Як далеко можна йти, як багато можна бачити.
Туди! Он... Геть, геть туди!..
У тi самi днi, коли поля починали сiрiти, коли вилазили зi своїх
схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений знов збирався знiмати дари
великої землi, в тi днi шляхами потягнули на схiд першi валки
"галiцiянiв".
Сухi, спокiйнi, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловiки.
Тихi, байдужi жiнки. "Вiсьтагей!" - пiдганяли вони свої конята, запряженi
у довгi з будами вози.
На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi потужнi,
гарнi тварини, що є цiлим багатством втiкачiв, виглядають дуже сумно.
Пiдбиваються, кульгають i не зводяться.
- Ви звiдки, люди, їдете? - питає Матвiй.
- Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
- А куди?
- А ци знаємо куди? До Росiї... Туди... ген... Володько пригнав корови
додому. На подвiр'ї вiз з будою. Вiз не "наш", галицький. Пара худих,
тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з
напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на
жiнку, що сидить коло неї на землi, обгорнувши босi ноги спiдницею. На
руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза пiдвiшена плетена з
лозини колиска.
Матвiй стоїть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править
за льох,- з вiдром у руках i поважно розважає з "газдою". Це старший,
жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовляє лiтеру "о. У нього виходить
вона м'яко, аж свище. Вiн каже: "Я сi находив... Я сi наробив..." Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсiм по-нашому, от тiльки кiлька
таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось навiть тилявчани деякi
слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють... А то ж "австрiяки".
Матвiй все на генералiв нападає.
- Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росiю продають, сукини
сини... Коли б не "змєна", думаєте, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн б'є
"снарядами", а нашi чим? Сухарями? Не даром Нiколай Нiколаєвич в морду
кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить, огнем палить, а
нашi... Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росiї!.. Сухомлинова якогось
дали...
I Перемишль, кажете, здали?
- Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах... Ая...
- А скiльки кровi за нього пролили... Ех...
Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла, рокiв дванадцять... Ноги бруднi,
порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся
вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi.
Вона видоїла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама
також ще теплого вiд корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього
Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спадає й обiцює сховатися
за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв
батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед
вечором туди ж, м'яли пiд черешнями овес i обривали ягоди.
Володько має i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати дiвчинцi,
щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася.
- Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд?
- Iди, доню... Але чекай...
Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала
i подала дiвчинцi. При тому щось їй шепнула на зухо.
- Добре! - кивнула дiвчинка головою.
I вони обоє побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з "австрiячкою".
Вiн ще нiколи не розмовляв з людьми з австрiйського царства. Вона,
напевно, знає тих мадярiв, що рiжуть, вiшають...
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягiд, як звичайно... Вiн
рвав їх до кишенi з намiром вiддати дiвчинi, яка взяла фартушок, щоб
"нарвати мамi". А вже скоро стемнiє. Багато не нарве. Треба ж їй
допомогти...
При цьому вiн її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягненi, як
говорять... Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до
школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре.
А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадiв. От це так. У
Австрiї й по-руськи... Дивно... Видно, по цiлому свiтi "руський язик"
первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "Сєятєль" книга друга? Нi... А
чи знає вона "Дедушка Федот",- стiхотворенiя таке... "Пiсмєцо от унука
получiл Федот"...? Нi? А "Стрекоза i муравєй"? Це басня Крилова... Або
Пушкiна "Люблю тєбя, Петра творенье"? Також нi? . Ну, а що ж вона знає?
ке розчарування. Вона знає: "мова рiдня, слово рiднє"... Це Вороб...
-- Ха-ха-ха! Як, як? Мова рiдня?.. Як це ти казала? - реготить
Володько, аж за ягоди забув...- То це ж не по-рускi!.. Де ж це по-рускi?
Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас
нi! У нас по-"настоящому"...
Город чудний, город древнiй,
Ти вмєстiл в свої конци...
I посади, i деревнi,
палати, i дворци...
Зрозумiла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росiї, там десь, отуди...
Хм... Росiя... То вона, мабуть, зовсiм i не знає, що то Росiя...
- Ти кажеш, Росiя... Не Росiя, а Росiя... Ох, то государство... Велике
государство. Наш цар перший у цiлому свiтi. Володько купив картину, де
намальованi усi царi.
- Там "наш" перший...- Нiколай Александровiч iмператор i самодержавец
всеросiйський. Другий нiмецький, такий з вусами догори - також порядний
цар... I аж третiй "ваш"... Але старий... Борода така смiшна... Як вiн
зветься?..
- Цiсар Франц-Иосиф...
- Хм... Як дивно... Цiсар... Хм... "Мова рiдня, слово рiднє"!.. Хм... А
хто то, кажеш, написав?..
- Такий поет Воробкевич... Панi учителька казали, що найбiльший наш
поет Шевченко...
- Зовсiм неправда. Я таких поетiв i не чув... Це-не рускi поети. Рускi
це: Пушкiн, Лєрмонтов, Кольцов, Нiкiтiн.
- Ой, нi...пробувала сперечатись дiвчина...- То, може, росiйськi... Я
не знаю... Може, то московськi... А звiдки я знаю... Я в Росiї не
вчилася... Я знаю нашi, руськi, або українськi...
Западала нiч. Гуторячи дiти злiзли з черешнi. Володько вперто захищав
рускiх поетiв i дiвчинка, як гостя, здалася перша. Вiн пiдiйшов до неї,
притримує свою, набиту ягiдьми, кишеню.
- На,каже.- Я нарвав у кишеню трохи, їсти менi не хотiлося. Я кожний
день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобi у хвартушок. Вони у мене ще
подавляться.
Дiвчина наставляє фартушок. У нiм з кварта черешень.
- Ну, добре. Але ти маєш взяти за це грошi... Володько поспiхом висипає
з кишенi ягоди i не чує її. У них є досить ягiд... Ось ще там у рiвчаку
двi черешнi. Одна чорна, друга червона. Добрi ягоди. Дiвчинка тиче йому в
руку монету...
- Еее, нi! - засоромився Володько i ховає руки за спину, вiдступаючи
назад.- Нащо менi то? Сховай. Ви в дорозi.
- Ну, то я не вiзьму ягiд... Не вiзьму. Мама казали...- Вона хотiла
силомiць втхнути йому грошi.
- Нi, нi, нi! - аж кричить хлопець i почав тiкати.- Цих грошей у нас
навiть нiхто не вiзьме. Це ж австрiйськi.
- Нi! Це три копiйки...
- Три копiйки! То ж тi ягоди навiть копiйки не вартi.
- О, вартi. Тут багато.
- I добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали бiльше. Дiвчина вперлась.
Володько тiкає навколо черешнi. Вона за ним. Кружляють так...
- Все одно, не вiзьму! їй-бо! нi! Не можу! - аж кричить вiн
засапавшись.
- Ну добре,зупинилась дiвчина.- Черешня при межi. З сего боку твоє, чи
з сего?
Володько не розумiв одразу, в чiм рiч.
- З цього,каже вiн.
- Ну так он тi грошi. Дивись! - i кинула їх у пашню.- Завтра найдеш! -
крикнула i швидко, швидко побiгла.
- Ах, ти! - вирвалося у Володька. Вiн чувся ображеним. Додому не йшли
разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв,
зiйдуться всi, а вечеря мусить на столi бути. Володько пiдiйшов до матерi.
- Мамо.
- Ну, чого тобi?
- Та дiвчина закинула у наш овес три копiйки.
- А то ж нащо?..
- А випало їй... Хотiла... Тримала в руцi, якось махнула i випало...
Мамо!
- Ну, що ти хоч? Бач, я бiгаю, а ти причепився.
- То ж у них, може, бiльше й не було.
- Чого?
- А тих грошей.
- Ах, хлопче... Чого ти вiд мене хоч?.. Не маю часу...
- Я хочу. Дайте менi три копiйки... Я вiддам їй, а завтра найду...
Мати зупинилася i здивовано подивилась на хлопця. Вiн стоїть перед
челюстями печi, що в нiй на купi жару догоряє кiлька трiсок. Вiдблиск
згасаючого полум'я б'є в його обличчя, освiтлює поважнi, блискучi очi.
Настi робиться чомусь дуже приємно... Усмiшка сама собою зiйшла на її
тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає свiтло з печi, але
Володько пiймав усмiшку.
Iншим разом вона, напевно, кричала б на нього за "такi витребеньки".
Тепер нi. Поставила повну по вiнця мису гарячої юшки на столi, пiдлiзла на
лаву i рукою сягнула за образи. Там у шматинцi зав'язанi кiлька срiбних i
мiдяних монет - її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка i подала хлопцевi. А вiн мимохiть
схопив ту руку i поклав на нiй голосний цiлунок. Було ж у хатi темно.
Нiхто не побачить таких пестощiв. А хiба ж не варто поцiлувати ту руку, що
так часто била його, гладила по головi, а найчастiше захищала? Цей намiр
виринув у нього раптом. Не мiг же сподiватись, що мати так легко, без
слова докору про марнотратство, дасть аж три копiйки. Приємно
засоромившись, вiн схопив грошi i стрiмголов вибiг з хати.
На дворi пiдбiг до чужої жiнки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисцi, а сама сидить над нею i куняє.
- Тiтко,каже несмiло хлопець. Жiнка не спала. Ксмздi дзеленьчать i
падають на дитиву... Втома брала її i завазала у сон.
- Що тобi, сину? -- пiдняла аоволi розчухрану голову.
- Ваша дiвтана... Ми були... Нi. Вона згубила ось три копiйки. Я
знайшов... Ось вiзьмiть їх...- I Володько швидко, вткнув жiнцi монету,
нiби вона гаряча була, а сам побiг.
Вiн побiг до батька. Той виходив з садка i, розмахуючи руками,
пояснював галичаниновi:
- У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добiрна. Ми не
садимо усякого смiття. А рядкiв таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе
нараз. Вiсiм рiзних сортiв... Все колись на продаж пiде. Цього року на
Спаса своя "хрукта" буде. А там он за свининцем школку завiв. Тут мiсце на
будучу хату. Тим часом баба тут усякого зiлляччя - рожi, пова, сяке-таке
натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квiтку любить. Цiєї
весни знов вiсiм дичок защiпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших
запустах,- ото вийдеш з мотикою, не полiнуйся, копни i дичку на втiху
маєш... А люблю я це дiло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на
третьому мiсцi гнiжджуся...
- Ая, ая,похитував головою галичанин.- Садочок маєте файний. Файний...
I я сi також був посадив, та...-- i махнув рукою.
- Матвiiiю! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвiй збiльшує кроки. Вiн знає, нащо кликати.
Коло копанки хтось хлюпається. Там дiвчинка втiкачiв щось пере.
- Володьку! Кликни дiвчинку. Ходiть з нами, дещо гарячого сьорбнем, -
каже Матвiй.- Тiтко! Ходiть до хати...
- Еее, людоньки! Не можу з дiтинов... А саму не лишу. Комарi так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибiг Володько,
вона каже:
- Вiднеси це тiтцi, дитино... Не розхлюпай. Вiн узяв. Ступав уважно й
обережно. Миску держить обома руками за вiнця. У руки пече. Принiс i
поставив на землi.
Пiсля побiг по хлiб i ложку.
- О, кохана дитинонько! Ох, єк тобi дєкую... Та й мамцi i татковi най
Бог здоровєчко пiшле... Горячого давно не iлам. Двi недiлi в дорозi. Дай
тобi Боже щастє й здоровлє. Параню!
Параню! Ходи, дитино, зi мнов їсти... Сама стiльки не подужаю..,-
кликнула вона на свою дiвчину.
Та присiла i обидвi почали їсти. Газда їв у хатi з Матвiєвою родиною.
Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сiсти за столом, тому їсть
перед столом стоячи. На комiнку свiтиться невеличка; третiй номер,
лампочка без гакла. На пiнах ледь помiтнi балухатi тiнi.
Сувора, невблаганна нiч навалилася на цiлий мир. Земля вгрузла у її
чорну глибiнь. Заснули люди, звiрi, рослини. Тиша сторожка, мов птах,
таємно й пiдступно ховала останнi хвилини "спокою", бо коли б хто,
припавши вухом до землi, мiг почути її тремтiння, нiби там десь хтось
тяжкий i неухильний твердо ступав над народами й державами.
Сплять на хуторi Матвiя. I тiльки перша зiрниця розлила пожежу над
Жолобецьким лiсом, а за городом запiдпiдьомкали перепiлки, втiкачi почали
рухатись зi сну. Газда ладнав свою "фiру", газдиня вкладала дiтей, щоб
могли, їдучи, спати.
I коли Володько встав, двiр був порожнiй. Лиш у тому мiсцi, де стояли
конi, парував ще свiжий гнiй.
- Куди вони поїхали, тату?
- Хто знає. "У глуб" десь...
Голос Матвiя непевний. Вiн ввесь у обiймах якогось внутрiшнього
неспокою. Часто, вийшовши ранком, вiн грiзно подивлявся туди, де сонце
заходить.
Шляхом їдуть i iдуть "фiри". Люди у солом'яних капелюхах привiтливо i
щиро здоровлять: "Слава Йсу Христу". Матвiй спочатку не знав, як
вiдповiдати.- "Дай Боже i вам здоров'я", казав. Пiсля навчився.- "Навiки
Слава!" - промовляв.
По селi гострий наказ прийшов: вся молодь "до окопiв". Кожна родина
мусить дати одного робiтника. Мають їхати закрiпляти границю. Там десь
коло Радзивилова треба вкопати в землю кiлькамiльйонову руску армiю.
Шарварок великий по селi. Жнива на носi. Хлiб порiс, мов очерет. Бракує
робочих рук, а тут i тих, що є, вiдривають.
Матвiй шле Василя. Настя велику торбу харчiв "рихтує". Пече коржi,
рiзники сала в капустяне листя загортає.
На вулицi чекають пiдводи. Велика юрба дiвок i парубкiв-пiдлiткiв пiшки
вибирається за село. Жарти, смiх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.
Вiд Василя знов прийшла чутка. "Жив i здоров", як i завжди, тiльки ще з
бiльшим пiдкресленням просить посилки. Просить сухарiв, "бо їсти зовсiм не
iмєєм чево".
Одарка напекла для нього мазуркiв з петльованої нулiвки на маслi та
яйцях... Зi сльозами на очах вiддавала Єлисеєвi пакуночок. Той iде на
пошту... Але чи "получить" вiн все? Хто те знає. То ж у тiй Германiї,
кажуть, брукву сушену на потеруху труть i з того хлiб печуть. Як же "вони"
"йому" такi мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навiть старi
люди вiд прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як лiс. Колосся - п'ядiнь
цiла. Пшениця лягла вiд тягару. Овес аж дзвонить. Навiть молоденький
Матвiїв садочок наївно вродив i нелiтнi яблуньки дали плоди зовсiм подiбнi
на всякi iншi - плоди раннього юнацтва.
Матвiй брав цього лiта над мiру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами
по руках i ногах своїх рабiв. I тiльки сонце здiйметься, тiльки роса
дозволить класти покiс - родина вся, нлече в плече, при працi.
- Шляхом все "фiри" йдуть.
- Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки
з димом, ой, пустять.
- Ну, хай пустять, а на полi не смiє клякнути. Умер би чоловiк,
дивлячись, що такий хлiб на полi гине...
Не вiрив Матвiй, щоб "нашi" отак себе осоромили, щоб край цей чудесний
мадярвi на поталу дали. Вiн вже думу привабливу пестив, що надходить
нарештi час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарi боргiв, бути
чистим, свобiдним з своїм куснем хлiба у своїй хатi.
Часом у недiлю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту "погань", якої
колись "терпiти не мiг", i розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило,
цiна кругла на пашню пiшла, сипнемо пудами зерна i заплатимо готiвкою - на
ось, мовляв, на стiл купу тисячок, зiбраних нами на наших ланах.
Бабам та рада "по нутру". Їх гордiсть господинь досягла найвищого
мiсця. Чоловiкiв нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Тi "кров лили", а
цi землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде цiле життя
чоловiкам "у вiчi цвiркати".
По двох недiлях вернувся вiд окопiв басиль. Чорний, з опаленою на носi
шкiрою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його,
як там йому поводилось, але Василь оповiдає неохоче.
- От другий раз сам пiдеш i побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним
хлiбом,- не бiйсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лiсi. Заробив
чотирнадцять рублiв, але додому тiльки половину принiс. Все на харчi
пiшло, бо "казьонного" мало.
Дома озимина вже зiбрана. Треба набивати грабки пiд ячмiнь та овес. По
полях їздять iнженернi щось мiряють. Кажуть, i тут будуть копати окопи.
Шлях став дуже гамiрним. День i нiч зо сходу i заходу їхали пiдводи. З
заходу "галицiяни", зо сходу київцi, подiльцi. Цих гнали "до окопiв" на
цiлi мiсяцi. З'явилися якiсь чужi жовтi, косоокi люди. Привезли юрби
китайцiв, татарiв, киргизiв. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча
сила. На сотнi кiлометрiв у ширину розгорнулася праця - закрiплення
запiлля. Здовж Iкви рили глибоченнi викопи, клали дерев'янi дороги, робили
мости.
По дорогах, по селах, на полях i лiсах безконечнi бiженецькi табори.
Звiдки вони? Де тих людей стiльки набралося? Сiрi, понурi, заклопотанi,
переляканi. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над
лiсами дим здiймається. Пiд кожною деревиною, нiби комахи, метушаться
змоклi люди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119