Володьку, Володьку! Чого зупинився там i дивишся, мов маг, на той схiд?
Ори землю, край її лемiшем твого плуга та мовчи, мов залiзо, мов камiнь.
Твоє в тобi, i всi закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твiй
батько, чи, може, дiд зробили один грiх i сiм поколiнь не спокутують
його... Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому
власному грунтi! Юдами i Каїнами, що продадуть за пiвсрiбняка честь,
свободу, право!
Вйо, конi! Далi. Мати на дорогу вийшла й кличе на обiд.
Сонце вже пiднялося високо, конi втомленi, з позападалими вздухвинами.
Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно
поле...
А вечором пiсля працi подався в село. Ще як тiльки почав умиватись, як
тiльки причiсував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу
почала:
- Господи, Господи! Находився, наморився! I що там тебе тягне? Два роки
не ходив, а тепер що Божий вечiр...
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нiчого, I коли
вiн вiдiйшов, Настя накинулась на Матвiя:
- А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
- Говори вже ти. Маєш язика за всiх,- спокiйно вiдповiв
Матвiй.
- Говори, говори... До вас говори, як до муру. Слова мої для вас
полова. Я можу день i нiч говорити, а ви всi своє.
Останнi слова витиснула разом зо сльозами. Матвiй поблажливо дивився на
неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час вiд часу
розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи
втихомирилась, вона несмiливо промовила:
- Ти... Слухай. А може б, його того... Оженити? Хтозна чого вiн там
ходить. Що ти думаєш?
Матвiй посмiхнувся, а по короткiй мовчанцi промовив:
- Це ти вже йому сама скажи.
Бiльше не сказав нiчого.
А Володько тимчасом подався до Сергiя. Мешкає той з другого боку села
за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна
хата. Подвiр'я також просте. Садочок, плiт, налiво клуня з широкими
подвiйними дверми.
У хатi направо вiд входу пiч, далi двоє лiжок, розхитаний стiл. Над
столом пiвтузiна святих i Шевченко в кожусi. Вiд нього вбiк попiд стелею
полиця, i на нiй пара десяткiв книжок. Макар не раз поглядає на них ласим
оком, коли бракне папiрка. Але торкнути їх ще не вiдважився.
До Сергiя ще заходять Никон Бохiн i Кiндрат "дядьо". Цей весь мiцний,
суцiльний. Обличчя нагадує мiсяць уповню, а на нiм маленький, кирпатий
носик. На просторому обводi вiн майже тратиться. Зате чуб мiцний. Добре
врiсся на свому мiсцi.
Никон iнший. Це вже "таку-го-ма" жижлик, але кращої породи. Нiс його
заняв своє мiсце гiдно. Очi сiрi й посмiшкуватi. Коли говорить, ноги його
в колiнах подригують. При тому додає "таку-го-ма" i чвиркає кутом рота.
Цi два й Сергiй з Володьком якось одразу зiйшлись i злилися в одно.
День-денно Володько вiдвiдує їх. Мова. Слова, смiх. Щодень те саме, мов
крапля, що твердий камiнь довбе.
I цього вечора зайшов Володько. Застав усiх.
- Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не пiдступайте, не пiдступайте! Знаю
вашi намiри! - наподоблює Никон вчорашню гру Володька.- А ходив батько до
волостi? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Смiху-у! Нашi дiвчата боки рвали. Ну, а
що тепер?
- То как я бил у солдатах,- почав Кiндрат,- i стояли ми у Вiльнi. Дали
нам преставленiє. От було смiха.
- Смiха то смiха, хлопцi,- сказав Володько.- Ось нам треба про щось
iнше подумати.
- Вєрно! - зазначив Кiндрат.
- Нам треба, братва, читальню,- сказав Володько й подивився по всiх
обличчях. Нiхто нiчого не казав. Настала тиша. Тiльки по хвилi заворушився
мовчазний Сергiй i докинув:
- Це треба.
- Ну да! - проговорив i Кiндрат.
- Далi нiчо. Можем,- зазначив i Никон.
- Мусим виписати хоч одну газетку,- докинув Володько ще одне полiнце.
Згорить то згорить. Але пiсля цього настала довга, вперта мовчанка.
- А де ж грошi? - ляпнув нарештi Кiндрат. Володько подивився знову по
всiх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотiлось закурить i думав, де б
дiстать папiрка. Кiндрат вiдговорив своє й досить. Пiднiмав правого чобота
й бурчав:
- Ну й проклята грязюка.
Сергiй посмiхавсь у вус. Дивився на Володька з-пiд лоба й ловив його
думку. По часi вiн сказав:
- Грошi є. А не стане - зложимось!! Це вийшло зовсiм певно й вiдважно.
Але Никон i Кiндрат ще бiльше замовкли, а Володько сказав:
- Ну, а що там на селi? Гуляють хлопцi?
- Гуляють! Аж курить! - одразу озвався Кiндрат,- В суботу у Химки
весiлля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
- А Йон знову побив людвищан. На другу недiлю збираються до Башковець,-
сказав Никон.
-Хто?
- Антiн, Iлько, Йон, твiй Демид. Там весiлля...
- I не бояться. Хiба тамтi забули за празник?
- Кого нашi бояться? Коли до чого - Йон пiдступить: тарах в зуби, i
справа скiнчена. А дiвки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув
дрюком, вправо, влiво!.. Було смiху.
- Десять пляшок, кажуть, випили...
- Було. Дай, Сергiю, папiрка!
- Не маю. Хiба з газети.
- Давай хоч бiбулу. Треба б купити папiрка.
- Завтра йду до Крем'янця. Можу купити,- сказав Володько.
- Йдеш до мiста? - перепитав Сергiй,- Пiшки?
- Так.
- Чекай до середи. Буде ярмарок. Пiд'їдеш, ще й чарку вип'єш,- сказав
Кiндрат, посмiхнувся.
- Нi. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.
- Ого! А це ж куди вибори? - здивувався Кiндрат.
Володько почав пояснювати. Кiндрат i Никон деякий час слухали, але
пiсля почали все виразнiше проявляти байдужiсть. А Сергiй все сидiв, все
мовчав i все посмiхався. Вечiр тягнувся мляво. Володько почував велику
втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та
вiдiйшов.
Була чорна, осiння нiч. Неба зовсiм не видно. У глибокiй темнотi грузли
хати, i тiльки десь-не-десь проривалось кволе свiтло з вiкна. Коло Габеля
стояло кiлькох людей, а в шкальнi ясно свiтилось i було гамiрно.
На другий день Володько вiдiйшов до Крем'янця. Погода все псувалась i
до вечора почав сiяти дрiбний дощ. Дорога розбилась зовсiм. Втомлений i
голодний вернувся Володько аж iiiзно вночi, а вже до рання на магазинi й
на всiх видних мiсцях були мiцно налiпленi плакати. Час вiд часу перед
ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.
Але за пару днiв коло тих плакатiв з'явилися iншi. Володько зустрiв
Сергiя.
- Не знаєш, хто то поналiплював оте? - показав один зiрваний з числом
двадцять два.
- Козак,сказав Сергiй,- Вчора в нього була нарада. Сидiв комендант,
вiйт. Довго пили. Кiндрата також поїли. Пiсля вiн i порозлiплював...
- Кiндрат?
- Вiн. Але я зустрiв його й кажу: дурний. Будеш оте розлiплювать? "А
що?" - питає. Сховай на оселедцi. Вiн порозлiплював кiлька, а решту ми
сховали. Бачив, як порозлiплював? Вiтер вже, напевне, їх пiдiбрав.
- В недiлю в Крем'янцi вiче. Не хотiв би пiти? - сказав мiж iншим
Володько.
- В недiлю? А весiлля?
- В суботу вiдтанцюєм, а в недiлю махнем. Нi? Це варто, Сергiю.
Сергiй замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде
танцювати на весiллi, аж тут перешкода.
- Добре! - викрикнув Сергiй по часi й трiпнув правою рукою.- Пiдем!
Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв дощ, шумiв вiтер.
Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi.
Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля пустiли й пустiли,
нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських
хащавин. Там тепер весь час курiло, звiдки неслися виспiви Кузьмової
Христi, там десь бебкав Ех-тоїв нiмий, що, не дивлячись на свiй вiк, все
ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя.
Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло велике
багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на
голови.
Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, i тягнуло його
туди, до веселого товариства. Але не мiг вiдважитись пiти туди. Зовсiм
вiдбився вiд своїх, вiдучився з ними говорити, не знав, що має з ними
робити.
Йшов сам у поле, у лiс... Блукав по запустi й придивлявся до всього.
Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До
нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той вже
встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя їх вже майже
осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтiло
й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли купами опеньки.
Не хотiв їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре
на самотi з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все бiльшi й
бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився
перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i сам слухав
свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi.
Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений
молодими берiзками. Чудовi, веселi дерева. Кора їх свiжа, бiла, нiби
мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними
клен старий, насiнник стоїть, нiби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку
сонце й пригрiло сюди... Володько присiв на погнилому пнi проти сонця. I
стала перед ним Ганка. Виразно бачив її синi, як небо, як волошки, очi...
I бачив усмiх її, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню
пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй...
Спустив голову й опер її на руки, впертi лiктями в колiна. Довго
дивився вниз на свої мокрi, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї i чув
голос її, i бачив очi... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нiчого, лиш
бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане - велике, широке, чарiвно незнане...
Хотiв кохати свiжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як
описують в книжках, такою, як в пiснях спiвають, такою нiжною й разом
твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер сюди й туди
розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi
майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось синє й чисте, лиш час вiд часу
гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй.
Сонце через те зайшло свобiдно й червоно. Весь захiд нiби облився
червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi палав. Володько навмисне покинув
свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут, мов стовп граничний, i все
дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий
гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все оглядався.
Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна сестра.
Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась з iншою любов'ю,
пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо
знав, що так як вiн, так не любить нiхто... I що можуть його тут бачити,
можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати...
Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бiгає, нiби скажений собака, по полях
та по лiсах... Вiд людського ока ховається, нiби нечистий... Але захiд все
горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби
сидiли вони за горою, збурились i пiднялися. Виплили й посунули чистим
небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро сховалось зовсiм у
тiнь. Кiлька ворон летiло з тамтого боку просто на Володька. Долиною
проїхав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не догадувався,
що ним хтось з тамтої гори цiкавиться.
Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся тiльки, щоб не
зустрiти батька. Краще не треба. Сьогоднi треба було пiти щось там
заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй... Щось там треба було зробити,
але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий
Божий день. Матвiй також не дармував. Хведот ходив з кiньми. Василина
прийшла зi школи й одразу взялась до роботи... Тiльки Володько один
вiдбився вiд усiх... Вiдколовся, як громом вiдбита галузка... Зайвий вiн
тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома.
Була це субота. З села долiтали звуки дзвона. Повiтря було чисте, й
звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи.
Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав, нiби
змовився... Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба...
Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечерi Володько знову подався до Сергiя.
Село стояло оповите переднедiльним спокоєм. По деяких подвiр'ях ще
вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це так,
нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись.
Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини
бубнування. Згадав, що там сьогоднi весiлля i що всi хлопцi пiдуть туди,
i, напевно, у Сергiя тепер нiкого нема.
I дiйсно. У Сергiя не було нiкого, крiм його батька Макара. Сидiв,
розкарячивши ноги, на лавi, курив i спльовував на землю. Володька вiн не
зовсiм долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де
є Сергiй, сердито буркнув:
- Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пiшов
до Никона. Це перша сусiдська хата над самою дорогою. Зайшов у сiни й
одразу вiдчинилися однi дверi...
- Сюди! - крикнув хрипливий Кiндратiв голос. Володько зайшов до
маленької кiмнатки з одним вiконечком. Було темно й непривiтно. Коло
великого столу понуро сидiв Кiндрат.
- А де ж Сергiй i Никон? - запитав Володько.
- Зараз прийдуть,- байдуже вiдповiв i задумався. Робилося зовсiм темно.
Маленька лампочка, що коптiла на поличцi, починала згасати.
- Керосiни нема! - пробурчав Кiндрат i матюкнувся.
- А чому не йдеш у велику хату? - запитав Володько.
- Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башкiвцях на весiллi, а
той старий бугайчик сумує.
Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала
кiмнату. Кiндрат схилив голову на стiл i тiльки час вiд часу матюкався та
добавляв:
- Ах, жизнь, скажу тобi. Сообача!
- А це ж чому? - пробував заговорити веселiше Володько.
- Дєнiг нєт. Коли б мав деньги... - i Кiндрат не договорив.
У сiнях хтось затупав i по часi вiдчинилися дверi. З темноти чути
Сергiїв голос.
- Кiндрате! Є вже Володько?
- Є! - хрипко, але певно проговорив Кiндрат.
- То клич.
- Ходiм туди! - сказав Кiндрат.- Побачимо Тараска. Вiн продав вчора
хуру нецьок, а сьогоднi повинен пропити грошi...
Обидва встали й через сiни перейшли до другої, просторої кiмнати. Над
столом висiла й ясно свiтилась лампа. Коло столу сидiв Тараско. На столi
стояла пляшка горiлки i кiлька головок часнику. Сергiй ходив по хатi, а
Никон порався за бугаєм[20]. Звiдти також виглядало двоє дiтей - хлопчик i
дiвчинка.
- Дай Боже! - привiтався Володько й усiм подав руки.
- Дай Боже! Сiдай з нами! - буркнув Тараско. Увiйшов Никон i принiс на
тарiлцi сала. Привiтався з Володьком.
- Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити
не може...
- Нi! - сказав Володько.- Пити я сьогоднi не буду. Прийшов тiльки
сказати, що завтра йду до Крем'янця, й може, хто з вас буде менi за
товариша.
- Їрунда! - понуро проговорив Никон.- Вiд чарки тiльки дураки
вiдмовляються!
- Нi. Я не можу! - твердив своє Володько.
- Дурниця! - вибухнув Кiндрат.- Примусимо! Не будеш з нами, не будем з
тобою! А будеш з нами - хоч у пекло полiзем за тобою...
Сергiй мовчки дивився на Володька й посмiхався. Володько поглядав на
сердитi, суворi обличчя своїх товаришiв, на чисту, синяву пляшку, на
велику чайову шклянку, що стояла коло неї, i не знав що робити. Вже
наперед чув в собi огидний присмак горiлки, але вiдмовитись не мiг. Iнакше
було б зле. Вiн ще хвилину вагався, але Кiндрат ревiв:
- Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дiм розвалю. Що, ми
вмирати мусимо, чи що?
- Но, но! Що це ти того... Не дiвка ж... - говорив спокiйно Сергiй.-
Сiдай, сiдай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по двi.
Загрiтись треба.
Володько випив одразу двi шклянки, сильно крякнув i почав швидко
закушувати салом з часником.
- Молодець! - заревiв знов Кiндрат.- Знаю, що маю дiло з чоловiком.
Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають...
Але Тараско не чекав. Вiн вже сам наливав собi повну шклянку, виливав
її спокiйно в широкий, зарослий дикою рослиннiстю рот i наливав другу.
Пiсля ставив спокiйно пляшку й так само спокiйно закушував. По часi тiльки
буркнув:
- Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та... I самогон був лiпший.
Пiсля випили Сергiй, Кiндрат i Никон. На Кiндратi пляшка спорожнiла,
але зараз же з'явилася знову повна. Кiндрат взяв її, стукнув дном об лiву
долоню, i корок полетiв мiж образи. Володько одразу почав п'янiти.
Робилося тепло, настрiй пiднiмався, язик ворушився й хотiлось говорити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119