Соняшний пахучий день. Черешнi вiдцвiли, вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
Хата Галабурди в садку. Вiкна вiдчиненi, i вiти яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
Володько входить до хати. Дома - нiкого, крiм сестри Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i шиє на машинi. На шиї у
неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдливає бурштином.
Володько за своєю звичкою нiяковiє. Несмiло привiтався, запитав, де
Володимир, i що ж далi? Стоїть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
- Ааа! Моє поважання! - проговорила вона так весело свiй новий привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
- Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сiдайте! Трохи приємно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий парубiй, i ворони. Як вам це вмiщається в
головi?..
При цьому Наталка заклала свої нагi руки за потилицю i мiцно
натягнулася, її пружнi молодi груди виразно округлились.
Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але нiколи не завважував
анi її грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше занепокоїло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
- Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають... Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така... Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх - стiльки того цвiту! Мама казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться...
Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатiю маєте. Що, нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте... Нi. Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
- Читав,кивнув вiн головою.
- Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i моє
поважання.
Наталка прижмурила свої чорнi очi так дивно, що Володько спустив свої
додолу.
- А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi i
протягнула Володьковi.
- Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд мене. Найбiльше люблю цi i ще
конвалiї. Такi порцеляновi, холоднi, але... - i вона цмокнула.
- Ну... я вже б пiшов... - несмiло заявляє Володько.
- Я вже б пi-шов... - кривиться з нього Наталка.- Це чудесно. Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все думає, як би драла дати. Ну, йдiть, йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення...
Володько встає. Знадвору подихає вiтер. Гiлка цвiтучої яблунi
ворушиться, й її тiнь на лутцi вiкна тремтить. Серпанок занавiсок
надувається, мов вiтрильник. Десь вискiпався метелик. Його платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка хлопця посилено працює. Йому
надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втiкти.
Вiдчуває, як його iстота двоїться, стає в суперечнiсть сама собi. Вiн
напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту i
намагається знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова. Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки - все одно, що прудкий вiтер з рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумiє нiчого зокрема. В очах барвисте, на душi тепло, в
грудях боляче.
Дiвчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розумiє, лиш
чує i регочеться. Вiн прокидається, очi наливаються теплою синьотою.
- У вас чудовi очi! - викрикує вона.- Нiколи не думала, що у вас такi
чудовi очi!
Це вже занадто. Все має свої межi. Володько зривається, кидає "до
побачення" i бiжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвiтучi сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань. Пiд ногами
м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленiє трава i барвисте горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до дуже малих
розмiрiв, але цiле пережите недавнє минуле не хвилювало його бiльше, нiж
ця незначна подiя.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Пiсля лекцiй не йде одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай i
зупиняється над Галабурдовим садком. В його пiннiй глибинi втопився
будинок хати i лиш череп'яна сiра стрiха тримається поверхнi. Над усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiтає зграя голубiв.
Тут якраз i камiнь з землi виступив. Хтось колись висiк на ньому серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i таємниця серця та стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiдає на каменi i сидить непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих далеких смерек на
панському - вечорiє. У монастирi бамкає дзвiн. Треба вставати, треба йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою тримає його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це,
але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волi. Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i своїми пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторiнки, але їх запах, їх барви,
їх слова стали йому буденними. Нема в них нiчого цiкавого. Нема тiєї
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточує його.
- Тобi щось сталося? - питає його Василь. Володько не то всмiхається,
не то кривиться.
- Нiчого.Певно i коротко вiдповiдає.
Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i тут пiд дубом думкою
мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А
казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний... Гарний. Як смiшно.
То-то й є, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата. Згадав
i Юхима. Чи жиє вiн ще? Навiть не знає. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить в душi зла, той
вiдчує в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собi себе в.будуччинi. От вiн росте. От вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi. Такi, як вiн, на половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Києвi чекає на нього ще
школа. Вiн скiнчить її i стане великим адвокатом. Його виступи i промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу Україну. Всi, що ненавидiли
його, впадуть до його нiг, i вiн дарує їм їх провини. "Приятелi"
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими i неможливими
речами. Стiйте! - скаже вiн їм. Замовчiть! Хто не вiрив у мене, хай далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертiй
аренi хай помiряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна...
I тут саме десь вiзьметься Наталка. Вiн уже давно не хлопець, що
червонiє вiд кожного її погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн запросить
її на танець. "Наталю! Даруйте менi, але я кохаю вас!" - скаже вiн їй
тихо. Вона здригнеться, почервонiє. Танець скiнчиться. Вiн вiзьме її за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть. Наталка
мовчить.
- Я кохаю вас цiлим єством. Будьте моєю!.. - Наталка починає плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. - йому не стає слiв, не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я
знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте менi!.. Ох, Наталю,
Наталю!..
Останнi слова вириваються вголос. Володько прокидається. Свiт дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який вiрив. Яке щастя обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу любов, подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в маєстатi ранку пускає стрiли свої i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
Перед кiнцем шкiльного року семiнарiя улаштовує виставу з танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона танцює
безупинно, її смiх лунає у всiх кутах просторої зали. З Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i прошу! Взяв i пiшли ходором навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревiєм гримить, хвилює море, а вона, мов пiнна
сирена, плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому може
їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
I знов їдка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого Семенюка? Чому Бог обiдив його таким непоказним виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не знаходиш нi одного влучного слова. Стоїш, паленiєш i блимаєш
посоловiлими очима. Препогане становище.
Танець кiнчається. Володько у вiдчаю. Врештi в нiм родиться iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн її не любив. От прочитала два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться. I чим там чванитись. Хiба
соромитись!
Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
- Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? - питає вiн.
Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
- А ти не корч зi себе Санчо Панса.
Семенюк i Наталка роблять останнiй зворот i зупиняються. Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
- Володьку! Голубчику! - каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! - вирвалось у
неї захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
Гидке слово. Кров, свiтло, очi... Все мiшається i крутиться, мов у
каруселi. Помiст помiтно хитається й окремi хиткi крижини ледь втримують
палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою
звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякi-такi слова. Горло
пересихає. Мозок вилетiв з черепа, а на його мiсце лягло щось тяжке i
гаряче.
Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всi вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести її по цiлому селу. I що тут дивного? Над чим, прошу вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой свої осоружнi скалозуби? А Наталка
здивована. Де ж таки... їй нiчого не вiдомо. Вона сьогоднi цяця. Вона
зовсiм у нiчому невинна...
- Що з вами? Що таке?
Фу! Осоружнi, бридкi запити! Нiкчемне кокетство. Володькова злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
- Нiчого! - випалює вiн.- Нiчого зо мною. Це все вiн, Володимир. Вiн
назвав мене Дон-Кiхотом!.. Я, зрештою... Менi все одно. Я не маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта цураються... Але не
думайте, що менi на цьому так залежить!
Далi вже нема що казати. I це, що сказане - дурне, гаряче й зайве. Це
вiн розумiє. Але раз розiгнався - рiв не рiв - плигай! Нiхто не смiє
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав їм те, що треба, i
тепер до побачення.
Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов. Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього не помiтив. Свiдомiсть догнала
його аж пiд вiкнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сiється
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу. Десь взявся дрiбний дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям. Володько прорiзує кiлька свiтляних
стовпiв i кулею вгрузає у глибоку пiтьму теплої маєвої ночi з дощиком.
Бiжить "коло Яна" в долину. Повертає на стежку "через береги".Он
ставок. Дощ густiшає. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на вилицi, на
нiс, на бороду i скапують вниз. Бiжить далi. У Ляшовому займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними ночами переходить людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав осички, зiбрав їх, створив iз них
хащавину. На тому мiсцi поросла глуха кропива i кiнський щавiй. А в
хащавинi гарний притулок для ранених звiрiв. Володько скористав зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн сам. I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але краплi його не доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi старi берези. Кiлька дубiв i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають дозрiваючi суницi. Десь над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього ока крапля по краплi пити трунок
великого келиха життя. I хай ллються тодi чистi юначi сльози, хай
кiльчиться й зростає перше бажання зiрвати квiтку щастя, що завжди росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди якоїсь особливої пожежi. Галабурда хоче з ним розмовляти. Нi.
Володько не бажає нiяких розмов. Ось висидить години, здасть останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
Галабурда натякував на Наталку. Вона нiби згадувала Володька.
Розумiється. Прошу вас... Вона не буде згадувати такого виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
Iдучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурiсть. Так. Наперекiр
усьому. Вiн таки напише їй листа. Хай принаймнi знає.
А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смiється. Хай кпиться,- скiльки їй
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як? Читав, бувало, романи,
дивувався, що герої такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут i не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як
небо. Кожний предмет у твоїх очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смiє перешкодити тобi.
Але ж нi. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти,
приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобi режисер. Вiн хоче, щоби
ти писав листа. Добре. Сiдай i пиши. Хай це смiх, радiсть, сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах сердець хай
несе тони твоєї великої гами переживань у вiчнiсть. Пиши!.. Я твiй
режисер.
Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищої волi? Нi. Вiн сiдає,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що з того кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дiйсностi - як може вiн
знати?..
Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
"Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i
така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у
святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться
написати Вам про кожний вiдрух моєї думки...
Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний
нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм
вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119