Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються
з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом
скорострiл.
Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер
галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила
червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
- Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гукає Володько. Бiжить через поле,
грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами
навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився
дивовижними клубами.
- Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
- Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає,
що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю.
- Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний...
Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi,
окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i
навiть затримавсь. Чує... Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'є
рiвним боєм могутня чорна земля.
Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр'я котрої,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'є проти них.
Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому
продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi
стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало,
виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А
решта..."
I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi,
пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають
своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i
замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом
стирчало воно в думцi.
Мати пiзнiше казала:
-I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но,
людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь сховається, а "його"
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От
дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не
заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю...
Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська.
Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до "лавки" i принiс булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
- Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей.
- Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш... Цiле
життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi.
Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля
висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали
"зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж
весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з
чорнозему i небо барвила наново.
Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть,
залiзною дорогою перли їх. О, весна зрушить "їх". Не будуть вони далi
стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно,
пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби.
Парки все стрiливо пiдвозять.
"Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останнє,
що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав.
- Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,-
говорить Матвiй.
- Вибйом, атєц, вибйом... Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє
такiє дєла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо лєс
рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi
гори, а снєгу бивала аршiн аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там - что
чудо одно. I кто тєбя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А
здєсь... Пустякi...
Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й
розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами
бризкає, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi,
все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться.
Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi.
Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На
нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх.
Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. Її мобiлiзували
останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна
тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не
змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били її нагаями.
Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити.
Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно
мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима
хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила
своїм добрим коров'ячим голосом.
Настя одразу пiзнала її голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На
спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нагаїв.
- О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию.
Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.
Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i
забрали.
Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце
горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти.
Тiєї ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньої
стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у
другому кiнцi. Москалiв якраз не було.
Серед ночi Володько прокидається. Через шпари дилiв видно захiд, що
горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь
велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня
злилася в один звук з лопотом рушниць.
Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом
гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев
вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у
безодню земля.
- Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як
стрiльна довбали поверхню планети.
"I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але
видовисько, якого ще направду не бачив, i хто знає, чи не навмисне вiн
родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду.
А це ж вiн i був. Он змiї рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають
барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з
преiсподньої i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла
сталевих потвор...
Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько
помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до неї.
- Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом питає син.
- Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiдає довга бiла постать.-
От так виглядає вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки
знають. Про це й варт знати.
I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла
земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
- Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями
позалазили... Але i там їх дiстануть.
А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у
цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу
б'є. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть
наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрiльне,
проривається в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй
руки, ноги, голови австрiякiв.
Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько:
- Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна,
а правдивий Страшний Суд. Ходiмо.
Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над
ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс
першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшується.
По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни
клунi Володько пiзнає тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки.
Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях.
Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них
навантажили всякої всячини.
- Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - встає з мокруватої
землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї
нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
- Глєба, глєба!..
- Хлапечку! Дай коусечек!
- Брот!.. Гиб мiр...
Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники,
ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс.
- Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
- Є то мадяри? - питає Володько.
- Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тикає кiлька нiкелевих
монет.
- У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх
викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони
вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi.
Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк...
- Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько
розiбрав зовсiм виразно.
- Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони
вмiють...
Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з
яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i
роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
- Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш.
Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi,
шатра i навiть заячi муфти...
- Тоже воїни, чьорт бєрi! - зауважує козак.
- Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Iш сколько на нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов...
Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно:
люди їсти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як
тi люди стiльки видержать...
А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними"
сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що
офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх
муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо
їх кличуть солдати згiрдливо "пан"...
- Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник
вiддає. Нащо йому отi "часи". Тут у Росiї хто по "часах" живе, коли тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
- Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показує
нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть...
Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх
тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо
вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають,
де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як
набої, яких також багато валяється по дорозi.
Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi
обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, їдуть пекарнi, парки. За
ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за все, що
вiд'їжджають козаки, їх кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд
у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого,
тримаючись за стремено з останньою надiєю, "що вернеться i вiзьме на Дон".
Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки їх носили цю гарячу
надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце палає
силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань дається у
владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених
перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i
розпочалася сльота.
У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали
самих хлопцiв до працi на бувшiй позицiї. Кажуть, там збито - ногою не
ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне
нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть,
мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiдає один: - Товариш
мiй цигарничку знайшов. Гарна така - любуйся. Закурив i тiльки кiлька
разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови.
I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не
десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя.
Володько стояв на дворi.А етот! - кивнув головою козак, що ходив зi
старостою.- Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошнiти.
- Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что жєнiть нада...
А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти,
стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле
смертi... Хiба це не варт того - раз поставити хлоп'яче життя на карту
небезпеки i вiдчути в глибинах душi приємно-страшний лоскiт шаленої гри?
I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями.
Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що i, звалось,
вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем'янцем. Заночували на
Веселiвцi.
Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв. Окрiп, чай. Вирушили
попiд горою дорогою, що моталася рiвною долинкою мiж вербами. Першi
розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце,
нiби золяний камiнь в паруваннi окропу. Соша. По нiй колись гараздали
стрiльна, а тепер лежить нiкчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у
ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою.
Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший. Москаль кладе
йому цегляну руку на плече.
- Ну, малий! I тєбя ваєвать пагналi? Астарожна тольки, нi то напорешся
i все твої патрошкi рознєсьот...
- Нєєєт!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом
скорострiл.
Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер
галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила
червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
- Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гукає Володько. Бiжить через поле,
грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами
навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився
дивовижними клубами.
- Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
- Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає,
що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю.
- Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний...
Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi,
окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i
навiть затримавсь. Чує... Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'є
рiвним боєм могутня чорна земля.
Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр'я котрої,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'є проти них.
Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому
продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi
стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало,
виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А
решта..."
I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi,
пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають
своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i
замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом
стирчало воно в думцi.
Мати пiзнiше казала:
-I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но,
людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь сховається, а "його"
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От
дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не
заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю...
Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська.
Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до "лавки" i принiс булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
- Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей.
- Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш... Цiле
життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi.
Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля
висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали
"зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж
весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з
чорнозему i небо барвила наново.
Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть,
залiзною дорогою перли їх. О, весна зрушить "їх". Не будуть вони далi
стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно,
пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби.
Парки все стрiливо пiдвозять.
"Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останнє,
що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав.
- Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,-
говорить Матвiй.
- Вибйом, атєц, вибйом... Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє
такiє дєла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо лєс
рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi
гори, а снєгу бивала аршiн аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там - что
чудо одно. I кто тєбя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А
здєсь... Пустякi...
Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й
розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами
бризкає, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi,
все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться.
Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi.
Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На
нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх.
Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. Її мобiлiзували
останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна
тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не
змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били її нагаями.
Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити.
Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно
мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима
хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила
своїм добрим коров'ячим голосом.
Настя одразу пiзнала її голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На
спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нагаїв.
- О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию.
Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.
Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i
забрали.
Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце
горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти.
Тiєї ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньої
стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у
другому кiнцi. Москалiв якраз не було.
Серед ночi Володько прокидається. Через шпари дилiв видно захiд, що
горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь
велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня
злилася в один звук з лопотом рушниць.
Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом
гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев
вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у
безодню земля.
- Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як
стрiльна довбали поверхню планети.
"I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але
видовисько, якого ще направду не бачив, i хто знає, чи не навмисне вiн
родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду.
А це ж вiн i був. Он змiї рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають
барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з
преiсподньої i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла
сталевих потвор...
Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько
помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до неї.
- Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом питає син.
- Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiдає довга бiла постать.-
От так виглядає вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки
знають. Про це й варт знати.
I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла
земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
- Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями
позалазили... Але i там їх дiстануть.
А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у
цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу
б'є. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть
наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрiльне,
проривається в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй
руки, ноги, голови австрiякiв.
Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько:
- Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна,
а правдивий Страшний Суд. Ходiмо.
Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над
ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс
першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшується.
По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни
клунi Володько пiзнає тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки.
Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях.
Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них
навантажили всякої всячини.
- Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - встає з мокруватої
землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї
нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
- Глєба, глєба!..
- Хлапечку! Дай коусечек!
- Брот!.. Гиб мiр...
Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники,
ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс.
- Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
- Є то мадяри? - питає Володько.
- Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тикає кiлька нiкелевих
монет.
- У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх
викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони
вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi.
Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк...
- Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько
розiбрав зовсiм виразно.
- Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони
вмiють...
Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з
яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i
роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
- Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш.
Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi,
шатра i навiть заячi муфти...
- Тоже воїни, чьорт бєрi! - зауважує козак.
- Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Iш сколько на нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов...
Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно:
люди їсти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як
тi люди стiльки видержать...
А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними"
сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що
офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх
муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо
їх кличуть солдати згiрдливо "пан"...
- Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник
вiддає. Нащо йому отi "часи". Тут у Росiї хто по "часах" живе, коли тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
- Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показує
нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть...
Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх
тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо
вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають,
де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як
набої, яких також багато валяється по дорозi.
Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi
обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, їдуть пекарнi, парки. За
ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за все, що
вiд'їжджають козаки, їх кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд
у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого,
тримаючись за стремено з останньою надiєю, "що вернеться i вiзьме на Дон".
Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки їх носили цю гарячу
надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце палає
силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань дається у
владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених
перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i
розпочалася сльота.
У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали
самих хлопцiв до працi на бувшiй позицiї. Кажуть, там збито - ногою не
ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне
нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть,
мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiдає один: - Товариш
мiй цигарничку знайшов. Гарна така - любуйся. Закурив i тiльки кiлька
разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови.
I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не
десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя.
Володько стояв на дворi.А етот! - кивнув головою козак, що ходив зi
старостою.- Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошнiти.
- Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что жєнiть нада...
А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти,
стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле
смертi... Хiба це не варт того - раз поставити хлоп'яче життя на карту
небезпеки i вiдчути в глибинах душi приємно-страшний лоскiт шаленої гри?
I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями.
Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що i, звалось,
вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем'янцем. Заночували на
Веселiвцi.
Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв. Окрiп, чай. Вирушили
попiд горою дорогою, що моталася рiвною долинкою мiж вербами. Першi
розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце,
нiби золяний камiнь в паруваннi окропу. Соша. По нiй колись гараздали
стрiльна, а тепер лежить нiкчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у
ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою.
Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший. Москаль кладе
йому цегляну руку на плече.
- Ну, малий! I тєбя ваєвать пагналi? Астарожна тольки, нi то напорешся
i все твої патрошкi рознєсьот...
- Нєєєт!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119