- Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
- Хто платив? - запитує знову Володько.
- Я. У мене завелась "дєньга"... На пляшок десять. Ти сьогоднi не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
Володько байдуже вислухує i каже:
- Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра їде.
- Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же он сюда папал?", знаєш? Хе-хе-хе! -
засмiявся Роман.
- Нi не знаю.
- Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
- Нащо?
- Ну, але скажи. Так собi...
- Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiякої
приємностi.
- Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить,
залицяється.
- Але ж i ти не багато старший.
- Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
- По-моєму, не багато.
- Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
Володько засмiявся.
- Так. Якийсь мошок маєш,- пiдтвердив вiн.
- Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав
краватку - метелика, лаяв усiх, що йому кудись її закинули. Володько
сидить i чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й пiти до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
- Ну, що? - питає Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
- Чого червонiєте? - продовжує своїм дзвiнким, жартiвливим контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
- Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
- Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! -
перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал.
У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправляє свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
- Тато дома? - спитав вiн Володька.
- Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
- Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
- Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
- Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки свої виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре,
наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те
почуває себе недобре.
Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває "Боже Царя", кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це їх оздоба.
А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi називає Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi
своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд'їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
маєтки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її
сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт
єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає
йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
- Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним своїм жаргоном Галя.
- Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
- Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
- Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
- Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
- Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам
впорається з тими родичками.
- Кинь, брат, брудне дiло... - вставив своє Роман.
- Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали,
мов хвостик?
- Ха-ха-ха! - засмiявся Роман.
- Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. -
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
Засмiялась панна Оля.
- Ну, розумiється... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
- Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено
вигукнула Оля.
"Гей, хто в лiсi озовися!
Хто за лiсом обiзвися!"
- затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав
Роман:
- Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно
скаржитись:
- Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi
просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
- Олег! Ти не смiєш так бiгати! Це тобi шкодить.
Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi,
добре знанi мiсця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його
хлоп'яцтво... Худоба, вогнi, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той
весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, її червоненькi, ще
дитячi щiчки, її синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею,
вiдновити з нею своє знайомство. Багато разiв бачив її в церквi, на
вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав привiтання й далi. I
вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже
дiвка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дiвчатами, виспiвує дужим голосом,
гарно й дотепно жартує.
Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на
гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство
Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом.
По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце
скiсно освiчує ледве помiтно зжовкле листя.
- Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно
краще, нiж у їдальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав
вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i
думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як
гiмназiя? Сядьмо. Сiли.
- Цього року перевели на третє мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в
лiцеї - вигнали. Присусiдились до вище-початкової школи. Ходили на другу
змiну. Тiснота... Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку.
Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через
класи... Оце й є наша гiмназiя. Але вчимось. Не маємо нi кабiнетiв, нi
бiблiотеки, нi порядних лавок...
- А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю.
Скiльки там було майна. Знаєш... Книги виносили оберемками, як дрова...
Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Знаєш? З рухливими
столиками й стiльцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д.
Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка - самi учнi
зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий,
одвертий, юначий вираз.
- I куди вивезли? - здивовано спитав вiн.
- До лiцею...
- До крем'янецького?
- Розумiється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд неї кусники й
випльовував.
- Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i
без лавиць...
- Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам
знаєш... Я виривав її з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова
вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим
поглядом, нiби когось шукав.
- Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег.
- Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю
мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти думаєш,
це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю
й думав: пiду я звiдсiль...
Знову коротка перерва.
- Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо.
- Я вже говорив з тим... З Лазюком... Знаєш його? Вiн має зв'язки з
Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi
курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут...
Вчора я їхав, i два рази питали мене про документи... Раз тут, пiд нашим
селом, бiля Iвана Бога...
- Добре, що ти хоч маєш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого
не має... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам
сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за
винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути - все одно чотири. Нi?
Володько не вiдповiв нiчого.
- Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже!
Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
- Ну, то кажи... Якого бiса...
- Думаю дати виставу...
- Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою...
- А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все є... От тiльки Романа
пiймати. Вiн надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й
одноактiвку маю.
- Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив:
- Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти
ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я
дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не
сумувати...
- Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi?
- Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько,
не слухаючи Олега... - i я їх маю. Вони вже мої. Я - раз, Роман - два,
Ольга - три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця... "Я, знаєте, тоже
iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти...
Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа...
Вiн же рускiй...
- I за Габельом пiдеш?
- Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт
i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров.
Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили
їх предки.
Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег
зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер
також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi.
По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями.
- Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i
Роман.
- А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? - запитала Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось
ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.- А я
попеклася. Фу-у!
- Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш,
Галю, що є їх iдеалом?
- Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
- Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила
Оля.
- Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути
парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
- Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер
вашим бажанням - зчитатися нас i випити.
- Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе,
висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще
прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi,
яскравi, радiснi очi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119