Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тiєї живої
картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв
i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих
палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у
тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне
слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але їй
здається, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиняється навшпиньки... її
очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя
весь час мiняється. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що бачить перед
собою, все чистою, невинною душею приймає i страждає чи радується. Цiла
зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу
красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим єством. Бiдна дiвчина просить
матiр вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно.
Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях,
у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiтає барвистим,
пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що
вступили у справжнє життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто
й широко.
Дiвчата слухають ту казку й розумiють її. I коли б творилась вона перед
очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б її з такою самою увагою вiд
початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого
в життi? Хто показав їм щось, що дiється на широкому свiтi? Хто кинув їх
жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили,
плодились, вмирали.
А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте
велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!
Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже
непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила
по собi... Сцена доходить до кiнця. Серед великої тишi на залi хтось
сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий,
з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась...
Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер.
Завiса швидко закривала кiнець.
Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв. Ось
знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному вбраннi. Вишивки
горять, мов живий мак. Намисто, стрiчки, квiти. Коло дiвчини моторний
парубок. Вдарила музика, i пiшов буревiйний, смiливий, широкий танець.
Парубок не жалує своїх нiг. Пiшов навприсядки, аж iскри сипляться, а
дiвчина, мов метелиця, мов гонивiтер, тiльки спiдниця та стрiчки
розвiваються, тiльки чобiтки миготять.
Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й ноги
затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотiлося й собi
зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене
вперед... Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi.
А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревiєм радостi
й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всi
гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто може, щоб
привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений своїми артистами.
Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю.
- Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе! - тиснуть Володьковi руку.
Навiть комендант полiцiї i той стратив свою насупленiсть i прийшов на
сцену.
- Добже, добже! - сказав вiн.
Габель принiс своїй племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв, айстр.
Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича,
навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув:
- Шкода, що й ви не вдарили гопака...
Володько вiдходить набiк i присiдає. Вiн втомлений танцем. З чола
сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не
можна. Вiн до глибини душi зворушений i вдоволений. Намагався,
напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.
Одначе нема часу вiдпочивати. У залi знову рейвах. Виносять лавки,
очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде додому.
Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на небi зiрка, щоб за хвилину знову
сховатися. Музика готується, дiвчата чепуряться й оглядаються на своїх...
Володько встав i почав робити порядки. На сценi за лаштунками повно
людей, хоч вони зовсiм не мають що тут робити. Гравцi змивають барви,
переодягаються. Ось на залi вдарила музика й Володько пiшов вiдкрити
танок. Он стоїть Женя. Стрiчки, корсет, вишивки... Веселi, синi очi...
Взяв її й закрутився в буйному колi вальса. Яка вона легка, тонка й
звинна. Вона не ходить, а лiтає. Земля сама тiкає з-пiд нiг, а цiлий свiт,
мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля, Роман,
Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi парубки. По часi
вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену.
- Панно Женю! Вам так це личить! - шепнув Володько майже на вухо Женi,
вказуючи на її вбрання.
- Та невже? - жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує
з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно. Для неї все
жарт, цiле життя, весь свiт.
Вiд'їжджала Неонiла Андрiянiвна. Сказала, що хоче попрощатись i з
Володьком. Пiдiйшов до неї.
- Да, да! Далжна атдать справєдлiвость. Андрей Андрєїч всегда гаварiл,
что ви талант. Да свiданiя i благадарю!
Володько цiлує старiй руку, дякує, що вiдвiдала такий скромний,
селянський театр...
Сергiй принiс касу. Цiлий мiшок паперових грошей. Нiхто не сподiвався,
що матимуть такий збiр. Володько перебрав грошi й вiдтинки квиткiв, а
Сергiя послав за горiлкою для музик. Габель заробить перший, а без цього
не можна обiйтись.
Володько почав розкладати грошi на купки й рахувати. Стане на залу, на
всi видатки, i зiстанеться для "Просвiти". Ах, як буде чудово, коли на
другий тиждень Володько з'явиться в Крем'янцi й передасть "Просвiтi"
стiльки грошей.
- Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець i забули! - Це
Женя. Коло Володька нiкого нема, всi пiшли танцювати. На столi маленька
нафтова лампочка й купи лапатих зiм'ятих банкнотiв.
- Ах, Женю! Дивiться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали.
Рахуйте!
Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими
прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває,
обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело смiється, б'є його по
руках.
На сценi виграє музика танець, у залi танцюють, але Володько не чує
того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибiгає Олег.
- Олег! Ви не танцюєте? - кидає Женя мiж рахунками, дивиться на нього,
а пальцi її швидко перебирають папiрцi.
- З ким? - питає Олег.
- ... двадцять один, двадцять два, двадцять три... Боже мiй! З Розою, з
Неонiлою Адрiянiвною, з Галею, з Олею, зо мною, з дiвчатами... Тьху!
Чотири, п'ять... Проклята лампа. Так мало свiтла...
- Йду! Танцюю! - крикнув Олег i вибiг.
- Ах! - вирвалось у Женi, i вона вiдiрвала очi вiд грошей.
- Що, Женю? - спохватився Володько.
- Злякалась. Нi, то парик. Фу, яка я дурна! - вона дивилась просто на
Володька. Вiн не мiг видержати її погляду, червонiв, дивився на другий
маленький столик. Там перуки, барви, маски... I раптом Женя збирає всi
полiченi грошi в одну купу й гукає: - Володю! Дивiться! Володьку!
Володько здригнувсь i поглянув на неї. Вона тримала на руцi купу
грошей, але дивилась на нього.
- Нате! - сказала.- Ви сьогоднi принц, багач, красунь! Ви... -
увiрвала, але одразу додала: - чудовий! Я вас люблю, Володю!
Вона це хотiла сказати жартом. Вона говорила таке всiм. Але це
вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трiшки iнакше. Це вона
також вiдчула й густо почервонiла. Одна її рука лежала на столi з грiшми,
i Женя помiтила, що вона тремтить, i що Володько бачить це також.
- Ах, це дурне! Нате грошi! Ходiм. Тут нiкого нема! - викрикнула вона
вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:
- Панно Женю! Дякую за вашi очi! Я їх буду носити з собою.
Вiн взяв вiд неї грошi й запхав до всiх кишень.
- Пiдем в танець! - сказав швидко.
- Пiдем!
Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово вiдповiла. Знiяковiлi
обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець.
Володько й Женя лишились у всiх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий (це
був Олег) крикнув: "Володьку!" i всi голосно, рясно заплескали. "Козачка!
Козачка!" - загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала вiд Володька
свою руку й плигнула мiж публiку. Володько вернувся назад за лаштунки.
Це сталось несподiвано, i через те схвилювало Володька. Пiдiйшов до
столу й присiв на стiлець. Лiва рука лягла на столi. Чув неспокiй,
тремтiння... Боявся, що ось зараз сюди ввiрвуться люди й побачать його
таким. Одночасно було йому приємно й весело. Рiс, горiв i, здавалось,
виповняв собою цiлий простiр.
I дiйсно. За хвилину було тут повно людей. Лiнкерт, Саша, Роман.
З'явилися вже пляшки.
- Пий! - пiдносять Володьковi чарку.
- Нi! Сьогоднi не п'ю! - вiдмовив твердо й рiшуче.
- Дурень! - проговорив Роман i вихилив.
- Браво, браво! Володя не п'є! Принаймнi один знайшовся,- загомонiли
дiвчата, а особливо Галя й Женя.
- Кричiть! - говорив Лiнкерт.- Горiлка шана й радiсть. Хто не курить,
не п'є - не мужчина. А жiнки, що таких люблять - кури й мiзерiя.
- А тi, що п'ють - тваринки, що хрюкають! - докинула котрась. Шум,
гамiр, рух. Галя знайшла собi обрiзок дошки й присiла. У неї на руках
примостилась Женя. Оля принесла торти. Самi пекли, самi принесли й самi
себе гостять. Оля вся сяє, до всiх смiється, меле приємну нiсенiтницю й
сама з себе регоче. Володько хвилинку сидiв тихо.
- А, панове! Забули! Скiльки грошей? - викрикнула Галя.
Володько зрозумiв, про якi грошi гутiрка. Вiн став i, вдаряючи себе по
кишенях, казав:
- Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полiчити! Женя швидко затупцяла ногами й
закричала:
-- Галю! Ти iдiотка! Як тобi хочеться говорити про грошi! Рома! Дай
менi чарочку. Скорше!
- От, це так! - сказав Лiнкерт.- Лий! Женя герой! Повно лий!
- Ха-ха-ха! - заходилась реготом Оля, а Галя зiпхнула з колiн Женю.
- П'янице! Геть! - сказала вона й струсила на колiнах сукню.
Роман пiдскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвiнко засмiялась i випила
половину. Решту вилила через голову.
- Так п'ють в селi! - весело сказала вона й взяла кусник хлiба.
Увiйшов Сергiй з двома порожнiми пляшками.
- Ну, що? - зiрвався до нього Володько.
- Витягли! - сказав Сергiй... - I ще хочуть.
- Досить! Хай грають. Почастуй краще хористiв.
У залi також рух. Скрiзь набито молоцi, всi гарячi й веселi. По часi
Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика
заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й пiдiйшов до неї.
- Дозвольте вас попросити на танець,- сказав їй. Вона зашарiлась i
вiддалась мовчки в його руки.
Володьковi дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрiчався з
цiєю дiвчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею,
чує її зовсiм близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навiть її
хвилювання, що передається також на нього. Хотiв би з нею заговорити, але
не знаходить вiдповiдних слiв. Вона заговорила сама.
- А ви ще не забули мене? - запитала непевно, з посмiхом... Блиснула на
нього очима й одразу сховала їх.. Володько посмiхнувся також.
- Певно, що нi,- сказав вiн.- Як можна. Вона:
- Ой, йой! Напевне забули. Я кiлька разiв зустрiчала вас. Навiть у мiй
бiк не глянули. Вiн:
- Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
- Бо не хотiли бачити. Вiн:
- Або, може, вас не пiзнав. Будете багатi. Вона:
- Хто не хоче когось пiзнати - не пiзнає. Запанiли. Вiн:
- А, де там запанiв.
Хвилина тишi. Пiсля знову починає вона:
- Цього Великодня на цвинтарi коло церкви з Даркою коло вас пройшла й
кинула на вас паперову квiтку. А ви?.. Вiн:
- Це ви були? Ах, Ганусю! - вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав,
але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не вiдважився вас доганяти. Ви
були в голубому. Нi? I з вiнком на головi...
Вона:
- Ее, хто! Хтось...
"Така сама, як i тодi", - подумав Володько.
- А пригадуєте, Ганко, там у школi? - запитав по короткiй перервi.
Вона:
- Ще б нi. Ой-йой, як пригадую... I не раз. Як то на Ронiвському...
Знаєте? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали... Це було
давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокiйно, плавно обертаються пiд їх
звуки. Вiн чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не
вiдважується. Навколо стiльки людей. Одягнена вона у бiлу, тоненьку
блузочку. На грудях червона в'язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже до
колiн, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Вiд неї вiє свiжiстю,
здоров'ям i ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько
нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
- Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов жарина, й
мовчала.
- Ну, чого ж мовчите? - спитав її знову.
- Хiба я знаю...
- А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
- Прийдiть... Прийдiть, Володьку! - i затремтiла, мов пташина. Володько
виразно вiдчув те радiсне, лячне, жадiбне тремтiння. А по часi несмiло,
уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
- А знаєте що? Прийдiть до Євдошки. Ми маємо там вечорницi. Сергiєвi
скажiть. Вiн вас заведе. До нас заходять хлопцi з Башковець, з Людвищ.
Заходять i свої - Антiн, Iлько, що прийшов оце "з полякiв". Багато
заходять. Зайдiть i ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас
дивиться ота... Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, нi? Гарне, i
корсет оксамитовий... А скiльки стрiчок... Як ви танцювали з нею, менi
здавалось, що то... Не скажу, а вже хотiла сказати... - i замовкла.
- Що ви хотiли сказати?
- Не скажу. Смiялися б.
- Шкода. Хiба я такий насмiшник.
Вона не вiдповiла. Натомiсть промовила своє:
- Думаєте, коли б я надягнула таке... Дарка сказала менi... ха-ха-ха!
Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
- Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо пiдтягнулася,
притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
- Казала менi: ти дурна. Купи собi таке вбрання, такий корсет, такi
стрiчки, i вiн тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона менi весь час,
цiлi роки вами у вiчi цвiркає. Каже: це твiй. I завжди так каже.
Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:
- А ви?
- Смiюся тiльки. Бо куди ж... Я, знаєте, зовсiм не сподiвалася ще з
вами говорити. I тодi на Великдень... Взяла на себе голубеньке, вiночка...
Воно менi так подобається. Дарка каже: "А ходiм, Ганко, на цвинтар. Там
дiвчата кривого танця виводять". Менi якось не хотiлося, бо думала йти на
мiщани до тiтки. (У мене на мiщанах тiтка, Ольга, є)... Але вона все:
ходiм. Ну, я й пiшла. Iлько саме тодi був на вiдпустцi - пристав до нас з
Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи... Iлькова сестра.
О!.. Перестають грати...
Музики урвали гру. Танцюристи почали поволi розходитись. Володько взяв
Ганку за руку й сказав:
- Ходiмо на хвильку надвiр...
Вона згодилася.
Дверi тепер вiдчиненi навстежiнь. Свiтло з клунi б'є в темноту ночi.
Багато хлопцiв i дiвчат виходять парами й зникають по рiзних кутах.
Протискаючись помiж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носi, i якийсь
дiвочий голос гукнув: "Ганко!" - i бiльш не сказав нiчого. В тому голосi
чулась усмiшка, заздрiсть i щастя. На обличчi Ганки помiтне те саме. Вона
оглянулась i кинула:
-Ти!
Надворi холоднувато, але молодь на це не зважає. Налiво веде дорiжка в
садок. Там повно людей. Чути смiх, дзенькiт скла. Коло плоту ряд слив.
Пiд одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й
оперлася. Вiн взяв її обидвi руки, i так стояли. Руки її теплi, твердi.
Деякий час стояли мовчки, нiби набирались сили. Зненацька вона засмiялася.
- Чого ви смiєтесь? З мене?
- З вас? Ай! Якби я з вас могла смiятись?
- А чого ж?..
- Ах, так... Не знаю... - знизала плечима та спустила вниз очi. Вона
хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова.
- Як то? - питав її Володько, хоч добре розумiв її.
- Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi.
- А то ж чому?
- А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже вiримо. Володько перебив її
i нагадав нескiнчену розмову.
- Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це було б на цiлу
нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до цвинтаря. Смiємося, жартуємо...
Знаєте, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата... Невченi, простi... Всi отак,
знаєте... Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!" -
"Куди?" - кажу. "Он туди..." Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло
попiвського паркану з Олегом... Менi щось так зробилося.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119