.
- Чуєте? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом!
- Ого! Здорово! А хто казав?
- Телеграма. Шкалiчник телеграми дiстає. Горiлку всю заборонили. По
цiлiй Росєї нiхто не смiє пити... I правильно... Так i тра... А що? Хiба я
не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у Крем'янцi
цiлий "ошалон плєнних" привезли. Нашi, кажуть, тiльки пiдiйшли з
"орудiями", тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв гульк! Пан ваш!!
Ваш пан! I всi "оружiє" об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без
бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять - страх!
Кажуть, сам Нiколай Нiколаєвич "у ставку" приїхав. Царя ждуть, чи що...
Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до Вєни i баста.
При цьому Стратон дрiбно, з приємнiстю засмiявся. Вiн курить товстi
папiроси. Пiд носом вуса зовсiм пожовтiли. Пальцi рук нiби обсмаленi
патики.
- Смiха було, як розказує один рiзник з Бережець. Каже, увiрвались
австрiяки до них... Одразу кури, гуси дерти, дiвок чiпають. Та вiд
Крем'янця їхала пiвсотня козакiв. А це ж, знаєте?.. Конi у них... Треба,
як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба - до землi, як людина,
приляже... Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть!
А мадярчики тiльки "майн лiбер Гот"... Тут їм такого перцю всипали, що
вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу - iскри
сипались. А нашi уже в Галiцiї, а там також, кажуть, сам наш народ.
Нiколай Нiколаєвич "возванiс" видав, шо вiднинi весь рускiй народ вiд
Карпат до Камчатки - все пiд руского царя руку пiдходить... От воно...
Да!..
Матвiй понуро стоїть. Слухає Стратона задумано...- А я вам кажу,-
нарештi нiби прокидається вiн,- що добра нiчого чекати. Будемо зрештою
бачити... А поки що пiдемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на
стiйцi бути... Що ж.
I вони йшли в поле. З поновною силою i красою зустрiчало воно своїх
володарiв i разом своїх рабiв.
Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п'ять пшеницi. Сорок
вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав у руках. А
тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь...
Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Вiд
Василя, Здорового зятя, нема нiякого "звєстiя". Пiшов у "першi бої" i хто
знає, як... Параска червонi очi носить, ото чуєте, нiчого перед собою не
бачить... Що тобi день, що нiч ридає. Лiкера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата
Кирила Деберного - Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве сало з
боднi витащив.
- Бодай його перша куля не минула,- винесла свiй суворий селянський
присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.
Цiла Матвiєва родина любила Василя, як свого. Сам Матвiй радiв
племiнником бiльше, нiж своїми дiтьми. Нiякої справи не було, щоб вiн не
порадився з Василем. I тепер його забрали. За два тижнi прийшов лист з
поворотньою адресою:
"Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод".
Тепер черга за другим сином Хоми - Ет-тоє - Корнiєм, за Ониськовим
Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Iван Кушка, а далi Запорука
Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i молодий,
але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має бiлий бiлет, хiба в
"не-строєвую роту".
Мирон i Василь попали в один полк i навiть в одну роту. Писали, що
"дуже гонять", бо за три мiсяцi мають вiдставити їх на "германський
фронт".
Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут в першу чергу потерпав
Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi.
Десятник обiйшов усi хати i наказав такого-то числа усiм їхати до
волостi. Була то недiля - гарний, соняшний осiннiй день. Ворота кожного
подвiр'я вiдчинялися i з них виїжджали пiдводи. На вигонi збiрка.
Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник. Вози i конi
кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвiй i
колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог зна коли
захованi, шлеї напаяв. Шлеї вузькi, тиснуть коням шиї, але якось
видержать.
Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвiєм їхав
також Володько, щоб "на возi посидiв", їхали до Бiлої Криницi через поля,
через "казьонний" лiс.
"Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна долина.
Шiстнадцять сiл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,- вози й вози.
Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема
лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто має лiпшi
конi, потерпає, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись.
- Ех, дядьку Стратоне! Пiдуть вашi шпачки "нємца воювать"... -
пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по
їх тлустих задах...
- Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив
над усе. Ще в Дерманi на "трьох десятинах", i то добрi муцики держав, а
тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебедi, вигинають. Матвiєвi також
"нiчого собi", але одна сiра кобила ще молода, а карого коня можуть
записати "в обоз". Стратоновi "в кавалерiю", напевно, пiдуть.
По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд'їжджають по азбуцi.
Так само й окремi господарi. До Тилявки черга прийшла аж пополуднi. До
того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч
правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином.
Коло Матвiєвого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну. Вже, кажуть, Гнат
Чорноокий, швагер бабиного Iвана, ранений прийшов "на поправку". Куля
попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось лишилась
цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на
австрiйськi окопи, вибили з них "панiв" i заняли. Стрiлянина втихла.
"Солдати" вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут проклята
куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула.
Володько слухає такi оповiдання з насолодою. Вiн уявляє собi бої,
наступи "наших", мертвих, ранених...
- Ах, що того отiєю залiзницею вчера повезли... Що його повезли.
Тридцять еталонiв ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалiчать
народу,- говорив якийсь мiсцевий дядько.- Що тобi день, що нiч,-
продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк.
- То звєсно! Вiйна...
- Тилявка! Тилявка! Наступай! - чути викрик старости. Дядьки уривають
гутiрки i спiшать до своїх возiв.
- Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!..
Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за вiжки,
цвьогає батогом по конях i пiд'їжджає...
Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi.
Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу
нiг.
- Нє гадiтся! Паєзджай! Слєдующiй!
"Слєдующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiстає посвiдку, що
вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорiї його коней.
Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають.
Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша
мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi.
- Довбєнко Матвей!...
- Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'їжджає повiльнiше, того
пiдгонить нагаєм козак. Володько сидить на возi за батьком.
Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не
годиться.
- Отвалiвай!...
Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли,
обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що "шпак" не
має ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру.
- Годєн! Кавалерiя! Отвалiвай!
У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть
чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи
вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов.
- Нє бось, атєц! Дєньгi достанеш... Другую лошадь кулiш! - говорили
йому старшини. Коли вiд'їхав набiк, де зупинялися тi, у яких "записано",
до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши,
обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов
Володько.
- А скiльки дадуть? - питали Стратона.
Той часто, нiби соромлячись, клiпає очима й говорить:
- А хто його знає... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер,
домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то...
- Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть.
- А все-таки шкода.
- То тепер ще нiчого. Ще вибирають... Тепер тiльки первий сорт
забирають... От що то далi буде...
- Добра не буде... Це знаємо...
Володько в той час уважно розглядає "принятого" Стратонового шпака.
Гарний, статечний кiнь... Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i
байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову.
Вiн зовсiм, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У
нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон
ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб
було, боронь Боже, хто не виволiк їх.
А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, вiдвезуть у гори
Карпати, де "Солдатскiє костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають.
I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдлає його i поїде "в
атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже...
- Гi-гi-гi! - довго i протяжно зненацька загиржав... Кiлька разiв
поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно...
"А, може, вiн також все розумiє"? - думає Володько.- "Може, вiн чує...
Хто його розбере?!"
Додому верталися не всi разом, їхали, хто коли хотiв. Коней i возiв
"приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого.
III
Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама
учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до
Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє
дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр,
Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там
"Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво
язика" зi "склонєнiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є...
Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i
"наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими
бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це "бої пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "нашi" не
дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула
тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв.
Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
- Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошує старий. -
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги,
розчухрана його сива грива має на вiтрi.
А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав
кого... О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить... Клякнеш одразу до землi.
Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають
особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi
орудiя". Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей
безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з
коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався.
- Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але
далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали
всi плоти.
Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли "нашi" входять в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто -
германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсiєвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з
хоробрим воїнством.
I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик
трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний молєбен".
О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих героїв", якi здобули
найбiльшу твердиню ворога.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119